Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Напрод! – наказав він.
Ми стрибнули на коней і поїхали до лісу біля ріки. Там серед дерев лежав розтрощений гелікоптер. Подекуди його шматки палали. Побачив тіло пілота у кабіні. Ще одне лежало біля гелікоптера. Помітив сліди на піску. Таке враження, хтось тягнув ногу і сховався у кущах. Я впав на пісок і наставив гвинтівку, яку привіз з собою.
– Виходь! – крикнув я. – Виходь, стріляти буду!
Я вистрелив у кущі.
– Здаюся! Здаюся! – закричав чоловік російською. Вийшов з піднятими руками. Сивий дядько років п’ятдесяти. Його схопили, ледь не вбили, але я зашепотів Непийпиву, що треба допитати. Він втрутився і врятував полоненого.
Його відвезли до Застави. Там завели у підвал. Я почав розпитувати.
– Розповідай, хто ти і що тут робив?
Він, приголомшений всім побаченим, і не думав мовчати. Розповів, що сам з Орла, колишній військовий, останнім часом працював на замовленнях в Африці.
– Приїхав додому у відпустку, а тут запропонували роботу. Кілька рейсів бортовим техніком. Давали хороші гроші і по-домашньому ж. Я погодився. Тут багато хлопців знайомих зустрів.
– Хто вас наймав?
– Знайомий один, а вже він на кого працював, я не знаю. Запевнив, що все законно, і справді, нас ані міліція, ані ФСБ не чіпали.
– Ти вперше сюди прилетів?
– Ні, десь з місяць тому робили кілька рейсів.
– Для чого?
– Спецназ возили.
– Кого?
– Спецназ.
– Що за спецназ?
– Та казали, що ФСБ. Круті хлопці.
– І що вони робили?
– Та якихось бомжів хапали.
– Бомжів?
– Ага, брудних таких, переляканих. Ми сідали прямо на поле, де вони працювали. Там охорона була, верхи, але вони тікали. А раби падали на коліна. Спецназ брав по кілька людей, летіли далі.
– Брав саме по кілька, не всіх?
– Та якби всіх, то ми б одразу могли борт забити.
– А кого обирали? Жінок чи чоловіків, старих чи молодих?
– Чоловіків. Чи старих не знаю, бо у бомжів вік незрозумілий. Вони ж брудні, аж чорні. Але, здається, не дітей, дорослих.
– І багато зібрали?
– Ми чотири рази сідали, але були ще групи. Бо коли прилетіли на летовище, там вже цих бомжів купа сиділа. Їх всіх зібрали цілу вантажівку і повезли потім кудись. А нам наказали чекати.
– Чого чекати?
– Наказу. Ну, ми і чекали. А що, гроші капають, нормально. Хлопці, а у вас лікаря немає, в мене з ногою щось.
– Зараз закінчимо, і буде тобі лікар.
– А що ви зі мною зробите? – чоловік перелякано подивився на Непийпива, знав, від кого чекати неприємностей.
– Залежить від того, наскільки ти будеш чесний. То сьогодні знову полетіли? – спитав я.
– Так. Був наказ доставити ящики.
– Хто наказував?
– Віктор Семенович. Він там найголовніший. Ну, мабуть, і над ним хтось є, але на летовищі він керував усім.
– І хто він такий?
– Не знаю. Його всі шефом звали. Прізвища не називали. Хлопці казали, що схожий він на старого гебіста, а так чи ні, бозна, – чоловік стенув плечима і без будь-якої перерви попросив: – Будь-ласка, не вбивайте мене.
– Хто ще був на летовищі?
– Ми і охорона.
– На летовищі тільки гелікоптери?
– Так, тільки вони.
– А безпілотники звідки запускали? – строго спитав я. Чоловік подивився на мене, зрозумів, що брехати немає сенсу.
– Неподалік ще одне летовище було. То звідти. А кілька днів тому туди прилетіла ескадрилья «Су-24».
– Скільки саме?
– Бозна, їх поховали в ангари, але десь біля десятка, наші хлопці бачили їх у польоті.
– І для чого вони?
– Я не знаю. Нам же нічого не казали.
– І ви нічого не підозрювали?
– Ну, ми боялися, що щось протизаконне. Летовище в Росії, а літати в Україну. Але нам сказали, що буде повітряний коридор і жодних проблем. Тільки попросили триматися низько, не вище ста метрів, поки не дійдемо до ріки, а там висоту можна було набирати.
– А що ви сьогодні розвозили?
– Ящики якісь.
– Що в них?
– Не знаю.
– Ти жити хочеш чи ні? – спитав у дядька різко і схопився за шаблю.
– Це колонки! – швидко відповів він.
– Що?
– Колонки. Їх випробовували на летовищі. Посилювачі звуку. На кілька кілометрів діють, дуже потужні.
– Ти певний?
– Сам чув.
– Для чого ті колонки?
– Не знаю.
– А зброя? Зброю готували?
– Так, привезли чотирнадцять ящиків з «калашами».
– З автоматами?
– Так, і ще набої.
– А скільки в ящику автоматів?
– Здається, дванадцять.
– І все?
– І все. З автоматами і набоями одна вантажівка прийшла, навіть неповна. Її розвантажили, прикрили брезентом.
– А що далі?
– Не знаю. Мабуть, перевезти накажуть.
– Куди?
– Сюди, куди ж ще. Ми більше нікуди не літали.
Я почув кроки, до підвалу забіг джура, щось прошепотів на вухо Непийпиву, який уважно сидів і слухав допит. Тепер підхопився, прошепотів щось Понамці і побіг геть.
– Що там? – спитав я у Понамки.
– Знову залізні птахи летять. Непийпиво пішов подивитися.
– Це вечірній рейс, – кивнув пілот.
– Мусив бути ще рейс?
– Так, нам сказали, що один рейс вдень. Оті ящики. Потім увечері ще рейс зі зброєю і пасажирами.
– Якими пасажирами? Десант?
– Не знаю, але навряд чи. Сказали, по два-три пасажири будемо разом зі зброєю вивантажувати і летіти далі.
– А потім що?
– Потім мусимо повернутися на базу і більше нікуди не літати. Строгий наказ, о котрій мусимо повернутися і сісти.
– Чому так?
– Не знаю. Сказали, що до восьмої всі мусять бути на базі. Завтра ще можуть бути рейси, це останній день, потім нам виплачують премію і до побачення. Така домовленість була.
Пілот дивився то на мене, то в підлогу. Він був переляканий, не знав, чого йому чекати. А в мене почала боліти голова. Бо дуже багато інформації. Треба все обміркувати, але я розумів, що часу залишилося небагато. І ще розумів, що на Заставі краще не лишатися.
– Понамко, нам треба ще раз поїхати на місце, де впав гелікоптер, – сказав я.
– Для чого?
– Дещо подивитися. Цього товариша треба узяти з собою.
– Красю, ти певен?
– Так, певен, і це дуже важливо.
– Добре, ходімо, – рішуче кивнула Понамка.
Вона тепер була у великому авторитеті, то ніхто не смів їй заперечувати. Ішла попереду, я вів полоненого льотчика, який почав канючити, щоб не вбивали. Порадив йому замовкнути, лише так у нього буде шанс вижити. Коли вийшли у двір фортеці, гуркіт двигунів гелікоптерів вже стихав. Понамка доповіла Непийпиву, що ми поїдемо на місце падіння залізної птахи. Непийпиво сказав, що пролетіло п’ять залізних птахів. Застави трималися осторонь, не атакували. Полетіли трохи далі і розлетілися у різні боки Січі. Непийпиво побіг до башти, щоб зв’язатися з іншими куренями. Ми сіли на коней, пілота я поклав на мула.
Вже за стінами Понамка щось спитала, а я не відповів, щоб не збитися з думки. У голові поступово все складалося. І коли картинку стало видно, я зареготав.
– Що таке? – занервувала Понамка.
– Я зрозумів, – сказав я і відчув слабкість у всьому тілі.
– Що зрозумів?
– Те, що відбувається.
– І що відбувається?
Я нахилився до Понамки і прошепотів.
– Січі – кранти. А ми, якщо пощастить, вже скоро будемо вдома, – я посміхнувся, бо був дуже задоволений. Понамка – ні, вона аж за петельки мене схопила.
– Що ти верзеш? – я бачив гнів в її очах. Ось такого гніву мені не вистачало. Дикунського гніву, який забивав геть усе, який підкоряв усю людину і надавав їй силу. Паничі вміли впадати у такий гнів, Понамка – теж, а я – ні, тому я був слабшим за них. – Кажи!
– Понамко, відпусти, – прошепотів я, трохи наляканий її реакцією.
– Кажи! – вона аж тремтіла від люті.
– Лежи і не сіпайся! – наказав я полоненому пілоту, що висів мішком на мулі. Поправив снайперську гвинтівку за плечем, щоб він і не думав тікати. Поле навколо, куди втечеш? Ми з Понамкою від’їхали.
