Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗
- Ого-го! цілий ресторан привезли з Масюківки! - жартувала Галя. - То ми до вас в гості!
- Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вітати, - сказала Ликерія Петрівна. - Он там в кошику й пляшка наливки, а друга - перцівки.
- Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцівки, бо тут у Києві горілка кат зна яка! Але тільки так, що й моя стара не бачила. Це потаєнці од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в Київ спасаться з пляшками.
- Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й собі, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка була за тебе й за зятя, - обізвалася Масючка й засміялась.
- Ну, то й гаразд зробили, бо дві пляшки якось лучче, ніж одна: не завадять нікому, - сказав Масюк.
- А я забрала й ложечки, і чайник, і блюдечка, і графин на воду, бо тутечки в їх в гостиниці все якесь нечисте та смердяче; заткнула в кошик на всякий випадок і дві столові ложки, - сказала Ликерія Петрівна.
- А то навіщо? - аж крикнув Радюк.
- Ат... так собі руки розхапались, то й капали в дорогу, що налапали, що було напохваті. Може, тут десь в монастирі трапиться громадський обід, то підемо з своїми ложками обідать. Адже ж на громадський обід в нас ходять з своїми ложками, - жартувала Ликерія Петрівна.
- Може, ви, Ликеріє Петрівно, взяли рубель та качалку, та макогін? - сміявсь Масюк.
- Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиниці. А що макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригінчого до тих голомшивих служників та поганяла б їх макогоном. Там такі убоїща, такі неросторопи, що ні в чому тебе не послухають, самі хати не виметуть і навіть тобі віника не дадуть. Хоч спідницею вимітай номер! Я таки вкинула в свій дормез новий віник з нехворощі.
І Ликерія Петрівна справді десь налапала під козлами нового віника й кинула наймитові на руки, на перину.
- На та постав там у хаті в куточку коло груби, а потім, як нагодишся в хату, то виметеш діл, - сказала панія Висока. - Я ще в той віник і полиню вмішала.
- Навіщо? - сказав Радюк.
- Бо тутечки того паскудства, блошиць та бліх, така сила, що без віника й не засну.
- То ви його держите в руках, чи кладете його собі в голови, чи що? - спитав Масюк.
- Де там! Кладу віник з полинем на ніч собі в ноги. Не так каторжні блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощі й полиню. Цим києм тільки й одіб'єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвідна. Бувала в бувальцях, ходила в світи, була в походах з небіжчиком та вешталась понад Дунаєм і за Дунаєм по всіх усюдах. Недоброхіть якось наберешся досвіду в усьому.
- Ну, та й запопадна ж ви людина! - сказав Радюк.
- А ви ж як думали, - обізвалась Ликерія Петрівна. - Ви думали, що я сяк-так? по-паничівській: вхопив капелюш та паличку та й дав драла в дорогу до Києва? Я з віником і за Дунаєм скрізь їздила, не то що в Київ.
- Глядіть лишень, Ликеріє Петрівно, щоб часом люди не підняли вас на сміх, що ви їздите на прощу з макітрами, з глечиками, та ще й з своїми віниками, - говорив, регочучись, старий Масюк.
- Смійтесь, смійтесь! "З посміху люди бувають", як кажуть в приказці. Далека дорога - це не жарти.
- Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку під сіном, сокиру, шнурки та паліччя! На возі сокири не кидай, бо ще хтось вночі поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києві тих злодіїв та торбохватів, хоч греблю ними гати! - гукнула Ликерія Петрівна до свого наймита.
Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузків, ще й чотири кілки.
- Навіщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та якогось кілля? - спитав Радюк з реготом.
- Та то Ликерія Петрівна хотіла в дорозі пуститься при нагоді на розбишацтво! - сміявсь Масюк.
- Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трісне вісь або поламається загвіздок. От тоді хоч пальцем затикай вісь, замість загвіздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу знайдете, не то кілка чи хворостину, а навіть стебло хмизу або дубчика? А коли вісь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й підправляй під вісь; бери коноплі, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, під підтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлі-якого села або до корчми. Ой ви! вчені, та недрюковані! Ви подивіться під віз! - сказала панія Висока.
Радюк глянув під віз. Там і справді були прив'язані до підгерстя та до відтоків три чималі дрючки.
- Ото вам наука! Не їдь в степ без дрюка, - сказала Ликерія Петрівна.
- Ну, Ликеріє Петрівно! не дуже чваньтесь, бо і в мене в наточанці є й сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли хочете, позичу вам ухналів та цвяшків. Запас і справді біди не чинить, як кажуть в приказці, - обізвався Масюк.
Поскладавши усе добро на купи, усі рушили в гостиницю на другий поверх і зайняли три опрічні порожні номери підряд. Панія Висока та Масючка зійшли наниз командувать переносинами. Три наймити й два слимаки хапали усякі клунки, подушки та чемодани й перетаскували в номері. Переносини були довгі, аж обридли послушникам.
- Ой серце! боюся я за обрік, та за шорки й гнуздечки, та, сказати по щирій правді, й за коні, - бідкалась Ликерія Петрівна, - не дай господи, як у нас вночі злодії виведуть коні! Тут же брама роздзяплена сливе до світу! Як ми тоді в світі божому доберемось до Масюківки?
- Та чого ви лякаєтесь? Адже ж погоничі спатимуть на возах, коло коней, - сказала Галя.
- Вони-то спатимуть, а упряж тим часом слимаки поздіймають та і спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощі в лаврі: "Що свята лавра, то лавра, а що лаврикові - то превражі синове". Ой, треба б забрать у хату упряж! Та й за обрік я не безпечна. А оброку в мене сливинь повний мішок, - сказала Ликерія Петрівна.
І Ликерія Петрівна звеліла своєму наймитові принести в номер упряж та мішок оброку. Послушники зглянулись і пересміхались. Галя та Радюк плечима здвигнули, зирнувши одно на одного.
Господині заходились чепурить номері, стирали скрізь порох, обмітали павутиння, неначе мазальниці заходились мазать хати ік великодню на білому тижні. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли ліжка, понакривали столи привезеними скатерками. Ликерія Петрівна загадала своєму наймитові чистенько повимітать сміття. Номері стали чисті і якось привітніші, Радюк та Галя зайняли опрічний номер.
Рядом з ними зайняли номер старі батьки, а постінь з ними оселилась Ликерія Петрівна з шорками, віжками та мішком оброку, засунутим під ліжко. Вона була дуже неймовірна й полохлива зроду і нікому не йняла віри.
Вже смерком послушник приніс здорового самовара й поставив його в Масюковому номері. До чаю в той номер зібравсь усей гурт.
Олександра Остапівна Масючка таки і в своєму кошику познаходила усякий посуд та паляниці й бублички.
Ликерія Петрівна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гості навіть з своїм сахаром, як ходять з своїм сахаром одна до одної старі удови "чиновниці", принесла навіть свою паляницю. Усі посідали за чай та закушували закусками з надзвичайним смаком після довгої важкої вандрівки. Усі були веселі, усі балакали й, здається, найменше думали за те, що вони спасенники в Києві й приїхали одговіться в монастирі.
- Ну, тепер, мої діточки, сідайте за стіл рядочком обоє проти мене, - говорила Масючка до Галі. - Нехай я хоч надивлюся на вас в останній раз.
Галя зачинила чемодан і сіла за стіл попліч з Радюком. Обоє вони були гарні й молоді, і не одна мати задивилась би на їх гарну вроду.
Мати пила чай і не могла очей одвести од дітей. Старий Масюк став веселіший і бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого він і не сподівавсь.
Він говорив, жартував, сміявсь з Ликерії Петрівни, зачіпав її смішками та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчі, в жартах ніби проглянуло щось козацьке, отаманське, й сміливе, й жартовливе. Високе й широке чоло, здорові кудлаті довгі вуса, запалені щоки - все це так не приставало до куцого, обчиканого піджака, до білих комірчиків, до вузеньких рукавів. Козацький червоний кунтуш з вильотами нарукавах та золотими облямівками так і просився на його пишну постать, на його дужі широкі плечі! Він йому б прияличував.
