Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
- Мучить тебе чекання?! Тодi лiзь на щоглу, пильнуй, чи є берег… Легше стане!
Алi послухав слов'янина i, як наполоханий кiт, видерся на вершок вцiлiлої першої щогли.
Сонце слiпило йому очi – вiн побачив перед собою блискучу воду i блакитне небо над нею.
Сонце вiдiрвалося вiд обрiю, почало зменшуватись i пiдносилось уже на повну величину свого диска. I тут Алi побачив, як вiд темного моря наче вiддiляється ще темнiша смуга й поволi гострiшає її нерiвний верх.
Ось прорiзалися гострi злами темної, майже чорної стiни. Просто по курсу судна наче виростало чи то звищення, чи то пагорб з крутими краями. А обабiч розкривалися гострi верхи, припущенi якоюсь рослиннiстю. Сонце зсунулося праворуч i ще пiднеслось угору. Алi розрiзняв тепер на пагорбах дерева, наче маленькi горошинки.
- О правовiрнi! – заволав вiн.– Бачу землю!
- Що саме бачиш? – заревiв знизу руббан.
- Лiворуч крутi верхи гiр, праворуч крутi верхи гiр!
Посерединi наче пагорб з крутими схилами i геть порослий великими деревами!
I руббан закричав:
- Аллах та помилує всiх, хто взиває: «Аллах великий!»
I вiдповiли йому нестямними вiд радостi, одностайними, потрiйними криками:
- Аллах акбар!!! Аллах акбар!!! Аллах акбар!!!
I обiймали один одного, вiтали i плакали вiд радостi й щастя.
26. ЧУДЕСА В КАЛIКУТI
Алi примостився на вершку щогли наче та пташка, що спустилася на вiтрильник перед ураганом.
Попереду над блакиттю iскристого простору – тонка бiла смуга берега, смарагдово-синi далекi пагорби i ще далеко-далi синi, лазуритовi верхи гiр.
Позаду набiгав невпинними рядами хвиль, наближався припливом безмежний, неосяжний, синiй, аж чорний на обрiї, океан.
А над океанським обрiєм зависли слiпучо-бiлi смуги хмар. Тi хмари анi зростали, анi зменшувались.
Внизу на кораблi дiялось щось незвичне.
Руббан метушився межи своїх матросiв. Кожного приставляв до якогось дiла.
Та спочатку вiн винiс корзини iз залишками наранджiв, фiнiками та акулячим м'ясом. Всi хапали i жерли, хто скiльки мiг.
Алi тiльки краєм ока позирнув на метушню i знову вп'явся очима в iндiйський берег. Слов'янин охриплим голосом кликав Алi, щоб той спустився i взяв нарандж. Та хлопець тiльки махнув рукою: «Не заважай!»
Корабель поволi пiдносило на хвилях припливу до славного мiста Калiкута.
В одному мiсцi на бiлiй смузi берега Алi вгледiв мовби велику купу свiтлих цеглин. До всього в одному мiсцi наче пiдносились арбалетнi стрiли. «Та це ж мiнарети кварталу Дар-ель-Араб!» I зовсiм поруч нiби розривався бiлий пiсок. I щось там блищало. «Та це ж гирло рiчки!»
- О му'аллiме! – спитав Алi, не споглядаючи вниз.– А в Калiкутi рiчка є?
Та му'аллiм не вiдповiв йому.
- 3 великим зусиллям хлопець опустив очi.
I вiд здивування ледь не полетiв униз.
На лiвому бортi зiнджi – нурцi черпали шкiряними вiдрами воду i виливали вниз, у трюм.
Наффатiни, родичi руббана, вiдсiкали гострими теслами останнi перев'язi на палубних дошках. Iншi моряки тягали цi дошки i складали у кормовий трюм. На кормi руббан керував дивним дiлом – його матроси тягали з-за борту морську воду i заливали її в здоровенний бурдюк, у той, що забрали з iндiйського вiтрильника.
I ще була дивина – у трюмi, тепер вже й не трюмi, бо над ним не було палубного настилу, людина з темнорудим коротким волоссям i бородою зв'язувала коней звичайними линвами. Помочi ж обрiзала пiд корiнь гострим лезом сокири.
А внизу пiд самiсiнькою щоглою, чаклун закiнчував голити брови оманцю – вiдступнику. Все iнше волосся з голови оманця було вже зголене. Його череп блищав блiдою синюватою шкiрою.
3 гучним плюскотом скинули моряки за корму бурдюк, повний води.
А руббан уже керував спаленням па жаровнях одягу тих морякiв, що напали на iндiйський вiтрильник. Туди ж покидали шкоринки з наранджiв, кiсточки фiнiкiв, корзини iндiйськi та штани й сорочку слов'янина. Сам руббан усе те покропив нафтою iз довгогорлого глечика.
I чорний стовп ядучого, масного диму пiднiсся високо вгору, вигинаючись дугою до берега.
Конi тривожно гоготiли в залитому водою трюмi.
Алi не вiдривав очей вiд берега.
Вiн побачив – наче три маленьких плавунцi вiдiрвалися вiд гирла рiчки.
Руббан тепер почув Алi i вiдчайдушно засвистiв у свiй довгий срiбний сюрчок.
Всi миттю завмерли, прислухаючись до його хрипкого крику.
Слухайте уважно i запам'ятовуйте кожне моє слово! Нас пiдхопило ще бiля Бахрейнських островiв пiщаним вiтром пустелi i понесло без зупинки в океанi! Запам'ятали? Коней я купив в Убуллi у курдiв! Чотирьох чоловiк змило хвилями! Один полетiв на небо! Щоглу зламала блискавка! За весь час ми нiкого не бачили на морi! I нi в кого не брали й фiнiкової кiсточки! Якщо хтось iз вас прохопиться хоч словом – здохне як шолудивий пес! I наранджi, i фiнiки були заговоренi… А тепер на весла! Нас зустрiчають митники!!!
Алi хотiв йому крикнути про голубiв та папугу, та роздумав. Зрештою, не вiн їх забирав.
Лопатi весел розiрвали воду i посунули корабель уперед, до смарагдових пагорбiв i синiх гiр!
Коли карiби наблизились, руббан скомандував зiнджам по-справжньому виливати воду з трюму.
Фарбований слов'янин, уздрiвши коричневi тiла гребцiв на карiбах, полiз до схованки по глечик. Покалатав бiля вуха, видер чiп i з насолодою вицiдив залишки вина. Помилувався глеком i сунув глек пiд воду.
Забулькотiла вода в глеку, вибухаючи великими пухирями повiтря на поверхнi. Слов'янин тодi запхав глек у корзину i викинув з лiвого борту.
Iсмаїлiт-перевертень перетворився на мандрiвного каландаря. У веретi, з патерицею i кокосовою шкаралупою на поясi. А голена голова була так досконало вмащена якимось темним мастилом, що здавалось, нiби вона давно вже засмагла…
Коли стражi з першого човна полiзли на корабель, руббан заволав не своїм голосом.
О посланцi Аллаха!!! О нашi рятiвники!!!
I кинувся обiймати майже голого, та при зброї, стража.
Мов по командi, iншi моряки, ревучи не своїми голосами славу Аллаху, полiзли обiймати чорновидих, патлатих воякiв.
Алi не злiзав зi щогли.
Гвалт здiйнявся неймовiрний.
I папуга на плечi фарбованого слов'янина кричав незрозумiлi слова: «Курвин син!»
Матроси так вчепились у гостей, що тi не могли зрушити з мiсця.
На другому, найбiльшому човнi пiдвiвся огрядний чоловiк у персидськiм каптанi, при поцяцькованiй самоцвiтами шаблi.
Вiн закричав, намагаючись спинити весь цей лемент на кораблi.
Та руббан, який краєм ока слiдкував за ним, тiльки пiдсилив славословлення Аллаху. I всi матроси вчинили на взiрець свого ватажка.
I тодi достойник у коштовних одежах наказав пiдлеглим пiдiгнати карiб до крутобокого вiтрильника. Четверо пахолкiв пiдсадили його на плечах, iншi з корабля обережно пiдняли на кормову палубу,
Руббан вiдштовхнув оголеного воїна i кинувся з розпростертими руками до сильника. А той виставив уперед руки, нiби боявся забруднитись об руббана.
- Як?!! – заревiв йєменський мореплавець, вирячаючи очi.– Ти не хочеш обнятись iз мусульманином, онуком жiнки з племенi пророка, та хай буде з ним i його родиною поспiшення Аллаха?!! О часи, о лютi часи, коли правовiрнi не радiють один одному! О люди! Будьте свiдками моєї печалi! Нас мчали вiтри смертi через усi протоки! Ми втратили двох найкращих скакунiв, яких колись знали степи Харрану ! Ми загубили в хвилях чотирьох найвправнiших морякiв! Нашого дидбана вхопили джини i потягли кудись за хмари!
- О горе, правовiрнi, горе нам!!!
Руббан розвiв руки i впав крижем на палубу.
Побачивши таке, раїс порту й митницi наказав своїм слугам вiдступити. Затим пiдступив до руббана i, не нахиляючись, почав говорити. Алi не все дiбрав, що мовив раїс, але зрозумiв, що руббан допустився неймовiрної помилки – обняв людину низької касти – «джатi» – i тим самим осквернився, став нечистим.
