Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
У нього з’явилася звичка заходити до великого будинку, коли увечері він був на фермі, а не на пасовиську; згодом Боб заявив, що негоже Люкові харчуватися одному, коли на столі у Клірі всього було вдосталь, тож він тепер їв разом із ними. А після вечері здавалося недоречним відправляти його на ніч додому за милю від особняка, коли Люк допізна залишався погомоніти з Мері, тож йому запропонували перебратися до одного з маленьких гостьових будиночків поряд.
Тепер Люк займав значне місце в думках Меґі, й вона дивилася на нього не так критично, як на початку, коли постійно порівнювала його з отцем Ральфом. Стара рана загоювалася. Згодом вона забула, що отець Ральф усміхався так, а Люк — сяк. Виразні блакитні очі священика мали вглибині якусь холодну непорушність, а очі Люка блищали невгамовною пристрастю. Вона була молода, ще до пуття не спробувала смак кохання, скуштувавши його лише на якусь мить. А їй хотілося, щоб аромат кохання неквапливо розтікся у роті, наче добре вино, хотілося на повні груди вдихнути його дивовижний букет, щоб запаморочилося в голові. Отець Ральф став єпископом Ральфом і вже ніколи-ніколи до неї не повернеться. Він бо ж продав її за тринадцять мільйонів срібляників — і це не давало їй спокою. Якби він не сказав цю фразу тоді уночі, біля свердловини, вона б і не замислювалися над нею, але ж він сказав її, і незчисленні були ті ночі, коли Меґі не спала, все думаючи, що ж священик хотів цим сказати.
Коли Люк міцно притискав її до себе у танці, а вона клала руки йому на спину, кінчики її пальців аж поколювали від невиразного, але сильного бажання: він збуджував її, збуджував його дотик, його рвучка бадьорість та енергійність. Ні, на відміну від отця Ральфа, він ніколи не викликав у ній того темного вогню, що розпеченою лавою розтікався по її тілу, ніколи не думала вона, що як більше не побачить його, то зів’яне і помре, ніколи не сіпалася і не тремтіла під його поглядом. На танцях та вечірках Меґі ближче познайомилася з Іноком Девісом, Ліемом О’Рурком та Алестером Макквіном, але ніхто з них не справляв на неї такого враження, як Люк О’Ніл. Якщо хтось був високим, і вона задирала голову, щоб поглянути йому в очі, то ці очі виявлялися не такими, як у Люка, а якщо вони були такими, то волосся було не таким. їм завжди бракувало чогось такого, чого не бракувало Люку, хоча вона й сама до пуття не знала, чого саме Люкові не бракувало, і що особливого у ньому було. Ну, звісно, окрім того, що він нагадував їй отця Ральфа; інших підстав для своєї симпатії до нього Меґі не бачила і визнавати не бажала.
Вони багато розмовляли, але на загальні теми: про стригальство, землю, овець, про те, чого Люк збирався добитися в житті, про місця, де він побував, а інколи й про ту, чи іншу політичну подію. Зрідка він читав книжки, але не був таким затятим читачем, як Меґі, й, попри всі старання, вона не могла переконати Люка прочитати ту чи іншу книжку лише тому, що ця книжка здалася цікавою їй. Він ніколи не філософствував, а найзагадковішим та найдратівливішим було для Меґі те, що Люк не виявляв ані найменшої цікавості до її життя, ніколи не питав, чого вона прагнула у житті. Інколи їй палко хотілося поговорити про справи набагато ближчі її серцю, аніж вівці та погода, але щойно здогадавшись, куди хоче спрямувати розмову Меґі, Люк переводив її у більш нейтральне русло.
Кмітливий, марнославний, надзвичайно працьовитий хлопець Люк О’Ніл шалено хотів розбагатіти. Народився він у мазанці прямісінько під тропіком Козерога на околиці міста Лонгрич на заході Квінсленду. Його батько був паршивою вівцею багатої ірландської родини з суворими порядками, яка не вміла й не хотіла прощати, а мати була донькою німця-різника з Вінтона. Коли вона вперто вирішила одружитися з Люковим батьком, її родина теж від неї відмовилася. У тій халупі народилося аж десятеро дітей, жоден із яких навіть черевиків не мав, хоча черевики в спекотному Лонгричі не були предметом першої необхідності. Люк-старший заробляв на життя стригальством (коли мав бажання, але здебільшого він мав бажання цмулити самогон і байдикувати) і загинув під час пожежі в барі Блеколла, коли Люкові-молодшому було дванадцять. Тому, як підійшов час, Люк теж став на стезю стригаля. Спочатку працював хлопчиком-дігтярем — поливав розтопленим дьогтем рвані рани, коли стригаль давав маху і разом із шерстю відчикрижував вівці шматок шкіри.
Одного не боявся Люк — важкої роботи; він прагнув її так, як декотрі чоловіки прагнуть неробства. Чи то через те, що його батько був гульвісою і загальним посміховищем, чи завдяки успадкованим від матері німецькій заповзятості й працьовитості — хтозна.
З часом він піднявся від дігтяра до чорнороба — метушився по сараю, хапав пухнасті, як хмаринки, овечі руна, що виходили з-під ножа цільним шматком, і зносив їх до спеціального столу, де їх очищали з країв. Згодом він сам навчився обрізати вкриті кіркою грязюки краї, а самі руна складав у ящики, де вони чекали на прискіпливу увагу сортувальника — аристократа стригальського ремесла, чоловіка на кшталт дегустатора вин чи парфумів, котрого не можна було навчити цій професії, якщо він не мав до неї хисту. А Люк хисту сортувальника не мав, тому, якщо хотів заробити більше грошей, мусив займатися або стрижкою шкур, або їх пресуванням. Що він і зробив: достатньо дужий, перейшов на прес, щоб стискати відсортовані руна в масивні тюки. Але стригаль найвищої категорії міг заробити ще більше грошей, ніж пресувальник.
На той час Люка знали у західному Квінсленді як доброго й сумлінного працівника, тому він легко знайшов собі роботу стригаля-початківця. Чоловік із доброю координацією рухів, силою та терплячістю міг стати стригалем вищої категорії, і Люк, на його щастя, мав всі ці якості. Невдовзі він вже обробляв свою норму — двісті з гаком овець на день шість днів на тиждень, отримуючи по фунту за сотню. І працювати доводилося вузькими, схожими на ящірку, ножицями. Великі новозеландські ножиці з широкими грубими лезами були в Австралії поза законом, хоча ними стригаль міг подвоїти продуктивність своєї праці.
То була виснажлива робота: стояти, зігнувшись навпіл, і, затиснувши вівцю колінами, пройтися ножицями по всій довжині овечого тулуба, щоб зрізати руно суцільним шматком, і зробити якомога менше додаткових порізів біля обвислої зморщеної шкіри — щоб догодити суворому начальнику стригальського сараю, який міг напуститися на всякого стригаля за недотримання його жорстких стандартів. Люку було байдуже до спеки, поту та спраги, що змушувала його випивати до трьох галонів води на день, йому було навіть байдуже до зграй надокучливих мух, бо народився він у мушиній країні. До овець Люку теж було байдуже, хоча саме вони були найгіршим кошмаром стригаля: скуйовджені клубки, смердючі від сечі зади, задовгі волокна вовни, засохла багнюка, укуси мух — цього не бракувало; до того ж усі вівці були мериносами, тобто мали густу вовну аж до копит і носів та бугристу шкіру, схожу на змоклий папір, що вислизав із рук.
Ні, проти роботи Люк нічого не мав, бо чим більше працював, тим краще почувався; дратував його шум, замкнений простір сараю і сморід. І не було гіршого пекла на землі, аніж стригальський сарай. Тому він вирішив стати босом, щоб самому наймати робітників і потім походжати собі вздовж рядів зігнутих у три погибелі стригалів, придивлятися, щоб його власні руна зістригали чіткими й бездоганно вивіреними рухами.
Ось про кого співалося в старій стригальській пісні, й саме таким босом задумав стати Люк О’Ніл: начальником, що наймає стригалів, великим цабе, тваринником, скватером. Вічно стояти раком над вівцею, мати видовжені руки типового професійного стригаля — то було не для нього; Люкові хотілося займатися спортом, і щоб грошенята самі капали до його кишені. У сараї для стрижки вовни його тримала лише перспектива стати суперстригалем, який за стандартом обробляв вузькими ножицями понад три сотні овець на день. На додаток до зарплати він ще й заробляв грубі гроші, укладаючи парі. На жаль, Люк був трохи зависокий і витрачав зайві секунди на те, щоб зігнутися й розігнутися, а саме вони, оці зайві секунди становили відмінність між стригалем-професіоналом і суперстригалем.
