Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
V
Від думок відірвав голос невістки Мирона Охріменка:
– Пане Іване, біля воріт якась жінка та ще двоє чоловіків з нею, здається, жовніри.
Богун здригнувся. Він не чув, коли вона підійшла, тож тепер глипав на Дарину, яка стояла під ґанком і очікувала від нього відповіді. Ставна, пишногруда, у блакитній плахті-синятці, вишиваній сорочці, із закасаними по лікоть рукавами. Помітив, що Степан кинув на Дарину масний оцінюючий погляд.
– Чого вони хочуть? – запитав по хвилині мовчанки.
– Кажуть, лист до тебе, – Дарина була одноліткою Івана, тож ніколи не зверталася до нього на «ви», при цьому неодмінно називаючи його «пане Іване». Спочатку Богун пручався, запитуючи: «Який я тобі, Дарино, пан? Ти ж козацького роду!», але, зрештою, махнув рукою.
– Лист? – здивувався Богун. Він не очікував листа і, крім того, чому посланницею виступає жінка? Раніше такого не траплялося.
– Лист, – підтвердила Дарина.
– Добре, – Іван поглянув на шваґра, – зачекай, Степане, піду дізнаюся, що там.
– Тоді я з тобою! – відгукнувся Степан, знехотя відриваючи погляд від стану Дарини. Вони швидко покрокували подвір'ям, минаючи комору і клуню, напрямком до воріт.
Біля воріт пахкотів люлькою флегматичний Мирон Охріменко. Постарілий, із вкритим глибокими зморшками обличчям і довжезними сивими вусами, він добряче збляк відтоді, коли Іван був босоногим хлоп'ям, але все ще розпоряджувався на хуторі. Ще покійний Федір відписав йому частину своїх земель, а Мирон, вдячний хорунжому, вів за це його господарство. Тепер окрім нього на хуторі не залишилося жодного козака – розкидало життя світом мешканців колись щільно заселеного хутора. Хто в пошуках кращого життя подався на Слобожанщину, хто обзавівся своїм хутірком, але більшість згинула в буревії повстань, походів і боїв з ворогами, які, немов хижі звірі, розтягували Україну. Окрім Мирона і Дарини з Петриком, на хуторі проживали лише наймити та батраки із сусідньої Федосівки.
Старий козак зачекав, доки Іван наблизиться.
– Так що, каже, лист до тебе, – коротко доповів він, – але я ворота не відчиняв проти ночі. Дивися сам, ясний пане.
Богун коротко змахнув головою і швидко відкинув товстий дубовий брус, що слугував засувом до воріт. Важка брама повільно відхилилася. За нею стояв запряжений двійком коней віз, у якому сиділи два зовсім ще молодих жовніри пікінерської хоругви в синіх жупанах, а з-поза їхніх спин визирала замотана в полотняну накидку жінка. Судячи з усього, вона не була старшою за супроводжуючих її жовнірів. Жінка рішуче встала з соломи, що нею було вистелено воза, і ступила наперед валки.
– Нам потрібен син реєстрового хорунжого Вороновицької сотні, – мовила, прискіпливо вглядаючись в обличчя Івана.
– Оскільки мені Господь сина ще не дарував, це, напевне, я і є, – знизав плечима Богун.
Прибульця якусь мить вагалася, підозріло поглядаючи на Мирона, після чого зітхнула і рішуче ступила назустріч. Швидким кроком наблизилася і простягнула Іванові невеличкий конверт з жовтавого паперу.
– Вам стане відомо, від кого цей лист, коли ви його прочитаєте. Іван узяв до рук конверт.
– З листами завжди так, панночко, – спробував він пожартувати, але жінка, яка при ближчому на неї погляді виявилася дівчиною років сімнадцяти, жарт не сприйняла, залишаючись стояти з очікувальним поглядом смарагдових очей. Ті очі дивилися серйозно, хоча і якось налякано.
Іван теж набрав офіційного тону:
– Ну що ж, дякую. Заїздіть на подвір'я, матиму за честь прийняти вас, панно, і ваших супутників, як гостей.
– Ні, що ви! – замотала головою дівчина. – Мусимо вирушати назад. Дорога далека, та й…
– Так! – не дослухавши, перебив Іван. – І слухати не буду. Скоро ніч, ви, якщо не помиляюсь, здолали немалий відрізок шляху. Принаймні коням потрібен відпочинок, коли ви не шануєте себе.
Жовніри, які до цієї миті мовчки поглядали на Богуна, раптом переглянулись, і один з них звернувся до дівчини, вимовляючи слова із сильним польським акцентом:
– Наталю, проше пані, але пан має рацію! Я нє вім, як ся дойдем до Бару. Коні бардзо потомлені, ми бардзо потомлені. Альбо відпочинок, альбо маєш мою незгоду!
Наталя деякий час вагалась, поглядаючи то на Богуна, то на жовніра. Нарешті ще раз зітхнула і знизала плечима:
– Від ранку в дорозі… Минулої ночі майже не спали. Але ми не хочемо… Зрозумійте, шляхетний пане, ми не можемо турбувати вас!
– От ще надумала! – почувся веселий голос Степана, який до цієї миті мовчки визирав з-за воріт. – А чи, либонь, ми бусурмани, щоб людям проти ночі відмовити в даху над головою?! Чи, може, у ваших краях інакше?
До Богуна наблизився другий жовнір.
– День добжий, пане! – простягнув він руку. – Я єстем Вітек М'ясковецький, а то мій брат Яцек. Ми маємо… – він замовк, наразившись на пронизливий погляд дівчини, але одразу ж посміхнувся і продовжив: – Приємність, моя люба, приємність! Маємо приємність супроводжувати сю кобєту, яка привезла пану лист і геть загнала нас, весь час поспішаючи. То не потрібно. Маємо відпочити муше мувіти!
Іван без зайвих слів вхопився за кінську упряж і потягнув. Коні слухняно втягли свій віз на подвір'я.
– Прошу вас до світлиці. Там ви зможете відпочити з дороги і зачекати обіду. – Помітивши Дарину, Іван покликав її: – Дарино, допоможи дівчині, вона втомлена, хоча й рішуча! – Богун посміхнувся у вуса.
Наталя сердито поглянула на жовніра, який відрекомендувався Вітеком, але слухняно пішла вслід за Дариною. Решта прибулих рушили за Богуном до хати, на ґанку якої стояла, тривожно поглядаючи на прибулих, Настя. Лише мовчазний Мирон зачинив браму і неквапним кроком пішов уздовж частоколу, оглядаючи огорожу звиклим поглядом. За кілька хвилин підійшов до сінника, у якому хропли парубки-наймити.
– Вставайте вже, – незадоволено буркнув він. – Чавунну голову виспати можна… Там коні біля воріт, доглянете…
Влаштовуючи гостей, Іван не одразу знайшов час прочитати листа. Придивившись до дивної трійці – дівчина, судячи з одягу, міщанка і двоє жовнірів-піхотинців, Богун не міг взяти в толк, що привело їх до нього чи бодай звело докупи. Але, помисливши небагато часу, вирішив не ламати голову. Нарешті, залишивши гостей з Настею і Степаном, сів за батьківський письмовий стіл у малій світлиці й невеличким срібним ножиком розрізав конверт.
На зелене сукно, яким був застелений стіл, упав, зблиснувши чистими блискавицями діаманта, золотий перстень і складений у кілька разів аркуш паперу, а до ніздрів Івана увірвався дивовижно-приємний і майже забутий аромат. Помилитися було неможливо – це, звичайно, її парфуми! З Богуна миттєво злетіла байдужість, і він ухопив до рук безмірно милий серцю аркушик паперу. Лист був досить коротким:
«Здрастуй, милий рятівник!
Ти здивований? Я теж. Не думала, що твої обіцянки такі ненадійні. Той, хто мав перевернути задля моєї прихильності цілий світ, не може знайти часу задля звичайної зустрічі? Колись я чула таке: той, хто врятував людину від загибелі, повинен нести відповідальність за її подальшу долю. Що ж, милий рятівнику, якщо я і досі живу у твоїй пам'яті, ти можеш знайти мене кожного вівторка за годину після заходу сонця там, де зміг знайти минулого разу. Якщо ж усе минуло, нехай цей діамант нагадує тобі про наші швидкоплинні стосунки так, як нагадував він мені про тебе».
Усе. Підпису не було. Іван відкинувся на спинку крісла і прислухався до тривожного стуку власного серця. Ще раз і ще перебігав очима аркуш, в якому було вміщено для нього так багато. Охайний швидкий почерк, рівні рядки… Але що це? Там, у нижньому кутку? Неначе слід від сльозини? Господи! Що ж стало з нею, коли змушена в такий спосіб нагадати про себе тому, хто не міг і сподіватися отримати звістку від неї.
У двері несміливо постукали. Іван деякий час не відповідав, намагаючись зібрати докупи думки, які розбігалися, немов таргани на світлі. До болю яскраво зрозумів, як не вистачало йому її весь цей час, як зболівся душею, тамуючи спогади і нерозділене кохання. Стук повторився.
