Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗
По думцї звістного Анонїма — нотаря короля Белї (XII чи XIII в.), ватагу Русинів привів з собою Альм з під Київа, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він нїби йшов з Галичини на верхи Уга) були руські вояки і селяни 32). Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували Угри до теперішьої Угорщини — що се була спішна втїкачка від Печенїгів, і навіть, як каже Константан — Печенїги уганяли за Уграми 33), то можемо напевно сказати, що анї Уграм не було в голові забирати з собою Русинів, анї Русини не мали тодї охоти до них прилучатись. Для нас Анонїм тут служить тілько відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що Русини в Угорщинї такі-ж давні осадники як і Угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непамятних часів — коли ще Угри мандрували до Угорщини. І по угорській міґрації вони мусїли зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли Угри над Дунай, се річ неясна і суперечна 34); по всякій правдоподобности вони з над нижнього Дунаю до Угорщини мусїли йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночи. Але кудою-б не йшли вони, в усякім разї вони на початках опанували тільки середно-дунайські землї і поволї тільки підбивали собі сусїдні краї. Підгірська карпатська країна остаточно війшла в склад Угорської держави ледви чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгірєм, могла, бодай часами входити в круг полїтичного впливу Київа. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуть ся на Руси Угорськими горами вже в кінцї XI і на початку XII в., з огляду на їх полїтичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes) 35)-з етноґрафічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.
В Семигородї і на північнім побережу Дунаю виключною і єдиною українська кольонїзація не була. Не кажучи про Волохів, тут від часів початкового розселення мусїла стрічатись східно-словянська і полуднево-словянська (болгарська) кольонїзація. Угорська традиція говорить богато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістаєть ся питаннєм ще не вповнї виясненим, чи Семигород справдї належав до Болгарської держави, — дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. Х в., землї на північ від Дунаю входили в круг її полїтичного впливу. Про масову полуднево-словянську кольонїзацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новійшими часами звернено увагу на словянські елєменти в мадярській і волоській мові — що вони в переважній чи значній части взяті з болгарських діалєктів, але се справа мусить бути ще докладнїйше розслїджена 36). Останки семигородських Болгар (особливо в Чегредї), що звернули на себе особливу увагу останнїми часами 37), уважають ся за пізнїйших осадників (XIII-XIV в.) — Богомилів або воєнних невільників.
Стріча з болгарською кольонїзацією зрештою не мала важного значіння: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнїйшим був елємент волоський.
Вище я згадував за суперечку, о скільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романїзованої людности, і скільки тут мала значіння пізнїйша румунська кольонїзація з балканських земель; там висловив ся як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші- зміцнила їх уже пізнїйша міграція з балканських земель. Вона мусїла потопити не тільки словянську кольонїзацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно — і X, і XIII віком, а можна класти ще на давнїйші часи. Волохів (Вlасі) в Семигородї стрічаємо в актах XIII в., але вони мусїли тут зявитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську кольонїзацію дуже старою — старшою як угорська 38). При кінцї XII в. маємо виразні звістки про Волохів на північнім боцї Дунаю. По упадку Половцїв, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська кольонїзація мусїла зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську кольонїзацію — останки старшої кольонїзації, ослабленої турецьким натиском X — XII в., і новійшу, що прибувала на Подунавє від XIII в. 39)
В результатї — українська кольонїзація в басейнї верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгірю, острівцями на рівнині), а в Семигородї і на Подунавю зникла цїлком. На се вплинула неоднаковість кольонїзаційшх обставин. Початкову українську кольонїзацію ми мусимо й тут, на сих західнїх окраїнах віповідно до її екстензивности представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганяти ся далеко, — але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнинї Дунаю й Тиси зявились Угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом полїтичної і всякої иньшої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української кольонїзації на Подунавю під волоським потопом. На карпатськім підгірю, полишені самі собі, в неінтересних для Мадярів місцевостях Русини протягом віків зміцнили ся й залюднили сї краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли Мадяри (Шеклери) і Нїмцї, а головно, що конкурентами Русинів, спеціяльно охочими до гірського, пастушого житя, виступили Волохи. Українські елєменти, які заходили сюди, мусїли тут відразу перемішати ся з волоськими, а що сї припливали далеко інтезивнїйше, а українські кольонїї тутешнї дуже слабко звязані були з територіями своєї масової кольонїзації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнїм Дунаю також іще при кінцї XVI в. звістні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція лєґату Комуловичу 1593 p. 40).
Примітки
1) Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлицї, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значило ся коло 61 тис. руської людности. Українська кольонїзація починаєть ся від заходу ґрупою сїл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередно притикають до українських, вже сильно пословачених сел в Спишськім комітатї. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережем Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхівя Вислока. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елємент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; ґрупа „Замішанських“ сїл в луцї Вислока між Коросном і Стришовим становить останнїй виступ: далї руськї осади слабшають і звужують ся до узенького окрайчика над Сяном низше Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцїльною низше Лежайська по обох боках Сяну.
2) Важнїйша лїтература українсько-польської границї див. в примітках (7); більше в вид. 2.
3) Комітати Спиш, Шариш, Землин.
4) Майже від устя Боршови, трохи вище.
5) Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.
6) Говорю про сю кольонїзацію як цїлість; місцями могла вона рухатись і просто горами — але хиба виїмково.
7) Процентова табличка в 2 вид.
8) От нпр. Дубецько, на лївім боцї Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветь ся Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досї українська людність досить сильна), а коло нього засновалось місто на нїмецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значіннє такої-ж Руської Веси під Ряшевом, звістної теж з XV віка, (ibid.N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се — старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“). Взагалї на цїлім порічю Сянового колїна в околицї Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона малїє на наших очах, польщить ся і латинщить ся під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські сьвященики рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народности, а часом удаєть ся притягнути й цїлі осади місцями людність ще держить ся по традиції „руської“ церкви, але вже стратила мову й говорить по польськи; місцями задержали ся приписні (філїальні) церкви в маленьких українських кольонїях, як памятка колись більших громад або самостійних парафій. В самім Дубецьку нпр., невважаючи на істнованнє руської парохії, українська людність малїє: за 70 лїт (1883-1903), замість аби подвоїти ся, вона зменьшила ся о цїлу третину. В Динові з колишньої парафії лишила ся горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясеницї (між Диновим і Коросном)-а там уже давно нема Русинів. В сусїднім селї Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди памятали в нїм ще недавно, що тутешнї люде були Русинами, і ще недавно „переробила“ їх на Поляків якась панї, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел. повище Динова с. Кремінна на Сянї; тут теж була давнїйше руська парафія, лишила ся старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл — брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbior wiadonaosci do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недавнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. — Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї — також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим — той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).
