Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися — не такі могутні, як колись.

Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.

Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.

— Випиймо по склянці монтільї, — запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.

Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.

— Здається, я тебе знаю, — сказав він.

— Ще б пак не знаєш, — озвався Пескадеро. — Це Піпі.

Почувши юнакове прізвисько, — Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.

— Я взяв його до себе, Хуане, — провадив Пескадеро. — Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина… Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.

Гальярдо посміхнувся. Він уже чув, що Пескадеро відкрив поблизу своєї таверни школу тавромахії.

— Що поробиш, друзяко! — мовив старий тореро, ніби виправдовуючись. — Треба якось жити, а школа дає більше прибутку, ніж усі відвідувачі таверни. У ній навчаються дуже достойні люди: молоді сеньйори, що хочуть відзначитись у любительських боях; чужоземці — любителі кориди, яким на старості років забандюрилося стати тореро. Зараз у мене є один такий учень. Щодня приходить. Ходімо, покажу.

Вони перейшли через вулицю й попрямували до обгородженого високим парканом загону. На дощаних воротях красувався виведений смолою напис: «Школа тавромахії».

Коли зайшли досередини, Гальярдо насамперед звернув увагу на бика — дерев’яне, обплетене рогозом опудало на колесах, із хвостом-мичкою, солом’яною головою, оцупком коркового дуба замість шиї і парою найсправжнісіньких рогів, які нагонили учням жах.

Парубійко з начесаним на вуха волоссям, у шапчині та розхристаній сорочці керував рухами звіра, штовхаючи його вперед щоразу, коли до нього підступав «учень» з плащем у руці.

Посеред загону стояв опецькуватий літній пан з рум’яним обличчям та жорсткими сивими вусами. Він був без піджака і тримав у руках бандерильї. Під парканом на стільці, спершись руками на спинку другого стільця, сиділа дама в капелюшку з квітами — також літня й не менш огрядна, ніж чоловік. Її червоне обличчя, вкрите жовтими, наче висівки, плямами, так і спалахувало радістю щоразу, як чоловік майстерно всаджував бандерилью. Коли вона сміялася, коливались троянди на капелюшку і підстрибували фальшиві, руді, аж червоні, кучері. Плескаючи в долоні, жінка широко розставляла ноги, і спідниця підсмикувалась угору, трохи відкриваючи пишні, але вже зів’ялі принади.

Стоячи біля хвіртки, Пескадеро пояснив Гальярдо, що то за люди. Вони ніби французи чи то інші якісь чужоземці; він до пуття не знає, звідки вони, та йому й байдуже. Це подружжя мандрує світом і де тільки не побувало. Чоловік, якщо вірити його розповідям, змінив тисячу професій: був шахтарем у Африці, орендував землю на далеких островах, ганявся з лассо за дикими кіньми по безкраїх рівнинах Америки. А тепер надумав стати тореро, щоб, як іспанці, заробляти цим ремеслом гроші. Він щодня приходить у школу, прагне до своєї мети, як уперта дитина, і щедро платить за уроки.

— Уявляєш собі тореро з отаким черевом!.. Та ще й у п’ятдесят років!

Побачивши Гальярдо та Пескадеро, учень опустив руки з бандерильями, а дама обсмикнула спідницю й поправила заквітчаний капелюшок. — Oh, cher mailre! [37]

— Добривечір, мосью. Вітаю вас, мадам, — мовив учитель, підносячи руку до капелюха. — Ану, мосью, подивимось, як ваші успіхи. Не забули моєї науки? Ви стоїте на місці і дражните бика, він нападає і коли опиняється біля вас, ви відхиляєтесь і встромляєте бандерильї в загривок. Вам не треба пі про що думати, бик усе зробить сам. Увага! Готові?

Маестро відійшов трохи вбік і спинився перед грізним биком чи то пак перед шибеником, який стояв за опудалом, впершись у нього руками й наготувавшися штовхати його вперед.

— Е-г-гей!.. Сюди, Моріто!

Рибакеро люто заревів і затупотів ногами, роздражнюючи бика, збуджуючи бойовий дух у його порожньому рогозяному череві та солом’яній голові. І Моріто кинувся вперед, як живий, поскрипуючи колесами і трясучи головою на нерівному ґрунті, а ззаду підштовхував звіра хлопчак, щоб той швидше біг. Жоден бик з найкращого табуна не переважив би розумом цього Моріто, безсмертну скотину, яку тисячі разів кололи бандерильями та шпагами, але на тілі її лишалися тільки подряпини, що з ними легко справлявся тесляр. Моріто був мудрий, наче людина. Грізно насунувшись на учня, він спритно звернув убік, щоб не зачепити його рогами, і покотився далі з двома бандерильями в корковій шиї.

Присутні вітали цей майстерний удар бурхливими оплесками, а бандерильєро спокійно залишався на місці, підтягуючи шлейки штанів та поправляючи манжети сорочки. Його дружина, охоплена буйною радістю, аж відкинулася назад, плескаючи в долоні та сміючись. Під натиском пишних тілес спідниця знову підскочила вгору, відкривши сховані принади.

— Чудово, мосью! — вигукнув Пескадеро. — Першокласний удар!

Потішений похвалою вчителя, чужоземець скромно відповів, ударивши себе в груди:

— Я маю найголовніше: мужність, багато мужності.

Потім, бажаючи відсвяткувати свій успіх, він кивнув пажеві Моріто, який аж облизнувся, угадавши наказ. Принести пляшку вина! Три порожні пляшки вже валялися біля дами, яка аж пашіла рум’янцем і чимраз вище підсмикувала спідницю, гучним реготом вітаючи подвиги чоловіка-тореро.

Довідавшись, що з учителем прийшов сам знаменитий Гальярдо й упізнавши його в обличчя, яким вона так часто милувалася в газетах та на сірникових етикетках, чужоземка аж побіліла, а очі її заволоклися серпанком ніжності. «Oh, cher maitre!» Вона всміхалася матадорові, терлась об нього, жадала впасти в його обійми усією вагою свого пишного розм’яклого тіла.

Дзеленькнули склянки з вином у славу нового тореро. Навіть Моріто узяв участь у святкуванні — за нього вишів шибеник, що був йому за няньку.

— За два місяці, а то й раніше, мосью, — сказав Пескадеро з андалузькою поважністю, — ви всаджуватимете бандерильї на мадридській арені, як сам господь бог, і вам дістанеться вся слава, всі гроші і всі жінки… з дозволу сеньйори.

А сеньйора, умліваючи від задоволення, не зводила з Гальярдо ніжного погляду, і її пишні форми коливалися від гучного сміху, як хвилі.

Чужоземець з упертістю людини, що твердо постановила домогтися мети, захотів негайно продовжити урок. По можна гаяти часу. Він прагнув якомога скоріше опинитися на мадридській арені й здобути ті дари, які пообіцяв йому вчитель. Його червонощока подруга, побачивши, що обидва тореро зібралися йти, знову вмостилася на своє місце з пляшкою вина, залишеною під її охорону.