Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Пішли навмання першою вулицею, що вела у східну частину передмістя, де, як інформувала всезнаюча Мариня, «любили бути хати внайми».

Околиця, на яку потрапили, відразу сподобалася Олені. Просто неймовірно, що вона так довго жила в Нашому і ніколи тут не бувала!

Будиночки були подібні один до одного, наче діти однієї матері. Це наводило на думку, що люди в цих будинках теж повинні б бути подібними одні до одних й жити в злагоді між собою.

Кожний з тих домочків був у деякій віддалі від вулиці, що давало змогу їхнім власникам заводити квітники перед фасадами. Стежки від хвіртки до ганочка були здебільшого посипані рінню та обведені побіленими цеглинами, що виглядало так… запрошуюче. Майже кожний ганочок був помальований у зелений колір, а у вікнах цвіли фуксії.

На жаль, ні в одному з тих чепурних домиків не було на віконній шибі наліпленої картки про здачу квартири. Очевидно, тут жили багаті міщани, які не думали позбавляти себе вигод за кільканадцять злотих на місяць.

Олена наполягла, щоб завернути ліворуч у вулицю, яка, на її думку, повинна б вести до ріки.

— У Ладиків не було багато качок, бо поблизу не було саджавки. Зате у твого діда, таткового тата, були цілі табуни. Просто хмари напівздичавілих качок та гусей. Казали, ніби вони виводилися там у шуварах [132] так, що ніхто й не знав їм числа і рахунку. Але що з того? Не було доброї господині. Скажу тобі, що я якось не пам'ятаю, чи їла я там хоч раз добре засмажену качку. А до того ти, певно, й не знаєш, що смак м'яса залежить і від того, чим годують птицю. В дідовім селі була така психопатка, бо інакше не знаю, як це назвати, дідичка, яка веліла годувати качок, призначених для панського стола, фігами. Або, наприклад, у неї ж спеціально так вигодовували гусей, щоб у них хворобливо розросталася печінка, потрібна для гусячого паштету. Я навіть не знаю, чи не шкідлива така печінка.

Околиця, в якій знаходилися, спочатку ніби мальовнича, чимдалі почала скандально псуватися. З'явилися облуплені, кривобокі, полатані бляхою дахи з перевернутими горщиками замість коминів. Хати без огорож і квітників, без господарських забудовань справляли жалюгідне враження.

Єдиними господарськими прибудовами при тих халупах були до смішного малі, чомусь усі до одного перекошені виходки.

Згубився нарешті і тротуар під ногами.

Вулиця ставала щораз вужчою, щораз тінистішою та болотистішою, хоч у цю пору в місті панувала посуха. Сюди не їздили машини, і тому вулиця роїлася від голопузих дітей. Судячи з усього, в цій околиці жив єврейський пролетаріат, бо, хоч було свято, на шнурах біля хатин висіло запране, мокре, немилосердно полатане шмаття.

Олена зупинилася.

— Я не піду далі. Ні… ні, тут я не могла б жити. Я сподівалася, що передмістя нагадуватиме мені Ліски, а тут стільки бруду та нужди. Ніколи не думала я, що серед євреїв може бути така біднота. Я гадала, що тут повітря, як на селі, а то… Ходім звідціля, ходім, а то боюся, що ще в мене голова розболиться.

В зворотній дорозі (аби не йти попри ті жалюгідні халупи) вийшли на якусь польову стежину і несподівано натрапили на гарний будиночок під червоною покрівлею, на одному з вікон якого, на велику Оленину радість, білів наклеєний аркушик.

Власник будинку жив окремо, і це теж було дуже добре. Домик здавався внайми сам по собі.

Ольга з Оленою насилу відшукали господаря, чи то пак господиню будинку. Труднощі полягали в тому, що вона вдруге вийшла заміж і ніхто не знав ні її нового прізвища, ні вулиці (яка, мабуть, теж змінила назву), яку господиня назвала в оголошенні.

Для Олени ця історія видавалася трохи підозрілою: всякий тягнеться до того, щоб мати якнайбільше свіжого повітря, а ця покинула такий гарний будиночок і пішла жити у чоловікову хату, ближче до центру і пилюки.

Щось тут не те. А може, той будинок тільки зовні такий гарненький, а всередині весь пророслий грибом?

Господиня виявилася охайною, з деякою претензією на чепурність, як це полюбляють літні бездітні жінки, гордовитою молодицею. Олену вразило, що господиня, знайомлячись, не зволила й усміхнутися. Вдові Річинській і досі важко було звикати до людського холодку.

На темному мідяному обличчі світилася пара холодних, проникливих очей, що домінували над довгим (але не аристократичним) носом і темними, з коричневим відтінком, губами. Червоні великі коралі на грудях і шиї, на думку Олени, не були на своїм місці.

Оля теж винесла враження, що господиня зміряла їх поглядом, начеб щонайменше прийшли за прошеним.

Мову почала Ольга: прочитали з мамою оголошення на шибі і хотіла б трохи ближче розвідати про умови найму будинку.

Олена ж тим часом думала: чому це Аркадій, така єврейська голова, такий передбачливий, не подбав про те, щоб забезпечити родину власним будиночком? Адже добре знав прислів'я, що його склав народ про вдів священиків: «попові дзвонять, а попадю з села гонять».

Хоч коли йдеться про Аркадія, то, напевно, йому самому видавалося протиприродним думати про старість, а тим паче про смерть. Такий був завжди життєрадісний, життєлюбний, як говорили про нього його світські побратими, такий буйний надіями, що, здавалося, сама смерть боїться підступити до нього, а тим часом скосила його за першим помахом.

— …Так, — відповідала та у червоних коралях, — весь будинок віддається внайми. Три кімнати і кухня.

Ольга багатозначно переглянулася з Оленою: розраховували щонайбільше на дві малих кімнати.

— А скільки б коштувало на місяць?

— Сорок злотих.

— З городом? — недипломатично вихопилося в Олі.

— Пані дивуються, що така дешевизна, правда? — вмить помітила Олину помилку господиня. — Так, прошу пані, з городом. Прошу пані, мені йдеться не так про гроші, як про те, щоб жив там хтось порядний і опікувався домом. У панства є мужчина, чоловік, чи син, чи зять, бо такий будинок на кожному кроці потребує чоловічого ока.

— Наш тато помер, — плаксиво заявила Олена, і, може, це й спровокувало Ольгу, що та насмілилася при Олені сказати:

— Нема в нас мужчин, але маємо надію, що повинен бути.

— Я розумію, — кивнула господиня підборіддям в бік Ольги, — панна збираються заміж. В такому разі я мала б одне застереження, прошу пані, без собак і малих дітей. Те прання пелюшок, те щоденне купання тільки пару спричинює у помешканні. Пані мене розуміють?

Якраз Ольга її не розуміла. Без собак вона охоче обійдеться, але без малих дітей? Куди ж діватимуться її і — дозволила собі на сміливу мрію — Бронкові діти?

— Якби не те, що чоловік у мене міський і звик до електрики та, перепрошую, до каналізації в домі, то я нізащо не уступила б звідціль. Хай пані тільки роздивляться, який вид з цього місця. Але що? Муж у мене такий, що, хоч гинь, мусить мати електрику, каналізацію, тротуар під носом. Ніби хто до чого звик. Тому я й здаю цей дім отак, за будь-що, аби тільки пусткою не стояв. Але кажу: без псів і дітей.

Сума, що її назвала господиня будь-якою, хоч і видалася Олі відносно невеличкою, грубо переходила межі їх бюджету. Хіба що доведеться до однієї кімнати взяти дітей на стацію [133] чи тримати столовників. Проте будиночок був такий веселий, така гарна панорама простелялася з пагорка, на якому він стояв, що обом жінкам годі було перебороти спокусу.

— Добре, ми згодні. Завтра-післязавтра принесемо завдаток. Може б, можна було й переїхати ще перед першим?

— Я не маю нічого проти, — великодушно заявила господиня. — Я й так плату рахуватиму панству щойно з першого. А з ким маю честь, перепрошаю?

— Річинська, вдова священика, — представилася Олена з скромною достойністю.

— Десь я чула таке прізвище, — приклала господиня оперстенені пальці до чола. — Десь я чула… Ну, добре.

Олена потупила голову. Було їй дуже прикро. Не належала, борони боже, до честолюбних, але не могла просто з дива вийти, що в Нашому можуть бути люди, які не знають прізвища «Річинські». Ні, це виняткова річ. Просто дурна, зарозуміла баба хотіла упокорити Олену, вдову каноніка. От і все.