Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Мовчи! – заревів Непийпиво.
– Говори, Красю, говори, – наполягала Понамка.
– Пане Непийпиво, я сказав все, що знав. Якщо вірите мені, тоді я скажу, як можна спробувати врятувати Січ. Якщо ні, тоді можна не поспішати. І скоро нас всіх знищать.
Непийпиво кипів від гніву. У такому роздратуванні він був лише під час битви з дикими. І ось тепер. Мабуть, хотів би вбити мене, придушити голими руками. Але між нами стояла Понамка.
– Ти віриш йому, брате Набоко? – хрипко спитав Непийпиво.
– Якби не вірила, не прийшла б з ним. Тепер послухай його далі. Говори, Красю.
– Треба привести сюди раба з підвалу, який займається зв’язком.
– Звідки вєдаєш про нього? – здивувався Непийпиво і підозріло заглянув мені в очі.
– Треба привести його швидше, – я витримав погляд.
Непийпиво визирнув за двері і наказав джурам привести потрібного раба.
– Далі треба наказати всім паничам та джурам узяти мушкети та іншу зброю, що плюється вогнем, і вийти з куренів.
– Що? – Непийпиво аж скрикнув.
– Курені будуть знищені. Всі, хто в них залишиться, загинуть. Єдиний порятунок – втекти звідти!
– Рачеш ти, жеби самі ми охабили фортеці наші? – закричав Непийпиво.
– Це вже не фортеці, а могили! Вони не захистять! – я теж кричав. Непийпиво спробував вдарити мене хоча б кулаком.
– Спочатку вбий мене, а потім його, – прохрипіла Понамка. Я подумав, що вона занадто ризикувала. Бо Непийпиво був страшенно розлючений. Але ні, він не вдарив, прибрав шаблю від шиї Понамки.
– Кажи, – у нього був страшний хрипкий голос.
– Треба розіслати джур, щоб ті знайшли, де залізні птахи висадили рабів і зброю. Інші мусять охороняти сараї. Ближні курені мусять надіслати загони сюди, бо думаю, що чужинці спробують захопити Заставу. Та головне прибрати всіх людей з куренів. Бо невдовзі вони будуть знищені.
Непийпиво знову дивився мені в очі.
– Ти ж знаєш, що буде тобі, коли полжив ти? – спитав він тихо.
– Знаю, – кивнув я.
Мовчали. Тут якраз джури пригнали раба. Він був переляканий, здивовано роздивлявся нас з Понамкою.
– Я – Крася, ми з тобою розмовляли у підвалі, – сказав йому і посміхнувся.
– Я ні з ким не розмовляв, ні! – злякався він.
– Як хочеш. Скільки витримають акумулятори у радіостанцій, якщо їх забрати з куренів? – спитав я.
– Як мінімум, кілька годин розмов. А що трапилося?
– Треба, щоб забирали не тільки зброю, а й рації. Тоді всі курені будуть на зв’язку, – сказав я Непийпиву. – Треба віддавати наказ, у нас немає більше часу.
Він дивився на мене, потім на Понамку, потім знову на мене. Вагався. Я сів до стіни.
– Ну все, приїхали, – сказав тихо, бо зрозумів, що Непийпиво мені не вірить.
– Чорт забирай! – крикнув панич і вийшов в ефір. Наказав всім куреням вийти з фортець, прихопивши зброю, рацію та жінок з дітьми.
– Підвальне бидло лишати! – жорстоко наказував Непийпиво, і я скривився. – Виходити рихло!
У ефірі встановилася тиша. Мабуть, чергові не повірили власним вухам, покликали інших паничів, потім просили повторити наказ. Непийпиво повторив.
– Се Непийпиво! Не питайте мене! Не вагайтеся! Отправовуйте! Справа ся на живот та на смерть Січі! Слава Ісусу Кривавому! – кричав Непийпиво.
Наказував відійти від куреня не менше, аніж на версту, сховатися за деревами, щоб не було видно з неба, встановити рацію і чекати наступних наказів.
– Чужинці ознайомили нам брань! – прокричав Непийпиво і вимкнувся. Наказав рабу збирати радіостанцію, сам поспішив до виходу з башти. Крикнув паничам, що треба робити. Ті дуже здивувалися, але в Непийпива був такий авторитет і такий вигляд, що ніхто не спробував сперечатися. З підвалів почали виносити ящики зі зброєю, вантажили рацію. Перші вози виїхали, за ними наступні. Зі стін повідомили, що залізні птахи повертаються. Це гелікоптери. І вони летіли осторонь Застави. Боялися, що по них знову стрілятимуть.
Непийпиво виїхав із Застави одним з останніх. Ми з ним. Їхали до найближчого лісу. Кілька десятків паничів залягли біля пристані на випадок десанту. Ілля налагодив рацію. Непийпиво знову вийшов в ефір. Повторював те, що сказав раніше, наказав відправити озброєні загони до кожного сараю і знайти рабів, яких привезли чужинці. З куреня Яреми доповіли, що не будуть виконувати накази. З куреня Сокири теж. У Горба та Цибулі вагалися. Бо це ж фортеці, хіба можна здавати їх просто так! Непийпиво кричав і погрожував Січовим Судом та стратами за невиконання наказів. Кричав, що всім необхідно вийти з куренів, узяти з собою зброю.
Я сидів під деревом поруч. Навіть не хвилювався, що буде, якщо я помилився. Не помилився. Все склалося у одну картинку, і помилки бути не могло. Непийпиво кричав в ефір, коли один з джур, що здерся на найвище дерево, повідомив про чорні цятки у небі з боку ріки.
– Припини зв’язок, – попросив я Непийпива, щоб нас не вирахували. З дерева кричали, що цятки швидко наближалися.
– Це залізні птахи! Але іниє! Не такі, яко літали раніше!
Ну звісно, це ж літаки, а не гелікоптери! Ось вже чутно гуркіт їх двигунів. З дерева повідомили про дванадцять залізних птах. По одній-двох цілях у кожного з літаків. Ось лава літаків розпалася. Вони розлетілися у різні боки, один почав заходити на Заставу. Паничі і джури мовчки дивилися за маневром літака. Той стрімко наближався до Застави, а потів випустив кілька ракет. Вибухи, літак пішов вгору і скинув бомби. Потужні вибухи, аж земля затремтіла під ногами. Літак зробив другий захід. Уся Застава була в пилюці та диму. Літак ще раз скинув бомби. Знову потужні вибухи. Літак розвернувся і полетів у бік ріки. Тиша. Сідало сонце. Пил поступово осідав і ставало видно, що Застава вщент зруйнована. Стіни фортеці в кількох місцях впали, від башти залишалися одні руїни, почалися пожежі. Паничі закричали. Я побачив побіліле обличчя Непийпива. Він знову увімкнув рацію і закричав в ефір, що треба тікати з фортець. Йому відповіли шість з чотирнадцяти куренів, а також фортеця у Поганих землях і кілька прикордонних башт. Що було з іншими – невідомо. Можливо, вони тільки ховалися десь, не встигли увімкнути рації, а можливо, вже загинули у фортецях. Стало чутно далекі вибухи.
– Курінь Соломахи! – скрикнули паничі.
Потім ще вибухи.
– Курінь Деркача!
Потім примчав джура.
– Пливуть кілька нав з чужинцями!
– Брате Набоко, зустрінь їх! – наказав Непийпиво. – Ти теж, – сказав мені.
Поїхали до пристані. Понамка наказала спішитися раніше, щоб не було чутно стукіт копит. Пішки добігли до паничів, які залягли там раніше. Вони були приголомшені знищенням Застави. Понамка повідомила, що ворог наближається і зараз буде бій. Паничі зраділи. Понамка попередила, що стріляти тільки за її наказом. Я обрав зручну позицію, щоб сікти зі снайперки. Ласкаво просимо!
Моє захоплення трохи зменшилося, коли я побачив, що за човни пливли до нас. Не якісь там моторки, як я думав, а катери, озброєні крупнокаліберними кулеметами. Два зупинилися біля протилежного берега, а менші човни, в яких сиділи озброєні люди, попливли до пристані. Висадка десанту під прикриттям. Я зрозумів, що легкої перемоги не буде.
– Ну? – спитала пошепки Понамка, яка не дуже зналася на тактиці сучасного бою, бо в комп’ютерні ігри не грала.
– Вогонь, – кивнув я. Ну не чекати ж, поки нападники висадять десант. Понамка наказала, і берег вибухнув стріляниною. Я зосередився на кулеметниках. Вони поливали нас вогнем. Я клав кулю за кулею. Ось один з кулеметів замовкнув, але другий косив кущі на березі, примушував залягти мене і інших.
– Гранати! – крикнув я Понамці. Вона дістала кілька гранат і кинула одну за одною. По ній стріляли з катерів. Я знову намагався поцілити в кулеметника, але тут почав стріляти другий кулемет. Вибухи гранат. Два перших човна з десантом, що були вже біля берега, перевернуло. Я поплазував до одного з паничів. У нього за спиною був гранатомет. Зараз панич лежав мертвий. З великою діркою у голові від кулеметної кулі. Я припав до землі, зняв гранатомет. Кулеметом продовжував сікти берег. Понамка кинула ще дві гранати, вже з нового місця. Обидва кулемети зосередилися на ній. Це дало мені кілька секунд. Я трохи підвівся, прицілився, вистрелив і впав. Втиснувся у пісок. Вибух. Радісні крики, здається, влучив. Але почалася стрілянина з берега. Декому з нападників вдалося висадитися. Їх підтримував кулемет. Другого гранатомета я не бачив. Але бачив ще кілька гранат. Кинув їх у бік берега. Вибухи, крики. Потім стало чутно гуркіт, що віддалявся. Стрілянина стихла, я трохи почекав, потім обережно підняв голову. Побачив, що кілька човнів нападників пливли геть. Кулемет ще дав кілька довгих черг, потім катер теж відплив. Паничі підхопилися, побігли до берега, де добивали поранених і збирали зброю. Я шукав Понамку. Ага, ось і вона. Її присипало піском від вибуху гранати, яку кинули нападники. Жива. Я присів біля неї.
