Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги онлайн .TXT) 📗
Ймовірно, вони незабаром оселяться в Делафорді. Делафорд… місце, яке, немов навмисне, із стількох причин приковувало її інтерес, яке вона хотіла б побачити і водночас не хотіла бачити ніколи! Вмить вона уявила їх у будинку священика, уявила собі Люсі, діяльну, спритну господиню, яка поєднує прагнення виглядати не гірше за людей і найжорсткішу економність, яка соромиться, щоб інші бува не дізналися про те, що вони у всьому собі відмовляють, корисливу в кожній думці, Люсі, яка втирається в милість до полковника Брендона, до місіс Дженнінгс, до кожного знайомого нехай хоч з невеличким статком. А в Едварді… вона не знала, ні що вона бачить, ні що хотіла б побачити. Чи він щасливий… чи нещасний… Ніщо ні на йоту не угамовувало її болю, і вона відганяла від себе кожен його образ.
Елінор плекала приховану надію, що хто-небудь зі знайомих в Лондоні напише їм, сповіщаючи про те, що відбулося, і повідомить подробиці, але дні минали і не приносили ні листів, ні інших новин. Не знаючи, в чому їх, власне, винити, вона сердилася на всіх відсутніх друзів. Усі вони не бажали ні про кого думати, окрім себе, усі були ледачі.
— Мамо, коли ви напишете полковнику Брендону? — Питання це було породжене її нетерпінням дізнатися хоч що-небудь.
— Я написала йому, моя дівчинко, минулого тижня і чекаю не так відповіді від нього, як його самого. Я настійно запрошувала його погостювати у нас і не здивуюся, якщо він сьогодні ж увійде до вітальні — завтра або післязавтра.
Це було вже щось: у її очікувань з’явилася мета — полковник Брендон, поза сумнівом, повинен знати багато що.
Щойно вона встигла про це подумати, як її погляд привернула фігура вершника за вікном. Він зупинився біля їхньої хвіртки. Якийсь джентльмен… звісно, полковник! Зараз вона узнає всі новини — при цій думці її кинуло в дрож. Але… ні, це не полковник Брендон! І постава не його, і зріст… Коли б це було можливо, вона сказала б, що бачить Едварда. Вона придивилася пильніше. Він спішився. Ні, вона не може так помилятися — це справді Едвард! Вона відійшла від вікна і сіла. «Він приїхав від містера Претта навмисне, щоб побачити нас. Я зумію зберегти спокій, я не втрачу самовладання!»
За мить вона помітила, що й інші зрозуміли свою помилку. Її мати й Маріанна змінилися на обличчі, обидві подивилися на неї і щось зашептали одна одній. Вона віддала б весь світ за те, щоб у неї з’явилися сили вимовити хоч слово, пояснити їм — як їй хочеться, щоб у їх поводженні з ним не прослизнуло й тіні холодності або засудження. Але говорити вона не могла, і їй залишалося лише покластися на чуйність їхнього серця.
Вголос ніхто нічого не сказав, і вони мовчки чекали, коли їх гість увійде. Гравій доріжки заскрипів під його ногами, за секунду його кроки почулися в коридорі, а ще за секунду він з’явився перед ними.
Обличчя його, коли він увійшов, не здалося особливо щасливим навіть Елінор. Він зблід від хвилювання, судячи з його вигляду, побоювався, як його зустрінуть, і усвідомлював, що не заслуговує ласкавого прийому. Проте місіс Дешвуд, сподіваючись, що вгадала бажання дочки, якій із звичайним своїм запалом вирішила в цю хвилину слідувати у всьому, подивилася на нього з нарочитою привітністю, простягнула йому руку і побажала всілякого щастя.
Він почервонів і пробурмотів щось незрозуміле. Губи Елінор рухалися в такт рухам губ її матері, і вона пошкодувала тільки, що вслід за нею не потиснула йому руки. Але було вже пізно, і, постаравшись надати своєму обличчю незворушного виразу, вона знову сіла і заговорила про погоду.
Маріанна вибрала стілець в куточку, щоб приховати свій розпач, а Маргарет, розуміючи дещо, хоча і не все, визнала за необхідне прийняти вид гордої неприступності, сіла збоку від Едварда і зберігала гордовите мовчання.
Коли Елінор скінчила радіти тому, яка сонячна видалася весна, настала жахлива пауза. Їй поклала край місіс Дешвуд, яка примусила себе плекати надію, що місіс Феррар він залишив у доброму здоров’ї. Едвард з деякою квапливістю підтвердив це.
Настала ще одна пауза.
Елінор, зібравши всі свої сили і лякаючись звукові власного голосу, примусила себе сказати:
— Місіс Феррар зараз у Лонгстейплі?
— В Лонгстейплі? — повторив він з розгубленим виглядом. — Ні, моя мати в Лондоні.
— Я хотіла, — сказала Елінор, беручи зі столика чиєсь рукоділля, — довідатися про місіс Едвард Феррар.
Вона не наважилася підняти на нього очі, але її мати і Маріанна обидві подивилися на нього. Він знову почервонів, знітився, повагався і, нарешті, нерішуче вимовив:
— Мабуть, ви маєте на увазі… мого брата… ви маєте на увазі місіс Роберт Феррар?
— Місіс Роберт Феррар? — повторили Маріанна і її мати в абсолютному подиві. Елінор не могла вимовити ані звуку, але тепер і її очі зупинилися на ньому з тим же нетерплячим здивуванням. Він підвівся, відійшов до вікна, мабуть, не знаючи, що робити, узяв ножиці, що там лежали, і взявся нещадно псувати футляр, шматуючи його, а сам досить-таки незв’язно пояснював:
— Мабуть, вам невідомо… не знаю, чи чули ви, що мій брат недавно побрався… з молодшою… з міс Люсі Стіл.
Останні його слова були у невимовному подиві повторені всіма, окрім Елінор, яка тільки нижче опустила голову над рукоділлям, вся у владі такого хвилювання, що майже не розуміла, де вона і що з нею.
— Так, — продовжував він. — Вони одружилися минулого тижня і виїхали в Доліш, де зараз і знаходяться.
Елінор не витримала. Вона майже вибігла з кімнати і, ледве причинивши за собою двері, вибухнула радісними сльозами, які ніяк не могла погамувати. Едвард, який до цієї хвилини дивився на що завгодно, окрім неї, побачив, проте, як вона вискочила із кімнати, і, мабуть, помітив або навіть почув, яке враження справила на неї його новина. В усякому разі, він відразу поринув у глибоку задуму, з якої його не могли вивести ні вигуки, ні питання, ні ласкаві умовляння місіс Дешвуд. Врешті-решт, ні слова не кажучи, він пішов від них і подався до села, залишивши їх у цілковитому подиві робити всілякі припущення про те, яким чином відбулася така раптова і така дивовижна зміна в його становищі.
РОЗДІЛ 49
Хоч би якими незрозумілими видавалися обставини його звільнення від сім’ї, одне було зрозуміло: Едвард здобув свободу, а як він мав нею розпорядитися, всі собі це добре уявляли: насолоджуючись протягом чотирьох років принадами одних необачних заручин, що їх він уклав без згоди своєї матері, тепер, коли вони були розірваними, він, звісно, мав негайно укласти інші.
У Бартон його привела найпростіша причина. Він усього лише хотів просити у Елінор її руки. А пам’ятаючи, що він не був зовсім недосвідченим у подібних справах, може видатися дивним, чому це ним оволоділа така сором’язливість і навіщо йому знадобилося стільки заохочення і свіжого повітря.
Але про те, як швидко він догулявся до потрібної рішучості, як швидко йому трапилася нагода пустити її в хід, як він освідчився і яку відповідь дістав, розказувати особливої потреби немає. Достатньо, що через три години після його приїзду, коли о четвертій усі вони сіли за стіл, він уже домігся згоди своєї обраниці, заручився благословенням її матері і тепер не тільки отримав права щасливого нареченого, але й справді зовсім щиро вважав себе найщасливішим із людей. І, що не кажи, а причин радіти у нього було більше, ніж у багатьох інших, що опинилися в тому ж становищі. Адже не тільки торжество закоханого, який зустрів взаємність, переповнювало його серце захватом і осявало все навколо ясним світлом, — без будь-яких докорів сумління він позбувся давно обридлих уз, що пов’язували його з тією, до кого в нього вже кілька років не залишалося ніякого ніжного почуття, і негайно здобув тверду надію на шлюб з іншою, про яку він у відчаї, звичайно, заборонив собі і мріяти, вбачаючи в цьому вінець усіх своїх бажань. Він не просто позбувся сумнівів, страху перед відмовою, але був піднесений з прірви жалю до вершини щастя. І говорив він про це з такою щирою вдячністю долі, з такою радістю, яких його друзі раніше в ньому не спостерігали.
