Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

— Добре, — лагідно говорить Філіпчук, — я вам вірю, що ви самі не знаєте, що з вами поробилося. Буває таке, прошу я вас. Але тепер, коли вас попустило, то чей же можете розповісти, як ви там виступали. Бачите самі, крім нас, нікого немає в канцелярії. Ніхто нас не підслухує, і я нікому вас не видам. Можна, можна, закуріть собі, Пєрожек. Я щось, той, прошу я вас, останнього часу погано себе почуваю і тому стараюся поменше смалити. Сам переконався, прошу я вас, що тютюн може шкодити й на нирки.

— Не перечу, — гречно погоджується Пєрожек, — то така холера, що може і у кров пролізти.

— І в мозок, — не може стриматися від іронії шеф.

— Може бути, що і в мозок.

— Отже, розкажіть, Пєрожек, якщо махорка ще вам до решти не задурманила мозку, як ви виступали у Львові з трибуни. Як це було, Пєрожек? Гуділо вам у голові, заступало вам зір, слух?

— Нє, не сказав би я такого, пане шефе. Бачив я нормально, і слух так ніби нічого. Трохи мені тільки у пульсах било. Певно, чоловік незвичний виступати при такій силі народу.

— Слухайте, Пєрожек, — Філіпчук почуває, що йому самому починає в пульсах бити. — Ви нарешті перестанете вдавати дурника?

Пєрожек з переляку втягує голову в плечі. Ні, це не оптична омана. Так роблено забігати очима, заплямкати напоказ язиком — це й ідіот не потрапив би! Це ж мистецтво, яке, крім божого дару, вимагає ще й розуму, а в старого ні одного, ні другого.

— Признаюся, — ковтає Пєрожек слину, — що таки не збагну, чого пан шеф бажають собі від мене.

І що робити з дурнем, коли він… дурень?

— Я бажаю собі, щоб ви розповіли мені по порядку про свою поїздку у Львів. Насамперед хотів би я знати, чи довго агітував вас Завадка. Все ж таки дорога далеченька, і ви давно, оскільки мені відомо, не їздили залізницею. Як це сталося, прошу я вас, що ви набралися такої відваги? Добре мусив попрацювати з вами «товариш» Завадка.

— О, — схоплюється Пєрожек, — щодо цього, то я перепрошую. По-перше, я не хочу бути товаришем такому шмаркачеві, а по-друге, ніхто мене не агітував.

Філіпчук велить йому сісти, хоч сам і встав. Дивиться на нього згори, з погордою, як на падло.

— Звеліли не казати, бо будуть бити, так?

— Я перепрошую пана шефа, але не так. Я такий, що люблю правду.

— Що? Що ви любите? Відколи це ви, Пєрожек, записалися в борці за правду? А що станеться, прошу я вас, з вашими «жінкою-дітьми», як ви так полюбили правду? У наш час, прошу я вас, за правду можна і за грати сісти. Ну-ну, Пєрожек, чого ж ви маніжитеся, як попадянка? Я бачу, що вам не бесер [129] стало, як я вам пригадав «жінку-діти». Давайте вивалюйте правду, яку ви так дуже полюбили.

— Пане шефе, — Пєрожек сплітає пальці, як до молитви, — бігме, я не те щоб не хотів, але таки не вмію розповідати. Хай пан шеф ставлять мені питання, а я буду відповідати.

— Чорт з вами! Хай буде по-вашому. Отже, хто вам дав гроші на дорогу? Лише не крутіть! Я добре знаю, що з грішми у вас вічна посуха. Звідки у вас взялося, прошу я вас, двадцять злотих на дорогу до Львова?

— Двадцять п'ять, пане шефе.

— Тим краще. Отже, хто вам дав гроші? Ви не все мусите розповідати. Дещо, прошу я вас, розуміється само собою. Вам заплатили гроші, ви полакомилися, бо давно не бачили Львова, і, зрозуміло, кто плаці, тен вимага. Так? І треба було відробити взяте. Правильно я говорю?

— Пан шеф не можуть неправильно говорити, але тут воно трохи не так. Я дійсно давно був у Львові. І дуже мене кортіло поїхати, але все не зважувався. Так воно здається, пане шефе, але двадцять п'ять злотих для мене, бідного…

— Отже, нарешті ви мали вже тих двадцять п'ять злотих в кулаці.

— Та в кулаці я їх давно мав, пане шефе. Пан шеф будуть сміятися з мене, але я сім років шпарував отак, аби «жінка-діти» не знали.

— Ви хочете сказати, прошу я вас, що грошей вам ніхто не давав?

— Я перепрошую пана шефа, а то мали давати? Шкода, шкода, що пан шеф перед тим мені не сказали, я був би постояв за своє. Якби-то знаття. Таж для мене двадцять п'ять злотих — то цілий маєток!

Філіпчук вже сам не знає, що йому думати, хто перед ним: ідіот чи талановитий актор?

— Значить, вам не оплатили дорогу, взагалі не давали грошей?! Ви добровільно, з власної охоти виступили на зборах?

— Дайте подумати, пане шефе. — Той ідіот (а може, талановитий актор?) справді робить глибоко задумане, дурнувате обличчя. — Ні, виходить, що таки добровільно. Бо я собі думаю: якщо мені грошей ніхто не давав (шкода, що пан шеф мені раніше не натякнули про це), то само собою, що з власної волі… хочу сказати, що я опинився там добровільно.

— Ясно, Пєрожек. А як же ви там виступали? Та вам тяжко два слова склеїти докупи, як же ви там взялися промовляти перед такою силою народу? Таж то Львів, прошу я вас, а не якийсь там Пациків чи Куликів! Як же ви адресу знайшли до того приміщення, де відбувалися збори? Чекав хтось вас у Львові на вокзалі, чи як воно було?

— Пан шеф жартують, — дурнувато посміхається Пєрожек. — А хто ж би чекав у Львові на вокзалі на такого бідолаху, як я? Але знають пан шеф, — перескакує на бадьорий, майже панібратський тон, — пся крев таки Львів, то Львів.

— Ви мені не заговорюйте зуби. Я вас питав, прошу я вас, як ви знайшли адресу приміщення профспілок.

— То тільки так здається, ніби у Львові можна заблудитися. Як кажуть, язик до Києва заведе. Крім того, я не один. Їхали ж люди з Нашого. Від Зілінського, від…

— Від Філіпчука.

— О, і є правда! Їхав Бронко Завадка. Тому, я кажу, з людьми не важко було потрапити туди. І я теж отак, для цікавості, поплентався за людьми. І взагалі пан шеф знають? Як тільки сів я в поїзд, купив собі газету, хоч звичайно позичаю газети у працівників моргу, ага, як розсівся з газетою перед носом, то знають пан шеф, якось відразу почувся людиною. Хочу сказати, таким, як усі люди…

— Ви їхали першою клясою?

— Пан шеф знову жартують. Можна і посміятися з Пєрожека, чому ж би ні? Але я серйозно говорю, що коли сів у поїзд, яким я не їхав, коли не збрехати, десять, а може, й дванадцять років, то мені відразу добре зробилось. Знають, пан шеф? Відразу якось відчув себе рівноправним.

— Досить про ваше самопочуття, Пєрожек! Ясно! Шеф затуркує вас на роботі, «жінка-діти», прошу я вас, дома, і от у поїзді серед чужих людей ви відразу відчули себе вільною людиною. І «слобода» так ударила вам у голову, що ви вирішили дібратися на збори і виступити з промовою. Так воно було, Пєрожек?

— Я не хотів би перечити панові шефові, але насправді було воно трохи інакше. В поїзді я й гадки не мав виступати на зборах. З мене вистачало, що мені так добре, так якось легко на серці було. А вже потім, на залі, коли я побачив, як люди виходять один за одним на трибуну, як обстають за свої права, як голосно говорять, як ніц а ніц не бояться, як вимахують кулаками, вірять, пане шефе, то я подумав тоді собі: «А ти, Боніфацій, що? Гірший від інших?» Я не знаю, чи пан шеф розуміють мене… Коротко… я попросив тоді слова. Не дуже-то й надіявся, що дадуть його мені. А вони взяли і дали.

— Розумію вас, Пєрожек. Одне тільки ніяк не хоче поміститися мені в голові: як могли ви так складно читати написане чужою рукою? А чи, може, «товариші» подали вам друкований текст?

— А я не мав тексту, прошу шефа. Якщо хтось подібне доніс панові шефові, то збрехав підло. Тому мені було так «складно», як пан шеф кажуть, говорити, що все воно плило мені з голови. І ще хочу сказати, що там ніхто не виступав з папірцем. От що то люди кажуть! Вже перекрутили! Я, прошу пана шефа, говорив, що мені на язик несло.

— Ясно, Пєрожек, ясно. Ви говорили те, що думаєте, що відчуваєте, говорили, прошу я вас. А на роботі ви говорите те, чого не думаєте і не відчуваєте. Дволичність, пане Боніфацій, чи як?

— Не можу погодитись щодо цього з паном шефом. Сам страх як не люблю дволичних. На роботі, особливо панові шефові, таких гарячих промов, прошу пана шефа, я ніколи не проголошував, а там от подумав і відчув інакше, як завжди.