Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Розділ тридцять шостий
Після прийому в намісника Саргон ще затримався в ПіБасті, чекаючи листа фараона з Мемфіса, а тим часом між офіцерами і знаттю знову почали ширитися дивні чутки.
Фінікійці розповідали, звичайно, під великою таємницею, що жерці, невідомо чому, не тільки подарували Ассірії старі борги, не тільки звільнили її назавжди від будь-якої данини, а навіть, щоб полегшити ассірійцям якусь війну на півночі, уклали з нею угоду про мир на довгі роки.
— Фараон, — казали фінікійці, — аж ще дужче захворів, довідавшись про такі поступки варварам. А царевич Рамзес страждає і ходить сумний, але обидва вони змушені коритися жерцям, бо не впевнені у відданості знаті й війська.
Це найбільше обурювало єгипетських вельмож.
— Що ж це, — перешіптувалися між собою погрузлі в боргах вельможі, — виходить, династія вже нам не довіряє?.. Виходить, жерці вирішили знеславити й розорити Єгипет?.. Бо кожному ясно, що коли Ассірія веде війну десь на далекій півночі, то саме тепер треба на неї напасти, щоб здобутими багатствами поповнити спорожнілу скарбницю фараона і піднести добробут знаті.
Дехто з молодих вельмож насмілювався питати наступника трону, що він думає про ассірійських варварів. Царевич мовчав, але блиск очей і стиснуті уста виразно свідчили про його почуття.
— Очевидно, — і далі шепталися придворні, — династія обплутана жерцями й не довіряє знаті. Єгиптові загрожує велике лихо…
Приховане обурення незабаром почало виливатись в таємні ради, що скидалися навіть на змови. Але хоч у цьому брало участь дуже багато людей, впевнені в собі чи засліплені жерці нічого про це не знали, а Саргон, хоч і відчував ненависть, не надавав їй значення.
Він бачив, що царевич Рамзес неприязно ставиться до нього, але приписував це випадкові в цирку, а ще більше — ревнощам до Ками. Упевнений, що його, як посла великого Ассара, ніхто не зважиться зачепити, він пив, бенкетував і майже щовечора навідувався до фінікійської жриці, яка щораз ласкавіше приймала його залицяння й подарунки.
Такий був настрій у найвищих колах, коли одної ночі в палаці Рамзеса з’явився святий Ментезуфіс і сказав, що він негайно мусить бачити царевича.
Придворні відповіли, що в царевича зараз одна з його жінок і вони не сміють турбувати свого володаря. Але Ментезуфіс так наполягав, що вони нарешті покликали наступника трону.
Царевич одразу ж з’явився, навіть не виявляючи невдоволення.
— Що сталося? — спитав він жерця. — Чи не почалася війна, що ти прийшов до мене в таку пізню пору?
Ментезуфіс пильно подивився на Рамзеса й глибоко зітхнув.
— Скажи мені, царевичу, ти не виходив з палацу цього вечора? — спитав він.
— Ні на крок.
— І я можу дати в цьому жрецьку клятву? Наступник трону здивувався.
— Мені здається, — відповів він гордо, — що твоє слово вже не потрібне, коли я дав своє. Але що сталося?..
Вони вийшли в окремий покій.
— Чи ти знаєш, володарю, — мовив збуджено жрець, — що трапилося десь з годину тому? На достойного Саргона напали якісь молодики і побили киями…
— Які?.. Де?..
— Біля палацу фінікійської жриці Ками, — вів далі Ментезуфіс, пильно стежачи за обличчям наступника трону.
— Хоробрі хлопці! — відповів царевич, знизавши плечима. — Напасти на такого велетня! Мабуть, там тріснула не одна кістка.
— Але ж нападати на посла… Подумай, достойний володарю, — на посла, якого охороняє велич Ассірії і Єгипту!.. — мовив жрець.
— Го-го! — розсміявся царевич. — Виходить, цар Ассар виряджає своїх послів навіть до фінікійських танцівниць?..
Ментезуфіс оторопів. Раптом він стукнув себе по лобі і вигукнув, теж розсміявшись:
— Бачиш, царевичу, який я простак, недосвідчений в політиці. Адже я забув, що Саргон, який бродить уночі біля будинку підозрілої жінки, зовсім не посол, а звичайний чоловік. Та як би там не було, — додав він, — а вийшло недобре… Саргон може образитися на нас…
— Жрець!.. Жрець!.. — вигукнув царевич, хитаючи головою. — Ти забуваєш про далеко важливіші речі, що Єгиптові нема чого боятися, ані навіть дбати про приязнь чи неприхильність до нього не тільки Саргона, але навіть і самого царя Ассара…
Ментезуфіс був такий вражений влучністю зауважень царевича, що замість відповіді тільки кланявся, бурмочучи:
— Боги обдарували тебе, царевичу, мудрістю верховних жерців… Нехай будуть благословенні їхні імена!.. Я вже хотів наказати, щоб цих молодих розбишак знайшли й суворо покарали, а зараз я хочу почути твою пораду, бо ти мудрець над мудрецями. Тож скажи, володарю, що нам робити з Саргоном та з цими зухвальцями?..
— Насамперед зачекати до ранку, — відповів наступник трону. — Ти, як жрець, знаєш краще від мене, що сон, який посилають нам боги, часто приносить добру раду.
— А якщо я й до ранку нічого не придумаю? — спитав Ментезуфіс.
— В усякому разі, я відвідаю Саргона і спробую стерти з його пам’яті цей незначний випадок.
Жрець шанобливо попрощався з Рамзесом. Повертаючись до себе, він думав:
«Серце дам собі вирвати з грудей, що царевич до цього не причетний, він і сам не бив, і не намовляв бити, і навіть не знав про це нічого. Хто здатний так твердо й мудро міркувати про справу, не може бути її учасником. А в такому разі я почну слідство і, якщо цей патлатий варвар не задовольниться, віддам заводіїв під суд. От тобі й угода про дружбу між двома державами; почалася з того, що побили посла!..»
На другий день вельможний Саргон до полудня лежав на повстині, що зрештою бувало з ним досить часто, тобто після кожної пиятики. Біля нього на низькому ложі сидів благочестивий Істубар і, звівши очі до стелі, шептав молитву.
— Істубаре, — зітхнув сановник, — чи ти певен, що ніхто з нашого двору не знає про моє нещастя?
— Хто ж міг дізнатися, коли ніхто цього не бачив?
— А єгиптяни?.. — простогнав Саргон.
— З єгиптян про це знають Ментезуфіс і царевич… ну, й ті безумці, які, мабуть, довго пам’ятатимуть твої кулаки.
— Може, й так… може!.. Але мені здається, що між ними був царевич і я йому розбив носа, якщо не зламав…
— В наступника трону ніс цілий, і він там не був, запевняю тебе.
— В такому разі, — зітхнув Саргон, — царевич повинен кількох з них посадити на палю. Адже я — посол!.. Особа моя священна…
— А я тобі кажу, — відповів Істубар, — вижени злобу із свого серця і навіть не подавай скарги. Бо коли тих гультяїв судитимуть, то весь світ довідається, що посол найдостойнішого царя Ассара знається з фінікійцями і що ще гірше — відвідує їх серед ночі сам… Що ти скажеш, коли твій смертельний ворог, канцлер Ліч-Багус, запитає тебе: «Саргоне, з якими фінікійцями ти зустрічався і про що ти говорив з ними під їхнім храмом серед ночі?..»
Саргон тільки зітхав, якщо можна назвати зітханням звуки, схожі на рикання лева.
Раптом убіг один з ассірійських офіцерів. Він став на коліна, торкнувся чолом до підлоги і звернувся до Саргона:
— О світло очей володаря нашого! Перед ганком повно єгипетських вельмож і сановників, а з ними — сам. наступник трону. Він хоче сюди зайти, мабуть, щоб віддати тобі шану.
Перше ніж Саргон устиг щось відповісти, у дверях з’явився царевич. Відштовхнувши велетня ассірійця, що стояв на варті, він швидко підійшов до повстяного ложа, в той час як зніяковілий посол, широко розкривши очі, не знав, що йому робити: втекти голим до іншого покою чи заховатися під постіль?
На порозі стало кілька ассірійських офіцерів, дуже здивованих цим вторгненням наступника трону, всупереч усякому етикетові. Але Істубар дав їм знак, і вони зникли за завісою.
Царевич був сам; його почет лишився на подвір’ї.
— Вітаю тебе, — сказав він, — посол великого царя і гість фараона. Я прийшов одвідати тебе й спитати, чи не потребуєш ти чогось? Якщо ти матимеш час і бажання, я хотів би, щоб ти разом зі мною на коні зі стайні мого батька проїхався по місту в оточенні нашого почту, як і належить послові могутнього Ассара, хай він живе вічно!
