Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
– Не простий маємо час, але служити короні мусимо, козаче. Тож забувай низове вільнодумство і будь поміркованим. Що ж до хоробрості твоєї сумнівів не маю жодних. У такого батька повинен бути хоробрий син. Служи, а там Бог підкаже, як нам усім бути…
І Богун, схиливши голову, погоджувався. Де й подівся той запальний юнак, який п'янів від свідомості свободи, кидаючись у бій під знаменами Тимошівського куреня? Далеко заховався за міцно стисненими зубами і поглядом сталевих очей.
А час, як сказав мудрий полковник Крутій, був дійсно не простим для козацтва. Не простим, якщо не сказати більшого. Фактично Річ Посполита залишила козаків поза законом як клас, скоротивши і без того куций реєстр ще на тисячу двісті чоловік. Решті ж, котра не увійшла до реєстру, було поставлено за умову, як це траплялося неодноразово раніше, підкорятися староствам і повітам.
Одвічні землі православної козацької шляхти цілком безнаказано перетворювалися на магнатські фільварки, а самі дідичі втрачали волю і ставали залежними хлопами польських панів.
Дуже скоро Іван Богун повинен був пережити ще один злам – сумнозвісну екзекуцію на Масловому Ставу. Він поклав свою, передану батьком хоругву на сиву кригу поряд з рештою клейнодів козацького війська, підкорюючись наказу полковника Крутія, тамуючи жагу помсти, позираючи в жерла гармат Потоцького, котрі вишикувалися рівними рядами, готові довершити почате в Боровиці й Голтві. Він зробив це. І не він один – уся генеральна військова старшина не могла підвести очі. Мовчки вислуховувала королівські універсали, у яких знищувалося те, що кількасот років було козацькими привілеями, козацьким військом, спробою зберегти незалежними від польсько-литовських завойовників традиції українського воїнства. Заборонялися вибори гетьмана. Заборонялося проведення рад, обрання старшини і проведення судочинства за батьківським звичаєм. Заборонялися походи на Крим і в море без дозволу на те польських комісарів, заборонялося все, що могло бодай найменшою мірою показати козакам, що вони є самостійним формуванням у складі коронного війська. Але, бачить Всевишній – усе це було менш принизливим для Богуна, аніж отримати батькову хоругву назад з рук польських комісарів. Тих, з котрими він чесно схрещував під Кумейками свій лицарський меч і не був переможеним. У розпаленому, бунтуючому від несправедливості мозку Івана чулися слова покійного батька: час неодмінно настане. Так, він настане. Він настане, або увесь світ полетить шкереберть!
А поки що… Ще болючими були рани від нанесених ляхами поразок Павлюку та Остряниці, тоді як кварцяне військо заходилося залізною рукою викорінювати вщент будь-які прояви співчуття бунтівникам серед одвічно неспокійного населення України. Під керівництвом маститого французького інженера Гійома Лавасера де Боплана відбудовувалася зруйнована Сулимою Кодацька цитадель, здіймала знову свої мури, аби розірвати зв'язок вільнодумного Запоріжжя з більш спокійними воєводствами. Кривавими річками позначив свій шлях Самуїл Лащ, з прискіпливістю ката виконуючи каральну експедицію селами і містечками, котрі мали біду підтримати виступ безталанного Остряниці на Черкащині, Полтавщині і Брацлавській землі. Сморід палаючого житла і виття жінок під шибеницями скатованих на смерть чоловіків вкотре диявольською музикою позначили шлях коронного стражника. Десятилітня «Золота доба» Речі Посполитої починалася з кривавих річок, стогону козацтва і православної церкви, за яку взялися одразу ж після зломлення останнього. Слабка надія відновити в Україні православну ієрархію, скасовану ще під час сумнозвісного Брестського собору в 1596 році, що її було подано в часи Петра Сагайдачного, почала пригасати, як пригасає слабкий вогник під час негоди. Рим усе більшими темпами поширював свою експансію на схід, заручившись в Україні підтримкою Уніатської церкви. А головним чином, це стало наслідком військових перемог Польщі, колишньої православної шляхти і козацької старшини. Процес полонізації захопив навіть частину козацької сіроми і поспільство. Він іноді сягав неймовірних розмірів. Старовинні роди української шляхти, які вели свої родоводи від великих руських князів, забували рідну мову і віру своїх предків. Віддавали своїх дітей до єзуїтських колегіумів, а самі переходили на латинський обряд, не забуваючи з піною на вустах ганьбити все українське. Не відставало від них і реєстрове козацтво, тож немає нічого дивного, що вже на початку сорокових років сімнадцятого сторіччя більша частина козацького війська ополячилася. Того війська, яке двадцять з гаком років тому Сагайдачний назвав Запорізьким і вписав у реєстр Київського Богоявленського братства як найпалкішого поборника святої православної церкви. Утім, таке швидке ополячення тут було скоріше наслідком вдалого, як для польської корони, складення реєстрів після придушення останніх виступів. Козацьке воїнство перетворилося, скоріше, на небагаточисельні підрозділи легкої кінноти коронного війська, які втратили будь-яке стратегічне значення на теренах Речі Посполитої. І хоч офіційними польськими істориками тим подіям в Україні надається значно менше значення, аніж вдалим політичним рішенням у стосунках з Оттоманською Портою і Шведським королівством на той час, але… Лише десять літ було даровано Польщі, аби прожити їх у мирі та спокої. А на обрії вже поставали прийдешні події, які мали до основи струснути наймогутнішу державу Європи епохи Ренесансу. І зароджувались події ті не в конаку османських султанів, не в залах палацу Габсбургів чи короля Швеції. Вони назрівали в Україні. Побитій і придушеній залізною рукою кварцяної армії, але не зломленій. А серед споляченої генеральної старшини козацького війська беріг у серці відданість Батьківщині, козацьким ідеалам, і віру у свій народ син чигиринського сотника. Той, кому судилося вписати своє ім'я в золоті скрижалі історії. Зростали й інші, яким було призначено стати поряд з ним, як колись стали поряд з месією його учні і апостоли. Зростали у своїй любові до Вітчизни, у співчутті до приниженого народу і ненависті до жорстоких завойовників. Готувались, самі ще не знаючи, коли, але присвятити себе боротьбі, і просто жили…
IV
– Пане Іване, пане Іване! До вас гості прибули! – скуйовджена дитяча голова увіпхнулася крізь прочинені двері стайні і глипала на Богуна блакитними очима. Під цими великими, немов озера, оченятами проглядав замурзаний сажею ніс, кругле рожеве лице і тонке, з ямкою, підборіддя.
Іван одразу ж упізнав Петруся, Охріменкового онука, який проживав на хуторі разом з матір'ю – овдовілою невісткою Мирона. Богун неквапно поклав на полицю щітку, якою чистив коня, і підійшов до діжі з водою, що стояла в кутку.
– Злий на руки, козаче, – мовив посміхаючись. – А заодно вже й тебе б не завадило умити, он скоро на татарина станеш схожим.
Малий хутко підбіг і, схопивши вкритого майстерною різьбою ківшика, заходився поливати Іванові на руки.
– А чому на татарина? – запитав з дитячою безпосередністю.
– Як? А ти не знаєш?! – зробив круглі очі Богун.
– Ні!
– Тому, що в тих, хто не вмивається і ходить замурзаний, скоро шкіра робиться темною, а очі косоокими. На нього так і кажуть – мурзак.
Хлопчина скривився і з недовірою поглянув на Богуна.
– Хіба?
– Звичайно. Та що я, татар не бачив?… Подай-но рушника, Петрусю.
Малий не рушив з місця.
– Я не хочу татарином! – плаксивим голосом пискнув він.
– Ну то даси рушника, чи як?
Петрусь послухався. Іван неквапно обтерся білосніжним, вишитим гронами калини, рушником.
– Умиватися будеш?
– Буду!
Іван голосно розсміявся.
– Гаразд, давай зіллю.
Кілька хвилин він спостерігав за тим, як хлопчик старанно тер обличчя, шию та руки.
– Хто ж там до нас завітав? – запитав нарешті.
– Дядько… А-а! Дядько Степан і… Ох! І тітка Настя. А мені тітка Настя млинців з вишнями привезла! – здригаючись від крижаної криничної води, розповідав Петрусь. – Вони до хати пішли, думали, що ви у світлиці.
