Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Дружині Хуан написав веселого листа, висловивши, однак, невдоволення, що Кармен засумнівалась у його силах. Скоро вона отримає вісті про наступну кориду. Він приголомшить публіку, нехай їй стане соромно за несправедливе ставлення до нього. Якщо попадуться добрі бики, він виступить не гірше, аніж Роже де Флор, той самий, який завжди на язиці в їхнього пришелепуватого шуряка.
Добрі бики! Ось що особливо непокоїло Гальярдо. Раніше він хизувався тим, що ніколи не цікавиться, яких тварин проти нього випустять, і не ходить дивитися на них перед коридою.
— Я вб’ю якого завгодно бика, що мені дістанеться, — похвалявся він.
І вперше зустрічався з биком, аж коли той вибігав на арену. А тепер йому хотілось роздивитися тварин зблизька, вибрати для себе підходящих і заздалегідь підготувати успіх, вивчивши їхні повадки.
Небо прояснилося, засяяло сонце. Завтра відбудеться друга корида.
Пополудні Гальярдо сам-один пішов до цирку. Викладена з червоної цегли кругла будівля з віконцями в арабському стилі самотньо височіла на тлі зелених пагорбів. Широкий і досить одноманітний краєвид замикався на обрії білою плямою, схожою на отару овець, що паслась на косогорі. То було кладовище.
Коли матадор підійшов до цирку, його обступив гурт обшарпанців, усяких дармоїдів та волоцюг, що з ласки конюхів сплять у стайнях, а годуються милостинею любителів та недоїдками з ближніх таверн. Дехто з них прийшов сюди з Андалусії, супроводжуючи биків, та так і залишився жити на задвір’ї цирку.
Гальярдо кинув у простягнені до нього шапки кілька монет і зайшов у відчинену Конюшенну браму.
У корралі він побачив гурт любителів, що дивились, як пікадори вибирають собі коней. Дзеленькаючи величезними ковбойськими острогами, Потахе з гаррочею в руках готувався вискочити на сідло. Постачальник коней, опасистий, неговіркий чолов’яга в крислатому андалузькому капелюсі стояв, оточений конюхами; він спокійно відповідав на глузування й лайку пікадорів, що зійшлися на пробу коней.
«Учені мавпи» із закасаними рукавами привели кількох жалюгідних шкап, яких вони об’їжджали і муштрували протягом останніх днів. На боках нещасних конячин досі видніли червоні сліди від острогів. «Учені мавпи» ганяли коней клусом по навколишніх пагорбах і ударами підборів змушували раз у раз повертати, щоб привчити їх бігати по арені. До цирку тварини поверталися з закривавленими боками, і, перше ніж загнати їх до стаєнь, на них виливали по кілька цебер води. Навколо басейну, у вибоях поміж плитами, застоювалися калюжки темно-червоної води, схожої на розлите вино.
Призначених для завтрашньої кориди коней майже силоміць тягли зі стаєнь. Пікадори мали їх оглянути і вибрати годящих.
Жалюгідні сухоребрі шкапи ішли хисткою ходою; на їхніх запалих боках можна було прочитати сліди сумної старості, хвороб та людської невдячності, яка не цінує вірної служби. Тут були неймовірно худі конячки, живі кістяки, туго обтягнені шкірою, з довгою зваляною шерстю. Поруч із ними здиблювалися й били копитами баскі лискучі огирі з вогнистими очима, ніби щойно випряжені з розкішної карети; здавалося незрозумілим, як вони опинилися серед приречених на смерть покидьків. Але ці коні якраз і були найнебезпечніші; невиліковно хворі, вони могли раптово забитись у корчах і впасти на землю, скинувши вершника через голову. А серед цих недолугих та хворих шкап сумно подзенькували підковами інваліди праці: коні, що крутили жорна, працювали на фабриках, орали землю, бігали у візницьких бричках — усі мляві й отупілі від звички роками тягати за собою плуга або воза, нещасні парії, яких люди змушують трудитися до останньої миті життя, аж поки бичачий ріг розпоре їм черево, і навіть тоді вони ще розважатимуть публіку, дригаючи ногами та смикаючись у передсмертних корчах.
Сумне видовище! Добрі жовтаво-тьмяні очі; худі шиї, в які жадібно повпиналися роздуті зелені ґедзі; на кощавих мордах кишать паразити, шерсть на сухоребрих боках злиплася і звалялась; вузькі груди здригаються від глухого іржання; тонкі ноги, що підламуються за кожним кроком, заросли аж до копит довгою і густою шерстю.
Звиклі до голодування шлунки не могли перетравити доброго корму, яким хотіли підтримати їхні сили, і все подвір’я було заляпане смердючими кізяками. Щоб сісти верхи на таку коняку, ошалілу від хвороби або ладну звалитися від виснаження, треба було не менше мужності, ніж для того, щоб виїхати назустріч бикові. На спину коневі клали велике мавританське сідло з високою лукою, жовтим сидінням та ковбойськими острогами. Траплялося, що під тягарем сідла шкапа мало не падала на землю.
У розмові з постачальником Потахе тримався погордливо. Він говорив не тільки від себе, а й від імені товаришів. Навіть «учені мавпи» сміялися, слухаючи його циганську лайку. Інші пікадори цілком покладались на нього — він сам порозуміється зі стайничими. Ніхто краще за нього не знає повадок цього люду.
Конюх підводив якусь пікапу з опущеною головою, довгою шерстю та випнутими ребрами.
— Що ти мені даєш? — казав Потахе, повертаючись до постачальника. — Воно ж зовсім негодяще, ніхто на цю скотину не сяде. Посади на неї свою бабусю.
Флегматичний постачальник був незворушний. Якщо Потахе не зважується сісти на цю конячку, то тільки тому, що нинішні пікадори всього бояться. Колись, за добрих давніх часів, сеньйори Кальдерон, Тріго або навіть інший пікадор змогли б на такому смирному й слухняному конику виступити на двох коридах поспіль, жодного разу не впавши, та й тварина не дістала б навіть подряпини. А тепер!.. Тепер пікадори тремтять від страху, геть утратили сором.
Пікадор та постачальник лаялися спокійно і якось подружньому, так ніби внаслідок звички найстрашніші прокльони в їхніх устах втрачали вагу.
— А ти такий, як і завжди, — відповів Потахе. — Нахаба й сучий син, не згірший за Хосе Марію, того, що люди кличуть Поспіхайлом. Можеш забрати цю шкапу собі, нехай їздить на ній твоя відьма-бабуся, що суботньої ночі на помелі літає.
Усі засміялись, а постачальник тільки знизав плечима.
— І чим тобі не до вподоби цей кінь? — заперечив він спокійно. — Даремно прискіпуєшся, поганцю. Може, ти хочеш, щоб тобі підсунули коня зачумленого або хворого на падучу, який скине тебе на арену, ще й до бика не встигнеш наблизитись? А цей здоровісінький і свіжий, мов яблуко. Двадцять вісім років пропрацював він на фабриці шипучих напоїв, і ніхто ні в чому не міг йому дорікнути. І ось ти, де такий взявся, горлаєш, як навіжений, ганьбиш ні за що цього чесного трудягу!
— Мені його не треба — і годі! Катайся на ньому сам!
Постачальник неквапно підійшов до Потахе і спокійно, як людина досвідчена в таких справах, прошепотів йому щось на вухо. Пікадор, усе ще прикидаючись сердитим, зрештою попрямував до коня. Йому то що — можна й подивитися. Проте хай не кажуть, ніби він людина непоступлива — не може ж він підвести товариша.
Поставивши ногу в стремено, він навалився на бідолашну конячину всією вагою свого здоровенного тіла. Потім, узявши гаррочу під руку, вгородив її у товстий стовп, вмурований у стіну корралю і кілька разів щосили натиснув на ратище, ніби на кінці списа пручався могутній бик. Бідолашна шкапа тремтіла й падала на коліна після кожного поштовху.
— Нічогенько вона повертається, — примирливо мовив Потахе. — Конячка краща, ніж я гадав. Зуби в неї добрі, та й ноги непогані. Ну що ж, твоя взяла. Можете заганяти її до стійла.
І пікадор спішився. Мабуть, після таємничої наради з постачальником він був готовий прийняти все, що той йому запропонує.
Гальярдо відійшов від гурту любителів, які, посміхаючись, спостерігали за цими переговорами. Воротар цирку провів його туди, де тримали биків. Матадор відчинив дверці і зайшов до корралю, огородженого з трьох боків кам’яним муром заввишки по шию людині. Над цією загорожею здіймалися міцні стовпи, що підтримували довгий балкон. То там, то там у мурі видніли отвори, такі вузенькі, що людина могла протиснутися в них лише боком. У просторому загоні було вісім биків — одні лежали, підігнувши ноги, інші стояли, опустивши голови, й принюхувались до покладеного перед кожним оберемка сіна.
