Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

На Мейн-стрит він зупиняється перед забігайлівкою «Домашні обіди Лібрука» й читає оголошення у вітрині: «ПОТРІБЕН КУХАР ДЛЯ ШВИДКОГО ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ». Дон Каллаген готував страви нашвидкуруч упродовж усього свого навчання в семінарії й працював мало не за двох у кухні «Домівки» на східному боці Мангеттену. Тож він гадає, що тут, у «Домашніх обідах Лібрука», йому будуть раді. Виявляється, що він не помилився, хоча вміння розбивати пару яєць на гриль однією рукою повертається до нього лише по тому, як він відпрацював три зміни. Власник ресторації, ходяча каланча на ймення Дікі Рудбахер, питає Каллагена, чи нема в нього часом яких проблем зі здоров'ям — «чогось заразного», як він це називає, — і коли Каллаген відповідає заперечно, просто одним кивком висловлює свою згоду. Він не запитує жодних документів, навіть номера соціального страхування. Натомість каже, що хотів би платити новому кухареві чорною готівкою, якщо той не проти. Каллаген запевняє, що він не проти.

«Ще одне», — каже Дікі Рудбахер, і Каллаген чекає продовження. Його важко чимось здивувати, але Рудбахер каже лишень: «Ти схожий на питущого».

Каллаген визнає, що часом любить перехилити чарчину.

«Я так само, — каже Рудбахер. — У нашому ділі тільки так і можна зберегти своє хрінове психічне здоров'я. Я не проситиму тебе дихнути, коли ти приходитимеш… за умови, що приходитимеш вчасно. Два запізнення, і ти вільний. Двічі я не повторюватиму».

Каллаген куховарить у «Домашніх обідах Лібрука» три тижні, а мешкає за два квартали звідти в мотелі «Сансет». От тільки не щодня ресторанчик називається «Домашніми обідами» і не щодня мотель має назву «Захід сонця». На четвертий день свого перебування в містечку він прокидається у мотелі «Схід сонця», а «Домашні обіди Лібрука» виявляються «Домашнімь обідами Форт-Лі». Газета «Лібрук Реджистер», яку люди залишають на столах після їжі, перетворюється на «Форт-Лі Реджистер-Америкен». Не сказати б що з полегшенням, але він дізнається, що Джералд Форд знову президент.

Коли Рудбахер розраховується з ним за перший тиждень роботи (це відбувається у Форт-Лі), на п'ятдесятидоларових банкнотах Ґрант, на двадцятках Джексон, а на єдиній десятці у конверті, який простягає йому господар ресторану, портрет Александра Гамільтона. Наприкінці другого тижня — в Лібруку — на п'ятдесятках Авраам Лінкольн, а на десятці хтось на прізвище Чедбурн. На двадцятках досі Ендрю Джексон — хоч якесь полегшення. У мотельному номері, який знімає Каллаген, укривало на ліжку рожеве, коли це Лібрук, і помаранчеве, коли це Форт-Лі. Цілком зручно. Вранці він завжди знає, в якому саме варіанті Нью-Джерсі прокинувся.

Двічі він напивається. Вдруге — з Дікі Рудбахером після закриття. Рудбахер п'є склянку за склянкою, нічим йому не поступаючись. «Колись це була велика країна», — стогне Рудбахер лібруцького зразка, і Каллаген думає: як добре, що певні речі лишаються незмінними. Час іде, а скиглити люди не перестають.

Але з кожним днем його тінь видовжується раніше. Він уперше бачить тут упиря третього типу, який стоїть у черзі до кінотеатру «Лібрук Твін Сінема», і одного дня він каже господареві, що звільняється.

«Ти ж казав, що в тебе нічого нема», — каже йому Рудбахер.

«Прошу?»

«У тебе, мій друже, сверблячка в ногах. — Рудбахер робить жест рукою, червоною від миття посуду, наче перевертає пляшку. — Коли чоловік підхоплює цю сверблячку вже в солідному віці, то найчастіше вона невиліковна. Знаєш, якби я не мав дружини, яка ще нічогенька в ліжку, й двох дітей, яких треба вчити в коледжі, я б спакував собі вузлика і пішов з тобою».

«Справді?» — чудується Каллаген.

«Вересень і жовтень завжди найгірші, — замріяно каже Рудбахер. — Ти чуєш її поклик. Птахи теж його чують і летять».

«Її?»

Рудбахер зміряє його поглядом, який говорить: не будь дурним.

«Для них це небо. Для людей, як ми, це дорога. Поклик довбаної відкритої дороги. Такі хлопці, як я, з дітьми й дружиною, яка досі любить це діло частіше, ніж суботньої ночі, вони вмикають радіо трохи гучніше, щоб не чути його. А ти цього не зробиш. — Він робить паузу і пильно дивиться на Каллагена. — Зостанешся ще па тиждень? Я б накинув тобі двадцять п'ять баксів. Ти робиш збіса добрий „Монте-Крісто“».

Каллаген замислюється, потім хитає головою. Якби Рудбахер мав рацію, якби його кликала лише одна дорога, може, він би й лишився на тиждень… і ще на один… і ще. Проте вона не одна. Це всі вони, всі ті приховані шляхи, кличуть його, і він згадує назву своєї читанки в третьому класі й вибухає реготом. Вона називалася «Дороги, що ведуть усюди».

«Що смішного?» — кисло питає Рудбахер.

«Нічого, — відповідає Каллаген. — Нічого і все. — Він ляскає свого шефа по плечі. — Ти добрий чоловік, Дікі. Якщо повертатимусь цим шляхом, я заскочу до тебе».

«Ти цим шляхом не повертатимешся», — впевнено каже Дікі Рудбахер. І, звісно, він мав рацію.

— П'ять років я пробув у дорозі, плюс-мінус, — сказав Каллаген, коли вони вже підходили до його церкви. Більше він не розповідав їм на цю тему нічого. Але почули вони набагато більше. І не здивувалися, коли пізніше дізналися, що Джейк, їдучи до містечка з Айзенгартом і Слайтменами, теж дещо з того почув. Зрештою, Джейк був найбільшим телепатом з-поміж них усіх.

«П'ять років у дорозі», — от і всі слова.

А решта — тисяча загублених світів троянди.

Він п'ять років у дорозі, плюс-мінус п'ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п 'ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.

Є траса 71 через Делавер і яблука, які треба збирати. Є маленький хлопчик Ларс із поламаним радіо. Каллаген лагодить його, і Ларсова мати пакує йому з собою обід, величезний і чудовий, обід, що, здається, розтягується на кілька днів. Є траса 317, що пролягає через сільську місцевість у Кентукі, і робота копача могил з хлопцем на ім'я Піт Петацкі, який патякає без угаву. На них приходить подивитися дівчина, молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона сидить на кам'яній стіні, а довкола неї дощем опадає жовте листя, і Піт Петацкі вголос уявляє собі, як виглядали б її довгі стегна без вельветових штанів, які їх обтягують, якби обіймали його за шию, а сам він занурив би язика в цю неповнолітню принаду. Піт Петацкі не бачить синього світла довкола неї. Авжеж, не побачить він і того, як плавно, наче пір'їна, спуститься на землю її одіж, коли згодом Каллаген сяде біля неї, притягне її ближче до себе, коли вона проведе рукою по його нозі, підбираючись вище, а рот наблизить до його горла, і саме цієї миті він встромить їй ножа в осердя кісток, нервів і хрящів під її потилицею. В таких ударах він поступово набиває собі руку.

Є траса 19 через Західну Вірджинію і маленький мандрівний цирк у запилюженому фургоні, цирк шукає людину, яка могла б лагодити атракціони й годувати тварин. «Або навпаки, — каже Ґреґ Чамм, власник цирку, людина з масним волоссям, — годувати атракціони і лагодити тварин. Обирай, що тобі до вподоби». А потім на короткий час, коли стрептококова інфекція проріджує робочі ряди цирку (тепер вони повертають на південь, намагаючись таким чином обігнати зиму), він також наймається грати роль Менсо-Диво-Екстрасенса. Він здобуває успіх. А ще саме в ролі Менсо він уперше бачить їх. Не вампірів і не розгублених мерців, а високих людей з блідими обличчями й сторожкими поглядами, часто-густо схованими під старомодними крислатими капелюхами чи новомодними бейсболками з дуже довгими козирками. У капелюховому затемненні їхні очі горять тьмяно-червоним світлом як у єнотів чи тхорів, коли їх вихопить із темряви промінь твого ліхтарика біля надвірних сміттєвих баків. Та чи вони бачили його? Упирі (принаймні третього типу) розпізнавати його не могли. Мерці мали таку здатність. А ці люди, з руками, запханими до кишень довгих жовтих плащів, і очима крутих парубків, що виблискували з-під капелюхів? Чи вони його впізнали? Не знаючи цього напевне, Каллаген вирішує не ризикувати. За три дні, в містечку Язу-Сіті, штат Міссісіпі, він вішає чорного циліндра Менсо на гачок, скидає засмальцьований комбінезон на підлогу в фургоні й махає ручкою «Мандрівному шоу чудес Чамма», не заморочуючись такими формальностями, як остаточний розрахунок у платні. Залишаючи містечко, він бачить багато оголошень про зниклих тварин, розклеєних на телефонних стовпах. Типове оголошення таке: