Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Я натискую на клямку. Двері замкнені. Цього й треба було сподіватися, думаю я, дивлячись голодними очима на вітрину. Нарешті я втомлено рушаю додому. На подвір’ї лежать шість невеликих плит з пісковика. Вони ще незаймані, на них ще не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його таланту — виконувати звичайну каменярську роботу, але зараз у нас немає замовлень на конаючих левів і на пам'ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, особливо тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача життєвих сил.
За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють траурні сукні, проникає світло. Вікно в кімнаті старого Кнопфа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам’яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати його не могли вже два покоління Кролів.
Я йду в контору.
— Заходь сюди! — гукає Георг із своєї кімнати, зачувши мої кроки.
Я відчиняю двері і вражено зупиняюсь. Георг, як завжди, сидить у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. «Літературний гурток елегантного світу», членом якого він є, саме прислав йому нову порцію споживи. Однак це ще не все. Георг сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білій жилетці — точнісінько малюнок з журналу «Неодружений джентльмен».
— Он як! — кажу я. — Жадоба розваг заглушила в тобі голос інстинктів. Смокінг від удови!
— Зовсім ні! — Георг самовдоволено потягується. — Все, що ти бачиш тут, є лише доказом того, що жінки набагато винахідливіші за нас. Це інший смокінг. Удова виміняла його за свій у якогось кравця і таким чином заплатила мені, не вразивши моєї делікатності. Дивись — смокінг удови мав сатинову підкладку, а цей — із чистого шовку. І сидить він на мені краще, не тисне під руками. Через інфляцію обидва смокінги коштують у золотих марках однаково, але цей елегантніший. Так у виняткових випадках делікатність навіть окупляється.
Я оглядаю його. Смокінг добрий, але теж не зовсім новий. Я не хочу бентежити Георга і тому не кажу йому, що ця річ теж, певно, від покійника. Але що в нас, врешті, не від покійників? Наша мова, наші звички, наші знання, наші сумніви — хіба не від них? Правда, на війні, особливо останнього року, Георг носив так багато мундирів з мертвих, часом із бляклими плямами від крові й заштопаними дірками від куль, що коли він тепер не хоче цього робити, то це не лише підвищена чутливість — це бунт і бажання миру. А сама змога не носити більше вбрання з покійників є для нього символом миру.
— Що поробляють кіноактриси Женні Портен, Ерна Морена і незабутня Лія де Путті? — питаю я.
— У них ті самі турботи, що й у нас, — відповідає Георг. — Якомога швидше перетворити все у реальні цінності: в автомобілі, хутра, тіари, у собак, у будинки, акції і в хазяїв кінофабрик. їм тільки легше це зробити, ніж нам.
Він любовно дивиться на фотографію якоїсь голлівудської компанії — зображення надзвичайно елегантного балу; Чоловіки на фотографії, як і Георг, у смокінгах або фраках.
— Коли в тебе буде фрак? — питаю я.
— Після того, як побуваю в смокінгу на своєму першому балу. Задля цього я поїду в Берлін. На три дні! Коли-небудь, як скінчиться інфляція і гроші знов стануть грошима, а не водою. Поки що ж, як бачиш, я готуюсь до цього.
— Тобі бракує лакованих черевиків, — кажу я, роздратований, на свій подив, його самовдоволеною світськістю.
Георг витягає з кишені жилетки золоту монету в двадцять марок, підкидає її вгору, ловить і мовчки ховає назад. Я стежу з пекучою заздрістю. Ось він сидить тут, не переобтяжений турботами; з кишені на грудях у нього стирчить сигара — вона не здаватиметься йому гіркою, мов жовч, як здавалась мені бразильська сигара Верніке; напроти живе Ліза, вона до безтями закохана в нього, просто тому, що він син людей, які вже мали своє підприємство, коли її батько жив тільки випадковими заробітками. Ліза ще дитиною дивилась на Георга з захватом, бо він носив білий відкладний комірець, а його кучері, які він у той час ще мав, прикривав матроський кашкетик, тоді як вона ходила в одежі, перешитій із старої материної спідниці,— і цей захват залишився в Лізи й досі. Георгові нічого більше не треба робити для своєї слави. Мені здається, Ліза навіть не знає, що він лисий, — для неї він усе ще міщанський принц у матроському костюмчику.
— Щастить тобі! — кажу я.
— Я й заслужив на це, — відповідає Георг і складає докупи журнали літературного гуртка модерністів. Потім дістає з підвіконня коробку шпротів і показує на окраєць хліба та грудку масла. — Ти не проти скромної вечері з видом на нічне життя невеличкого міста?
Це ті самі шпроти, дивлячись на які у крамничці на центральній вулиці, я ковтав слину. Але тепер раптом відчуваю, що не можу їх бачити.
— Ти дивуєш мене, — кажу я. — Чому ти вечеряєш дома? Чому не йдеш, маючи таке вбрання, їсти ікру й устриці в колишній готель «Гогенцоллерн», теперішній «Рейхсгоф»?
— Я люблю контрасти, — відповідає Георг. — Як же інакше я міг би жити — я, торговець надгробками в маленькому місті, з тугою за великим світом?
Він стоїть біля вікна у всій своїй пишноті. Раптом з того боку вулиці долинає хрипкий вигук захоплення. Георг стає в анфас, заклавши руки в кишені штанів, так, щоб краще було видно білу жилетку. Ліза тане, наскільки вона взагалі здатна на таке. Вона загортається в кімоно, виконує щось на зразок арабського танцю, скидає кімоно і раптом зупиняється гола, вирізняючись темним силуетом проти лампи, потім знову накидає на себе кімоно, ставить лампу поруч і знову стає теплою, смаглявою, уквітчаною журавлями. Її жадібний рот біліє посмішкою.
Георг, як паша, приймає поклоніння і дозволяє мені, як євнуху, котрого не беруть до уваги, бути присутнім при цьому. За цю єдину мить його становище знову стало таким же міцним, як було в дитинстві, коли він, хлопчик у матроському костюмчику, страшенно імпонував обідраному дівчиськові. При цьому смокінг для Лізи, яка серед спекулянтів «Червоного млина» почуває себе, як дома, зовсім не новина; але смокінг у Георга — це, звичайно, щось зовсім інше. Чиста валюта!
— Щастить тобі,— повторюю я. — І так усе просто! Хай Різенфельд перекушує собі жили, пише вірші чи навіть зруйнує свій завод — він не досягне того, що ти досяг у ролі манекена.
Георг киває.
— Це таємниця! Однак тобі я її відкрию. Не мудруй над тим, що можна зробити дуже просто! Це чи не найбільша життєва мудрість на світі. Але її дуже важко застосовувати. Особливо інтелігентам і романтикам.
— І що ще?
— Більше нічого. Але ніколи не проявляй себе Геркулесом думки там, де того самого наслідку досягають нові штани. Так ти не дратуєш свого партнера, йому не треба примушувати себе підкорятися тобі, ти залишаєшся спокійним, байдужим, і те, що ти, хочеш, впаде тобі, образно кажучи, прямо в пелену.
— Не закапай шовкових вилог, — кажу я. — 3 шпротів тече жир.
— Ти маєш рацію, — Георг знімає смокінг. — Не треба ніколи форсувати своє щастя. Це ще один вартий уваги афоризм.
Він знову береться за шпроти.
— Чому ти не напишеш серію девізів для фірми календарів? — питаю я. Легковажний чревовіщатель життєвої мудрості починає сердити мене. — Шкода, що такі банальності виголошуються тільки отак у простір.
— Я дарую їх тобі. Для мене це девіз, а не банальність. Хто від природи меланхолік та ще й має таку професію, той мусить робити все, аби розвеселитися, і не повинен бути перебірливий.
Знову афоризм. Я бачу, що нічим не можу його пройняти, і тому, як тільки шпроти в баночці кінчаються, зникаю в своїй кімнаті. Але й тут я не можу заспокоїтись, навіть за піаніно — через фельдфебеля, який помирає або вже помер, — а траурних маршів, які мені тільки й можна зараз грати, у мене й так повна голова.
