Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
Потім про нього, здається, забули на декілька днів. Варан сприйняв зволікання як початок Підставчиних знущань і наказав собі бути спокійним.
Потім його раптом підняли рано-вранці. У присланих по нього вартових були перекошені від страху обличчя; його вели, передаючи від варти до варти, від поста до поста, уздовж коридорів із синіми й білими вогнями, повз чатових із непорушними лускунами біля ніг; потім його передали сліпому вартівнику, і той повів полоненого темними коридорами – цілковито темними, де сліпець має перевагу проти видющого…
Варан зрозумів, що його ведуть не в той знайомий кабінет, де він багато разів зустрічався з Підставкою. Можливо, за ці роки Його Незрушність звив собі інше гніздо. А може, саме цим шляхом – через темні коридори – до Імператорського Стовпа приходять не чиновники, але небезпечні державні злодії…
Сліпий вартівник наступив, здається, на важіль у підлозі, і просто перед Вараном піднялась, відкриваючи вихід, плита. Світло за нею було мутне й розсіяне, але Варан однаково замружився й прикрив очі долонею. Сліпець – і тут у нього була перевага – довів його до повороту й там передав наступній варті: на відміну від попередніх Варанових супровідників, ці були вдягнені гарно, майже пишно.
І шлях продовжився – тепер угору. Сходинки й підйомні майданчики змінювали одні одних. «Куди ми йдемо? – думав Варан усе з більшою занепокоєністю. – Чи не перемістився Підставка в імператорські покої?!»
Стало світліше. З’явились вікна, вкриті фігурними решітками, прикрашені вітражами. У простінках висіли гобелени, пласкі глиняні вази зі скляними квітами, камінна підлога змінилась на дерев’яну, потім під ногами з’явився килим… Коли Варанові дорожні черевики ступили на м’якеньку шерсть змії Хаа, він не втримався й поставив вартовому запитання:
– Куди ведеш, вояче?
У відповідь, звісно, нічого не отримав, Варан і не сподівався на відповідь. Вартівник тільки зважив його поглядом – подумавши, мабуть, що дивний полонений знущається.
Коридори здавалися пустими, але Варан шкірою відчував, як багато тут пасток. Як багато лускунів і сторожових змій ховається в нішах за гобеленами. Як багато люків у підлозі, решіток у стелі, схованого кілля, сіток…
Він плівся по шкурі Хаа, як плетуться по високій траві. Дорога на ешафот страшно затягнулась – або це теж входило в плани Підставки?!
Звиклий легко орієнтуватись у просторі, він раптом переплутав захід зі сходом. Здавалося, що його ведуть усередині велетенського годинникового механізму – підйомники мали форму гігантських шестерень, коридори раптом повертались, мов схиблені стрілки, і навіть сильний дух пахощів не міг перебити аромату дьогтю, яким змащують механізми. Поминули кришталеві ворота – зубчаті половинки роз’їхались, пропускаючи їх, і знов зійшлись поза спинами з негучним дзенькотом. Варан ступив кілька кроків – і зупинився.
Стіни й склепінчасту стелю вкривала витончена мозаїка. Скалки перламутрових мушель – білі, сині, сірі, рожеві – складались у детальні землеписні карти різних масштабів. Промінь світла проривався крізь вузьке віконце, і на підвіконні стояла скляна призма – верхівкою вниз, на вістрі. Варан придивився – призма повільно поверталась, ловлячи й заломлюючи промінь, посилаючи його на карту; промінь повільно рухався від Осиного Носа до столиці, на секунду завмер на позначці згаслого вулкана, поповз західніше, здригнувся, змінив прямування, сунув у бік Лісового краю.
Уламки перламутру здавалися живими. Весь світ мерехтів і мінився, раніше Варан півжиття б віддав, щоб побачити таку карту…
Раніше.
Його легко підштовхнули в спину, і тільки тоді він згадав, де перебуває і навіщо його сюди приведено. Слідом за вартовим він сунувся далі по коридору, і карти були всюди – карти округів і провінцій, міст, басейнів річок, гірських хребтів, степу й островів. Варан ішов, оступаючись у зміїній шерсті, озираючись і всміхаючись, як безумний.
На повороті коридора стояв чоловік середніх літ. Його довге волосся торкалося пліч, сріблиста хламида мага брижами збігала від шиї до стіп. Вартівник, що привів Варана, низько вклонився й дістав у відповідь легкий погордливий кивок.
Маг дивився на Варана – прямо, безтрепетно. Під цим поглядом люди звичайно ніяковіли, мінялись на виду, скоріше спускали очі; Варан дивився у відповідь, і маг не зміг приховати подиву.
Варан підняв кутики рота – йому було приємно здобути маленьку перемогу. Хай навіть дуже маленьку і, певно, останню.
Йому не довго довелось радіти.
– Імператор чекає на тебе, бродяго, – сказав маг, немов щоб помститись. І був задоволений справленим враженням: Варан одразу перестав усміхатись. Захитались укриті мозаїкою стіни, помінялися правила гри, а до цих, нових, Варан не встиг підготуватись…
Підставка став Імператором?
Неможливо.
Ще ні про що не думаючи, він ступив у двері, що повернулись вертушкою. Зала, в якій він опинився, була така велика, що стіни й стеля губилися в сутіні. Низький стіл у формі півмісяця був освітлений круглим сонячним променем. Другий промінь, менший, падав на поверхню маленького басейну. Поверхня дрижала, стовпчики пари здіймались над водою і танули, переливаючись зеленуватобірюзовим хистким світлом.
На краю басейну спиною до Варана сидів чоловік. Не перегортав папери, як звичайно Підставка, не вдавав поглинутого державними справами – сидів недвижно, дивлячись на воду й на туман.
Варан придивився. У чоловіка було довге сплутане волосся – майже повністю сиве.
– Ваша… – почав Варан і зрозумів, що говорить беззвучно. Затнувся. Замовк.
– Проходь, – сказав чоловік не обертаючись. У нього був хрипкий зірваний голос – як у старого полководця, який не раз і не два за своє життя ревнув: «В атаку!».
Варан повільно, крок у крок підійшов. Контраст між яскравим сонцем у середині зали й темрявою в її кутках справляв дивне враження – здавалося, зусюди зоріють тисячі очей.
– Шуу… Це насправді ти, – сказав чоловік. – Я не вірю власним ніздрям…
– Ну звісно, це я, – сказав Варан, ураз знайшовши голос і спокій. – А от ви, Ваша Незрушносте… невже ви тепер – Ваша Величність?
Чоловік на краю басейну обернувся. Це був не Підставка; замість вивернутих усевидющих ніздрів Варан побачив прямий, доволі довгий ніс на блідому немолодому лиці. Очі під складками набряклих повік – тьмяні, сірі. Білі губи – зігнуті в осмішці. На голові – напівприкритий сивим волоссям тонкий золотий обруч.
Варан із запізненням уклонився. Випрямився, зустрівся з Імператором очима. Той дивився, мов чогось сподіваючись.
– Ваша Величносте, – сказав Варан, ледве добираючи слова. – Я… переплутав вас із іншим.
Одних цих слів, сказаних в очі Імператору, було досить, щоб відправити добропорядного громадянина – або навіть чиновника високого рангу – на ешафот. Але Імператор не виказав гніву; осмішка його стала ширшою.
Варан замовк. Його приведено сюди як в’язня; його вдостоєно немислимої для простого смертного честі. Від нього чогось сподіваються, а він не може зрозуміти, в чому полягають сподівання.
Він вирішив мовчати й слухати. І закріплюючи свою рішучість, уклонився знов.
Імператор не спускав з нього ока. Це був один із тих поглядів, у які можна дивитись довго, як у вогонь або в прибій. І Варан дивився б, якби не все більший страх – незвичний, в’язкий. Утім, у столиці всі завжди знали, що стати перед Імператором – страшно…
– Ти знайшов того, кого шукав? – спитав Імператор.
– Ні, – вимовив Варан.
– Шкода, – сказав Імператор. – Підійди…
Варан підійшов, силою волі гамуючи дрож у колінах.
– Я теж не знайшов, – сказав Імператор. – Іноді мені здається, що його нема насправді. Він – той, кого ми хочемо зустріти, але ніколи не доженемо… Легенда.
– Я ішов за ним, – сказав Варан. – Я йшов по його сліду багато тижнів…
Імператор перестав усміхатись.
– Я теж, – сказав тихо. – Потім виявилося, що все це були різні люди… Різні бродяги або просто мандрівні майстри, його й описували по-різному, а я не хотів цього помічати… І ти не хотів.
