Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася?
— Один раз.
— І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів.
— Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт».
— Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. — Він скоса зиркнув на неї. — Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти — на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями.
— Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене?
— Ну, тому що я — найнахабніший тип у світі. — Люк весело вишкірився. — Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували.
— Так, є декілька, — зізналася Меґі. — Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив.
— Тоді решта тутешніх — телепні, — виснував Люк. — Я завжди розпізнаю гарне.
Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику.
На «танці в сараї» з’їжджалися всі — від синів та дочок тваринників до скотарів та їхніх дружин, якщо такі були, а також служниць, гувернанток та мешканців міста усіх вікових категорій та обох статей. Саме тут могли спілкуватися запанібрата, скажімо, чоловіки-вчителі з учнями скотарів та стригалів, банківські клерки-новачки із селюками з далеких ферм.
Величних манер більш офіційних заходів тут не було близько. Старий Мікі О’Браєн приїздив аж із Джилі, щоб пограти на скрипці, й завжди під рукою був хто-небудь, щоб пограти на клавішному чи кнопковому акордеоні; акомпануючи Мікі, вони міняли один одного, щоб перепочити, а старий скрипаль сидів на діжці або на тюку вовни і грав без передиху; з його відвислої нижньої губи текла слина, бо він не мав можливості перерватися і ковтнути її, інакше збився б із темпу.
Але то були не такі танці, як Меґі бачила на дні народження Мері Карсон. То були енергійні кругові танці: шотландські, джиґи, польки, кадрилі, хороводні, мазурки, сільські англійські танці з коротким торканням руки партнера або ж несамовитим обертанням. Там не було відчуття інтимності чи замріяності. Здавалося, кожен вважав це вивільненням пригніченої енергії та приспаних комплексів; романтичними ж інтригами краще було займатися надворі, подалі від шуму та гармидеру.
Меґі невдовзі виявила, що їй заздрять через високого й вродливого кавалера. Він був мішенню спокусливих та млосних поглядів, як свого часу й отець Ральф. Свого часу. Був. Жахливо було думати про нього як про чоловіка з далекого-далекого минулого.
Тримаючи слово, Люк залишав Меґі тільки тоді, коли навідувався до туалету. І не довше. Інок Девіс та Ліем О’Рурк вже були тут як тут, напоготові зайняти його місце біля неї, але Люк не давав їм жодного шансу; приголомшена Меґі навіть не розуміла, що могла приймати запрошення до танцю і від інших чоловіків, а не лише від свого кавалера. Вона не чула слів, зате їх чув Люк і в душі реготав. «От нахаба, цей суб’єкт! Сам простий скотар, а увів таку дівчину з-під носа!» Та Люк не зважав на несхвальні коментарі. Ці парубки вже мали шанс, і якщо не змогли ним скористатися, — то така їхня зла доля.
Останній танець був вальс. Люк взяв Меґі за руку, а другою, обхопивши за талію, пригорнув дівчину до себе. Він був прекрасний танцюрист. На свій подив, вона виявила, що нічого не треба робити — тільки повторювати за ним рухи. То було неповторне відчуття, коли тебе притискає до себе мужчина, і ти відчуваєш м’язи в нього на грудях та стегнах, всотуєш тепло його тіла. Короткі тілесні контакти з отцем Ральфом були такими емоційно напруженими, що Меґі не мала часу осягнути окремі деталі, і їй щиро здавалося, що більше ні в чиїх руках не відчує вона того, що відчувала в його обіймах. Теперішнє відчуття збуджувало, хоча й було зовсім іншим; пульс пришвидшився, і дівчина збагнула, що він відчув це, бо різко крутнув її, притиснув до себе ще міцніше і торкнувся щокою до її волосся.
Коли «роле», вуркочучи, мчав їх додому, освітлюючи вибоїсту дорогу, а інколи — відсутність такої, вони майже не розмовляли. Брейк-і-Пул розташувався за сімдесят миль від Дрогеди, за пасовиськами, де не було ані будинку, ані світла в чиїйсь хатині — жодної ознаки людей. Вододіл, що перетинав Дрогеду, був на сотню футів вищим за решту ландшафту, але на чорноземних рівнинах дістатися до вершини цього вододілу було те ж саме, що швейцарцю видертися на вершину Альп. Люк зупинив авто, вийшов і відчинив дверцята з боку Меґі. Вона стала поруч із ним, злегка тремтячи: невже він все зіпсує грубим поцілунком? А тут так тихо, і від людей так далеко!
Неподалік виднівся напівзруйнований дерев’яний паркан; злегка притримуючи Меґі під лікоть, щоб вона не спотикнулася у відкритих черевичках, Люк допомагав їй ступати нерівною поверхнею землі, зритої кролячими норами. Міцно вхопившись за паркан і вдивляючись у темні рівнини, Меґі й слова не вимовила: спочатку від страху, а згодом, коли її паніка вляглася, — від здивування, бо Люк не чіплявся до неї.
Майже як і сонце, непорушне місячне сяйво вихоплювало з темряви далекі рівнини; трава мерехтіла, беручись дрібними хвильками, немов занепокоєно зітхала, — срібляста, біла та сіра. Листочки на деревах раптом спалахнули цятками вогню — то вітер перевернув їх лискучими поверхнями догори, а попід евкаліптовими гаями розверзалися величезні зяючі провалля темряви, таємничі й лячні, немов пащеки потойбіччя. Піднявши голову, Меґі спробувала полічити зірки і збилася: малесенькі, наче краплинки роси на розлогій павутині, сяючі цятки то спалахували, то згасали, то спалахували, то згасали у ритмі вічному, як сам Господь Бог. Ці вогники висіли над нею, такі прекрасні, такі мовчазні, такі пильні й проникливі, схожі на самоцвітні очиці комах, світлом фар перетворені на діаманти, сліпі до експресії, але безконечно чутливі до енергії й сили. Єдиними звуками були шелестіння гарячого вітру в траві, шерхіт дерев, випадковий брязк від неостиглого авто та сонне ремствування пташки, чий сон вони порушили; а єдиним запахом був невизначуваний аромат чагарів.
Люк повернувся спиною до цієї нічної краси, витягнув із кишені торбинку з тютюном і блокнот із рисовим папером і заходився скручувати цигарку.
— А ти тут народилася, Меґан? — спитав він, ліниво розминаючи на долоні стебла тютюну.
— Ні, я народилася в Новій Зеландії. До Дрогеди ми перебралися тринадцять років тому.
Засунувши розім’яті стебла до паперової оболонки, Люк вправно повертів її між великим та вказівним пальцями, облизав кінчики і загнув їх, заштовхавши всередину кілька волокнинок, що стирчали назовні, а потім чиркнув сірником і підкурив.
— Тобі сподобався сьогоднішній вечір?
— Ще б пак!
— Мені б хотілося завжди возити тебе на танці.
— Дякую.
Він знову замовк, покурюючи і поглядаючи через дах «ролс-ройса» на гай, де й досі сварливо щебетала наполохана пташина. Коли між його засмальцьованими пальцями засичав маленький недопалок, Люк кинув його на землю й енергійно втоптав п’яткою чобота, аж поки недопалок згас. Ніхто так ретельно не гасить цигарку, як мешканець австралійської глушини.
Меґі зітхнула й відвернулася від неозорого ландшафту, залитого місячним сяйвом, а Люк допоміг їй сісти в авто. Він був надто розумний, щоб намагатися поцілувати її тепер, на ранньому етапі стосунків, бо збирався з нею одружитися, тож нехай Меґі першою забажає, щоб він її поцілував.
Вони ще не раз їздили на танці впродовж літа — з його запиленою красою криваво-червоного вечірнього сонця; поступово на фермі звикли до того, що у Меґі з’явився дуже гарний приятель. Брати не наважувалися піддражнювати її, бо любили сестру, а до Люка ставилися з великою симпатією. Бо Люк О’Ніл виявився найстараннішим працівником із тих, кого їм доводилося наймати, а для них це було найкращою рекомендацією. Оскільки в душі хлопці родини Клірі тяжіли до робітничого класу, а не до скватерів, то їм навіть на думку не спадало робити про Люка висновки з того, що за все життя він не спромігся нічого надбати. Фіона, яка могла б оцінити його більш розважливо, не мала на це часу та бажання. Так чи інакше, але спокійна впевненість Люка в тому, що він кращий за решту скотарів, врешті-решт дала плоди: завдяки цій впевненості Клірі почали ставитися до нього, як до свого.
