На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Московська кіннота відступала до гармат, але вони вже стояли у воді по самі осі, їх не поперти ні в той, ні в інший бік, вода прибувала невпинно, затоплювала низинну луку, і все московське військо брьохалося в баговинні. Люди бродили по пояс, коні грузнули по черево, басували, збивали під себе вершників, і ті полишали сідла. Невеличка несмілива річечка закручувала вири, вона підтопила береги, які перетворилися в багно, з якого не можна було витягти ногу. Геть усе московське військо розгубилося й майже не оборонялося, на луці стояли кінське іржання, лемент, крики, в деяких місцях ратники та затяжні солдати вилазили на вози й намагалися відстрілюватися звідти, але козаки збивали їх з суходолу влучними пострілами, татари стинали з луків, в чорному і білому оперенні стріли летіли тучами, від них нікуди було сховатися.
Пожарському вдалося підбасувати до двох возів над Соснівкою, він видряпався на одного і все ще вимахував шаблею, але його ніхто не слухав, та він і сам не знав, нащо вимахує. Князі Львов, Куракін зійшлися посеред розтовченого бабла й, посхилявшись один на одного, плакали, наче діти.
Декотрі ратники намагалися пересягнути річку, але або в'язнули в багні, або їх стинали кулі козаків Степана Гуляницького. А сонце пряжило з високості, спивало останні сили ратників, чорна каламутна юшка, в якій вони бродили по пояс, не освіжала їх. Ратники піднімали руки й брели до козацького берега.
Квіт московської кінноти, який звершив переможні походи в п'ятдесят четвертому і п'ятдесят п'ятому році, згинув за годину. Тридцять тисяч трупів лежали у воді біля Соснівки і п'ять тисяч ратників здалося в полон. Пожарського, який вибрів із води й кинув до ніг Виговського шаблю, випросив собі хан і скарав за те, що минулого року той був вельми нещадимий до татарських полонеників під Азовом. «Пішов князь навздогін за нещасними, потятими ним нізащо мирними мешканцями Срібного просити в них пробачення», — сказав хтось із козаків.
Матвій сидів на землі біля жерла гармати, з якої смерділо пороховим димом, нагрітий сонцем чавун пашів жаром. Журавка вгруз очима в землю, думав нелегку думу; останнього разу, з Богуном, він також ходив у налогу й зарубав ще одного ратника, розвалив йому голову шаблею й одного збив кобилою, а що з ним було далі — не бачив, вирвався з бою очманілий, мокрий від поту, не пам'ятав сам себе. Потроху приходив до тями. Підвів очі: вода на луці спадала — козаки розгатили греблю, повсюдно чорніли трупи, земля мовби всмоктувала їх у себе.
Моторошна в'ялість опанувала все військо, козаки ходили, наче п'яні. На луці порядкували осавули — загадували хоронити загиблих. Своїх ховали в могилі на горбі біля стану, московських ратників у рові біля мосту, їх волокли туди полонені; у рів, тільки в інший його кінець, ближче до тернів, зносили й козаків Безпалого, хоч дехто й заперечував, мовляв, не треба ховати козаків із москалями в одній могилі. Але ще однієї могили ніхто копати не хотів.
Матвій підійшов до тернів. Троє козаків вистилали осокою рів. Кільканадцять козацьких тіл, навіки упокорених, лежали вряд на окопі. Зовсім недавно ці люди кипіли пристрастями, стріляли, рубалися, кричали, а тепер були тихі й маленькі, смерть позакарбовувала на обличчі гримаси. Здебільшого то були гримаси жаху. На мить Матвій згадав очі Зірки, жах, який плескав у її очах, коли вони вирвалися з бою…
Увесь напружившись, вдивлявся в обезкровлені обличчя з посклеплюваними повіками, двоє мертвих козаків дивилися в жарке полуденне небо, один обозник не пошкодував мідяків, поклав на повіки…
«Слава Богу, немає», — подумав Матвій, і в цю мить його серце рвонулося й полетіло в безодню: він упізнав Супруна. Брат лежав останнім, ще й голова його перехилилася на правий бік. Він видався Матвієві маленьким — маленьким, меншим за всіх, і тихим — тихим… Обличчя ще дужче закібчилося й… усміхалося. Так, усміхалося його звичайною, ядучою посмішкою. Матвієві здалося — ця посмішка призначена йому. Сорочка на Супрунових грудях була розірвана й виднілася на шиї цятка, нестеменно така, як і в Матвія, і в їхнього батька.
Ця цятка чи не найдужче струснула й розчулила Матвія, впеклася в пам'ять на все життя. Колюча удавка стискала горло. Все дужче й дужче. Вже темніло в очах. Враз відпустило. Навіть майнуло крилом кажана в думці: це — кінець всьому, страхові, тривогам… Й стиснуло серце знову. Під горлом закипіли сльози, він міцно, до болю стиснув зуби — не показати печалі та хвилювання, аби ніхто не дізнав, що в цьому рову засипають його рідного брата. І ще здалося Матвієві, що Супрунів вус… ворушиться. Вус і справді поворушив вітер, і здавалося, що Супрун зараз розплющить очі й скаже солоне слівце. Або гукне на весь голос: «Ану, діти, розвеселіть матір…» І хто тепер розвеселить самих дітей?
Матвій не знаходив слів прощання. Що він може сказати? Що пам'ятатиме завжди?… То це — саме по собі. Що брат зробив помилку? Але хіба маємо право дорікати мертвому? Що помститься за його смерть? Кому? Москалям? Гетьману? Самому собі?
І знову думка, наче тінь… а може, Супрун і не був отаким задиристим і ворохобним? Може, Матвій зробив не все, щоб його врятувати? «Боже, чому й навіщо такі думки?… Він ще не похований». Під ноги Матвієві впала тінь, він оглянувся й побачив Сидора. Той також дивився на Супруна. Матвій скосив очі й зустрівся поглядом з Сидором, цей погляд не помирив їх, навіть навпаки — зробив ще більшими ворогами. В Сидорових очах горіли злостиві вогники. Він насолоджувався, що Матвій у його волі, у його владі. Либонь, він трохи шкодував і за Супруном, але перше почуття було дужчим. Холодною змійкою проповзла по Матвієвій душі ненависть, її тамував страх. «Викаже — не викаже, — гойднулося на терезах думки. — Сам був у Полтаві з Супруном». І все ж, долаючи жарке хвилювання й ламаючи гнучкий пружок страху в душі, запитав значуще:
— А де Щербій?
У чоловічках Сидорових очей метнулися дві сполохані змійки, він відвернувся й сказав:
— Не знаю… Не бачив.
Неслухняними ногами Матвій ступав од рову. Кілька разів оглянувся, тепер він бажав одного: аби швидше засипали рів. «Господи, прости мене, грішного, я не винуватий», — прошепотів і підійшов до Зірки, яка радісно заіржала йому назустріч, треба було відправити її в табун та стриножити. Бив у зеніт піснею жайвір, в тернах сварилися сороки — день як день, а для Матвія — один такий чорний на все життя.
…Залита холодною повінню місяця ніч згоряла, наче купальське вогнище. Козаки святкували перемогу, Матвій справляв поминальну учту. Розслабилися, розв'язалися всі супоні в душі, сльози спливали з кутиків очей гарячими намистинами. Гаразд, що чаділо багаття, і якби хтось навіть добачив Матвієві сльози, він би подумав, що то од диму. Назавжди обірвалися їхні розмови з Супруном, суперечки… Матвій згадав, як поза його волею щось зраділо в ньому, коли засипали рів, й злякався власної малості.
— Ти чого не п'єш? — звернувся до нього веселий, баляндрасний козак Шавула й кинув у багаття жмут соснових гілок з сухими шпильками. Гілки затріщали, спалахнули так яскраво, що дехто посунувся від вогню, а Матвій затулився долонею. — Не захворів часом?
— Лихоманить мене… — Він просто забув про корячок із горілкою в руці.
— Тоді випий безпремінно…
Горілка видалася солоною, як ропа, і терпкою, як отрута. Зринула в грудях злість — на людей, на світ, злий і несправедливий, який душив його («Прости мене, Господи», — але не покаявся), злостився на себе, що не зміг вирватися з цього зашморгу, а може, навпаки, не все зробив, аби втримати Супруна від рокованого кроку. Може, Супрун сподівався на нього? Чекав більшої помочі? Але яку ще міг поміч подати? О Боже, Боже, нащо ти так тяжко покарав мене, за які гріхи, за які вчинки?!
…Нікому не розповів Матвій про Супрунову смерть — ні Федорі, ні сусідам, ні Мокрині — щоб не виказали, не викричали в розпуці правди, — і Супруновим дітям також: нехай думають, що батька занесла війна на другий кінець світу й він колись вернеться. Тепер ті нещасні діти й на ньому, годувати та одягати їх, доводити до зросту, бо ж погинуть, як руді мишенята. О, горе, горе!
