Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
– Спочатку зі мною, нещасною, познайомився? – перепитала Оксана. І раптом уся єхидність виразу її обличчя трансформувалася в щось інше: в жалість. Тільки не було зрозуміло Тарасові, чи стосувалася ця жалість Єжи Астровського, чи її самої?
– А ти себе вважаєш щасливою? – поцікавився несподівано, після нетривалої паузи в розмові, Тарас.
Оксана замислилася.
– Зазвичай я щаслива, – мовила вона майже пошепки. – Іноді, ясна річ, самотньо. Але я звикла, й мені так легше. Якщо одного дня зустріну когось, із ким зможу бути ще щасливішою, буду рада. Але сама шукати його не стану. Любов – це ж як допомога, а взаємна любов – взаємодопомога.
– Ну, ти як мати Тереза, – напівжартома видихнув Тарас.
– А чим тобі мати Тереза не подобається? – Оксана подивилась у вічі гостеві м'яко, але критично.
– Ні, мені подобається. Тим паче що вона вже померла. Не боїшся, що тебе коли-небудь називатимуть «мати Оксана»?
– Не боюся, – всміхнулась Оксана. – Не називатимуть так мене. Спочатку Лесю з «Оселі» називатимуть «мати Олеся»! Випити не хочеш?
Тарас замислився. І зрозумів, що йому зовсім не хочеться випити. Так щиро і відверто він іще ніколи з Оксаною не говорив. «Може, вона хоче випити? – закралася думка. – Тоді не гріх би її й підтримати!»
І він кивнув.
Вони випили по чарці коньяку.
– Коли весілля? – запитала Оксана.
– Іще не знаю. Я ще не освідчився!
– Як – не освідчився? – вражена Оксана витріщилася на Тараса як на ідіота.
– Ні, я сьогодні освідчусь. Обов'язково. Я хотів тільки спочатку з тобою поговорити.
Оксані сподобалося почуте.
– Ти коли до неї підеш, скажи, де ви зустрічаєтесь! Я підійду і постежу за вами непомітно!
Розділ 51
Ближче до опівночі дощ вирішив зробити передих. Алік, випивши міцної кави для нічної бадьорості, вийшов у двір і прислухався. Рябцев мав би вже під'їжджати, але характерного бурчання його жовтого моторолера чутно не було. Повз будинок у бік Брюховичів проносилися рідкісні машини, шиплячи шинами по мокрому асфальту. У бік центру міста, здавалося, ніхто не їхав.
Алік повернувся до свого флігеля. Постояв біля печі, від чавунних конфоркових кругів якої розливалося по кімнаті домашнє, добре тепло. Сів у крісло й позіхнув. Можна було б увімкнути музичний центр і розбудити, розтермосити своє тіло доброю роковою вібрацією, але тоді прокинеться мачуха й сердито застукає по стіні, яка розділяє їхні житлові території, зібрані під одним дахом рідної домівки Аліка. Йому не хотілося, щоб рокові вібрації розтермосили стареньку вдову його батька. Нехай спить! У її віці спокійний сон – штука корисна.
Алік згадав слова свого давнього приятеля. Поховавши батька, приятель сказав, що коли батько й мати були живі, вони ЖИЛИ, а коли залишилася сама мати, її життя швидко перетворилося на ДОЖИВАННЯ. І вона ще років десять після смерті чоловіка доживала своє життя, доживала його нудно, безрадісно, але терпляче.
Ось і мачуха терпляче доживає своє. Алік важко зітхнув. Прислухався знову. Й почув ледве вловний скрип ліжка за стінкою. Все-таки її сон не був спокійним. Та й вона сама постійно скаржилася. То на суглоби, то на задишку, то на серце.
Алік підвівся, подивився на годинник. Вирішив, що коли Рябцев не прибуде до першої годині ночі, то нікуди вони вже не поїдуть.
Але за двадцять хвилин до першої знайоме бурчання моторолера влетіло до відчиненої кватирки. Й Алік знову вийшов у двір. Повернув праворуч до воріт і побачив колишнього капітана, що заводив у відчинену хвіртку свій жовтий «piaggio», уже з вимкненим двигуном.
– Може, відразу поїдемо? – запитав Алік, вирішивши, що Рябцев хоче випити кави чи просто посидіти на канапі.
– Поїдемо, поїдемо! – закивав Рябцев. – Тільки мій моторолер я в тебе залишу. Щоб не турбуватися!
– А на чому тоді ми поїдемо? – здивувався Алік.
– А я таксі викликав. Хвилин через п'ять буде. Нам же пити доведеться, а п'яний я за кермо не сідаю. Ну, майже не сідаю. Де його краще залишити?
Алік допоміг Рябцеву заштовхати моторолера до свого маленького сараю, що дерев'яними дверцями дивився в бік городу та туалетної будки.
– Потримай! – Рябцев передав Аліку спортивну сумку, в якій зараз же щось дзвякнуло.
Сумка виявилася досить важкою.
– Що там? – запитав старий хіпі.
– Анестезія. Літр горілки й нормальна закуска, щоб у кому не впасти, – пояснив Рябцев.
За будинком на дорозі зупинилася машина.
– О! Це по нас! – зрадів колишній капітан.
– До Опери! – скомандував Рябцев таксистові, коли вони вже всілися на заднє сидіння.
– А не пізнувато? – пожартував таксист.
Рябцев проігнорував жарт. Машина розвернулася, трохи не зачепивши величезної бетонної загорожі проти танків, що залишилася лежати на узбіччі Замарстинівської з часів Другої світової.
– А може, раніше вийдемо? – зашепотів Алік колишньому капітанові КДБ. – Можна ж просто до того двору!
Рябцев заперечливо хитнув головою.
– Підемо від Опери так, як ти йшов тієї ночі! Раптом він в іншому місці сидить?!
Біля оперного театру було безлюдно й тихо. На проспекті звично працювали світлофори, але свої сигнали подавали вони вхолосту, оскільки й машини, й пішоходи були відсутні. Мокрий асфальт блищав під ногами. Алік і Рябцев рухались мовчки, діловитою ходою.
– Щось мені підказує, що сьогодні його тут немає, – сумно мовив Рябцев. – Ідемо далі твоїм маршрутом. Ти ж завжди цією дорогою додому ходиш?
Алік кивнув.
Повернулися на тротуар і попрямували далі проспектом Чорновола.
Вікна в будинках не світилися. Зате світилися вуличні ліхтарі та ті самі світлофори на перехрестях. Мимо проїхала міліційна машина. Трохи пригальмувала, наче міліціонери хотіли придивитися до нічних перехожих. Проте тут-таки водій знову натиснув на педаль газу, і машина помчала геть.
Черговий світлофор попереду змінив зелене на червоне. І тут Аліку стало недобре, закололо серце. Він похитнувся, мовби втрачаючи рівновагу. Встиг злякатися, подумавши, що в нього різко підскочив тиск. Озирнувся на Рябцева поглядом, який благав про допомогу. І побачив, що капітан зблід і теж безпорадно дивиться на Аліка.
Одразу ж пригадалися схожі ситуації із зовсім недавнього минулого, й Алік, розвернувшись, переламуючи силою волі біль і раптову слабкість, побіг назад од перехрестя. Рябцев, зміркувавши, в чому справа, рушив за Аліком.
Вони зупинилися метрів за тридцять від того місця, де їм зробилося зле. Й обоє відчули полегшення. Декілька хвилин стояли мовчки, прислухаючись до своїх сердець, до своїх тіл.
– Он там, він знову там, – прошепотів Алік і озирнувся на дах трохи «втопленого» у дворі триповерхового будинку, до якого вони не дійшли метрів п’ятдесят.
Рябцев кивнув.
– Отже, так, – колишній капітан опустився навпочіпки і махнув довговолосому приятелеві рукою, закликаючи теж присісти. – Вибач, що без вигід!..
Колишній капітан бжикнув «блискавкою», розкриваючи спортивну сумку. Витяг газету. Розгорнув і по стелив просто на асфальті тротуару. Потім на газету виклав пакет із їжею, поставив пляшку горілки та два одноразові пластикові стаканчики, які тут же наповнив.
Аліка скаламутило від погляду на стаканчик, повний горілки. Рябцев тим часом виклав із пакета порізане сало, дві чищені цибулини, сільницю, два кусні чорного хліба та двоє варених яєць. Потім підвів погляд на хіпі.
– Хіба хочеш? Мусиш! – зі співчуттям мовив він і взяв стаканчик у руку.
Алік узяв свого, підніс до рота. Понюхав. Горілка була добра, без запаху.
– Ну, будьмо, за успіх! – мовив Рябцев і залпом випив.
Зразу ж таки схопив цибулину, і захрумтіла вона в нього на зубах. Сильний запах цибулі вдарив Аліка по очах. Він примружився й теж випив горілку одним духом. Його рука потяглася до сала.
Хвилини зо три вони мовчали.
– Давай іще по одному, – сказав після паузи Рябцев. – Про всяк випадок!
Вони випили ще по стаканчику. Й Алік одразу відчув, як його ноги стають важкими. Він насилу підвівся й уже згори спостерігав, як Рябцев трохи вповільненими рухами прибирав їжу, горілку та стаканчики назад у спортивну сумку. Газету він теж згорнув і взяв із собою. Після цього звівся на ноги.
