Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Алi вiд жаху здригнувся, перевернувся i подививсь уперед. Побачив, що корабель до нього значно наблизився. I на кораблi спущено вiтрило.
Тут хлопця пiдняло на гребiнь хвилi i йому вiд щастя аж запаморочилось у головi, залило гарячим груди. Переборюючи вiтер i хвилi, до нього хтось плив, та ще й тягнув за собою надутий повiтрям мiх.
На кормi з'юрмилися люди.
Коли плавець наблизився, то Алi iз здивуванням i острахом побачив, що надутого мiха тягне оманець – iсмаїлiт-вiдступник. Алi стишив рухи. Та оманець закричав щосили, бачачи вагання Алi;
- Поспiшай, поспiшай! Нас чекають! Обох, обох!!!
З допомогою оманця Алi швидко подолав вiдстань до вiтрильника, який хоч i спустив вiтрило, i без весел, а все ж дрейфував пiд напруженими струменями пiв-денно-захiдного мусону.
На кормi не було нiкого з матросiв i зiнджiв-нурцiв. Вони зараз всi з шаленим завзяттям вичерпували воду з трюму. Тiльки руббан, чаклун, слов'янин та стерновий допомогли вилiзти з води врятованому хлопцю i вiдступнику-iсмаiлiту.
Через плече в слов'янина був перекинутий лук i за поясом ззаду стирчали запхнутi стрiли.
Алi вмить скумекав – це слов'янин узяв зброю, щоб пристрелити оманця, коли щось трапиться з Алi.
Руббан вхопив за плечi знесиленого хлопця i щосили трусонув, так що Алi аж щоку прикусив до кровi.
- Вiдповiдай!– волав вiн.– Що там знайшов?!! Раб каже– ти пiрнув, щоб вiднайти головну трiщину!! Знайшов?!! – ревiв капiтан.
- Вiд правого боку киля, коло дошки, вузька i вглиб розширяється навкiс…
- Довжина?!!
- Два з половиною моїх лiктi.
- Можеш ще впiрнути i вiднайти?
- Можу… Нехай зiнджi готують мичку й мастику. Я зараз вiддихаюсь.
Алi сiв на палубу i закрив очi. Так вiн сидiв кiлька хвилин. Тим часом руббан розлюченим, громовим голосом вiддавав команди. I коли хлопець вiддихався трохи та звiвся на ноги, все було готове до лагодження. А вiтрило вже розпустили. I корабель, щоправда без весел, знов рушив своїм курсом.
Алi перев'язали по попереку тонкою i премiцною джутовою линвою, й вiн разом iз зiнджами-нурцями стрибнув за борт.
Скiльки часу минуло, а пiд водою вже наставали сутiнки – чорний морок пiдступав з глибини майже пiд самiсiньке днище вiтрильника. Зiнджi тепер, власне, й без Алi вiднайшли потаємну щiлину. А хлопець їм просто був потрiбен для ствердження, що це саме та щiлина. Бо в глибину з них жоден не мiг занурити свою руку – такi в Алi були худющi й тонюсiнькi пальцi. Зiнджi подали хлопцевi мичку джутову, просичену акулячим жиром, i хлопець заштовхав її в найвужчi мiсця щiлини. Потiм йому подали ще й тонку ковбаску мастики. Та дихання в нього не вистачило, i вiн випiрнув на поверхню. А нурцi-ремонтники не спиняючись заштовхували в тонку й пiдступну щiлину мастику i джутову мичку.
Ще кiлька разiв пiрнав з ними й Алi. Вiн їм не допомагав, а просто дивився, як вони працюють. Тепер вiн не боявся, що вiдстане вiд корабля, i плавав вiльно пiд всiм днищем вiтрильника. Коли вiн вискакував на поверхню, то чув шум вiтру i плюскiт води, яку з трюму виливали матроси, булькотiння розрiзуваної форштевнем склистої води.
Тiльки спустилося сонце, як у водi вмить настала нiч.
I зiнджi-нурцi скiнчили роботу вже в повнiй темрявi. Вони, виявляється, ще знайшли двi скритi щiлини, про якi й Алi, i слов'янин не здогадувались. Змучених, їх витягли на палубу i вони сiли на кормi – тiльки тут можна було спокiйно сидiти, бо сморiд стерва проти вiтру не розповсюджувався. Та не дивлячись на смердючу задуху, що панувала над усiм кораблем, з трюму подавали й подавали вiдра з водою i розмiрено, мов глеки норiї, виплескували назад у хвилi.
Всi мовчали. Алi загорнувся у свою замизкану джуббу i нiяк не мiг зiгрiтись – та вiн був по-справжньому щасливий. Хоч i смоктало вiд голоду в шлунку i знов повертався хвилями той жах, коли побачив, що корабель вiддаляться вiд нього.
Капiтан вимiрював першу зiрку, що запалилась над ще вишневим обрiєм, коли з трюму радiсно загорлали.
Вiн поспiшив у трюм, i всi почули тепер i його радiсний i хрипкий крик:
- Слава Аллаху! Слава. Аллаху! Аллах акбар!!!
Нурцi i Алi, забувши про втому, про сморiд, побiгли до отвору. А звiдтiля вже до половини вилiз руббан.
- О мої брати Славте Аллаха милостивого i милосердного!!! Води в трюмi тепер лише по кiсточки i прибуває вона по краплинi.
- Руббане! Кидай у море конi – вiд задухи людям дихати немає чим.
Руббан уже вилiз на повен зрiст.
- Щось ти голос почав часто подавати! – суворо прохрипiв вiн слов'янину.– Раб ти, i твоя справа виконувати накази руббана. А не повчати свого господаря! Зрозумiв?
Слов'янин похмуро кивнув головою i мовчки присiв, притулившись широченною спиною до обгорiлого й трiснутого борту, Алi примостився бiля нього – так було теплiше.
А руббан уже разом з матросами розпаковував загорнених коней, щоб вiдрiзати їхнi хвости.
Сморiд пiшов такий, що кiлька матросiв не витримало i пiдбiгло до борту.
Слов'янин притулив рукав до обличчя, Алi теж.
- Такий пожадливий! – з презирством i обуренням проговорив, давлячись вiд нудоти, слов'янин.
- Так за хвости в Калiкутi раджа платить, як i за живого коня! Величезнi грошi.
- Гидота! На стервi золото збирати! Тьху! Чому, коли кiнь впав, хвоста не вiдрiзав?! – обурювався раб.
- Як ти не розумiєш?! – говорив Алi.– Тодi могла б кров попасти за борт, i припливли 6 акули. Тодi нурцям кiнець! I усiм нам!
Коли зрештою хвости вiдтяли, то палих коней викинули за борт. Загорнуте у старi вiтрила стерво не потонуло, i вiтер довго доносив на корабель солодкий сморiд.
I хоч команда хиталася вiд утоми, всi заходилися вимивати, вишкрябувати забрудненi дошки на палубi.
Розпалили жаровню на носi i готували у казанах рис.
Руббан щедро видiлив для матросiв в'яленого акулячого м'яса та фiнiкiв i наказав поїсти всi кавуни. I щоб нiхто не лишив жодного насiннячка, нi шкоринки. Все зiбрати з корми.
Сам же вiн наказав старшому небожевi розпалити вугiлля в маленькiй жаровнi i пiдсмажити й потовкти зерна «бона».
Слов'янин пiдвiвся, щоб приєднатися до матросiв, але руббан стримав його.
- Сиди! Зараз вип'ємо «бона». Нам усiм,– вiн обвiв рукою своїх небожiв-наффатiнiв, чаклуна, стернового, Алi й оманця-вiдступника, - сьогоднi нiч не можна спати. Сиди, вiдпочивай, поки «бон» зготую!
I руббан заходився замiряти зiрки i щось креслити вугiллям по дошцi, зазирати до своєї потаємної навiгацiйної книги…
Оранжеве свiтло маленького свiтильника iскрилося крiзь скляну трубку. Воно вирiзьблювало, обмальовувало золотими рисами його скоцюрблену постать над книгою…
…Гарячий як вогонь, запашний, з якимось домiшком дурманного аромату, «бон» варив i роздавав сам руббан. Пили з малесеньких глиняних кухликiв, таких маленьких, що на долонi Алi, певно, два таких стало б.
Слов'янин кривився, морщив носа, але випив двi порцiї, вiд третьої вiдмовився.
Хлопцевi вдруге небiж руббана не подав чашечку, хоча Алi так ще хотiлося гарячої, гiркої рiдини! Наскiльки цей напiй смачний за вино! А пахне як! Алi сидiв i заздрiсно споглядав, як чаклун цiдить уже третiй кухоль, а руббан аж четвертий. Проте руббан четвертого не випив до кiнця, а вiддав небожевi. Потiм тихо промовив:
Зараз кожний на своє мiсце. Перевiрте своє начиння, всi речi, зброю! Пiдкрiпiться фiнiками, не заощаджуйте! Коли почуєте мiй свисток – зразу на корму!
Другий небiж – наффатiн пiдсунув по палубi корзину з найкращими в'яленими басрiйськими фiнiками.
Кожен брав, скiльки мiг.
Слов'янин жмень п'ять кинув собi за пазуху. I спустився вiн не зразу, а пiшов на бак i взяв у морякiв аж два кавуни. На нього невдоволено зиркнули, але нiхто нi слова не посмiв промовити.
В трюмi слов'янин запалив свiтильник i пiдвiсив до основи щогли. А тодi вже видобув iз круглої корзини свого спiвтрапезника – зеленого папугу. Папуга, звiльнившись iз своєї темної в'язницi, стрiпонув обскубаними крилами i закричав своє «Го-го-го! Га-га-га!», а тодi iще якесь нерозбiрливе слово слов'янина.
