Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Зараз їхні з Адамом стосунки стали як ніколи глибокими та серйозними. Здається, кохання — це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти — доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей — залежністю від коханої людини. Тут або спокійно приймаєш неписані правила, або мусиш змиритися з іншим, не менш банальним розвитком подій. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.
Приготувавши вечерю та очікуючи на Адама, Анна декілька разів тихенько підходила до колиски. Мала спокійно спала. В обід гарно викричалася, зараз добре поїла — тепер спатиме довше, аніж звичайно.
Вийшовши з кімнати, Анна стягнула зі шнурків сухі пелюшки та сорочечки і заходилася їх прасувати. Методично, швидко, не відволікаючись. Завершивши роботу, повернулася до кімнати. Глянула на Елю, яка все ще солодко спала в колисці, тоді перевела погляд на годинник. Сьогодні Адам чомусь затримувався. Зазвичай, попередивши про свій візит, він з’являвся раніше обумовленого часу.
Визирнувши на вулицю, Анна відчула неприємний холодок занепокоєння. Уже ніч, а Адам досі не прийшов. Може, з ним щось трапилося? Він не планував жодних серйозних справ на сьогоднішній вечір.
Незабаром Анна не могла знайти собі місця від хвилювання. Глуха ніч, а Адам навіть листа їй не передав. З ним таки сталося щось погане. Може, він захворів? У цьому році знов почастішали випадки холери. Неприємний, як нудота, страх поступово розповзався тілом і не дозволяв думати розсудливо, а ще за півгодини картини уявних нещасть стали такими яскравими та реальними, що Анна сама в них повірила. Розбурхану уяву обірвав обережний поворот ключа в замку.
Кинувшись у передпокій і не чекаючи, доки за Адамом зачиняться двері, Анна притулилася до нього всім тілом. На хвилину завмерла, тоді, опам’ятавшись, мовчки відсторонилась і пропустила досередини. Здуріла, геть чисто здуріла. А якби хтось із сусідів побачив їх разом?
Вона обережно визирнула на сходи і, переконавшись, що все спокійно, тихенько причинила за собою двері.
— Я думала, ви вже не прийдете. Боялась, з вами щось сталося. Де ви були?
Її схвильований шепіт, перерваний його поцілунком, затих.
— Мала спить? — відхилившись, Адам подивився Анні в очі. — Я хочу поговорити з тобою. Це стосується моєї дружини. Йдемо на кухню, я дещо тобі розповім.
Мимоволі злякавшись того, що мала б зараз почути, Анна зблідла, проте чемно пішла на кухню, тоді, не дивлячись на Адама, заходилася розігрівати вечерю. Навіщо? Сама не зрозуміла. Навіть не запитала, чи хоче він їсти.
Здивовано глянувши на неї, Адам сів біля столу.
— Та облиш ти вечерю. Я щойно з дому і їсти не буду. Сядь, хочу поговорити з тобою.
Ніби очікуючи саме на ці його слова, Анна різко розвернулась.
— А хто сказав, що я потребую вашої розмови? Не розумію, чого ви від мене хочете. Вирішуйте ваші з дружиною проблеми самі, а я втручатись у це не хочу.
Вона вийшла у передпокій, але зайти в кімнату не встигла. Адам перегородив їй дорогу рукою.
— Ти не втручаєшся в наші стосунки. Усе значно складніше.
Майже з острахом глянувши на нього, Анна промовчала. Погляд її блукав по його обличчю, вишукуючи й одночасно боячись віднайти там відповідь.
— Хтось захворів чи сталося щось недобре?
— Ні, слава Богу, всі живі-здорові.
— Це заважає вам приходити до мене?
— Ні, не заважає, але мені здається — ти мусиш знати.
— Мушу? Ні, я нічого не мушу… Нехай усе буде, як є.
Адам слабо усміхнувся.
— Думаєш, якщо проблему ігнорувати, вона зникне? Усе одно треба щось вирішувати.
— А ви просто любіть мене, — заховавши обличчя в нього на грудях, раптом ледь не розпачливо прошепотіла Анна. — Не треба нічого вирішувати. Я не хочу нічого вирішувати… З мене досить. Я вже намагалась.
Адам доторкнувся поцілунком її волосся, вдихнув його запах і, не втримавшись, міцно притиснув Анну до себе.
— Яка ж ти в мене все-таки боягузка. Ну, що мені з тобою робити? Скажи.
— Просто любіть мене, — Анна гарячково ковзнула долонями по його плечах. — І ніколи більше не натякайте на цю вашу проблему. Я не хочу знати.
Розстібаючи ґудзики на сюртуку Адама, Анна заплуталася пальцями в ланцюжку від годинника. Навпомацки звільнившись, почала розв’язувати краватку. Тільки не думати про те, що могло б роз’єднати її з Адамом. Не думати, не розуміти, не мучитися докорами сумління. Ніколи.
Адам нахилився, поцілував її шию там, де збоку бився пульс, відшукав гачки на сукні, а ще за декілька хвилин сукня, сюртук і камізелька опинилися на підлозі. Так звично, так зрозуміло і так добре.
Стягнувши з Адама сорочку, Анна торкнулася волосся на його грудях, тоді обережно посунула долоню вниз. Пальці побігли цією стежкою і зупинилися. Усі проблеми через те, що вони з Адамом досі не сплять разом. Це додає невизначеності у їхні стосунки. Як вона взагалі могла так довго відмовляти йому в близькості? Малій уже понад два місяці, а вона все ще вагається.
Виціловуючи тіло Адама, Анна губами здолала весь той шлях, який щойно здолали її пальці, і опустилася на коліна… Навряд чи сьогодні він зможе дорікнути їй тим, що вона забула все те, що колись навчилася робити для нього.
До пам’яті вони з Адамом приходили під голосний і вимогливий плач Елі.
Накинувши на себе першу-ліпшу річ, Анна побігла до колиски і підхопила малу на руки. Мокра і голодна. Хто б сумнівався. Заходилася її переповивати, але Еля, зрозумівши, що наразі її не збираються годувати, вчинила такий ґвалт, що Анна мимоволі забула про все на світі.
— У тебе там нічого не горить? — Адам ввійшов до кімнати і зупинився навпроти Анни. — Ти б зазирнула на кухню.
— О, Господи, вечеря…
Тицьнувши дитину йому на руки, Анна вибігла з кімнати. Рятувати вечерю сенсу вже, звичайно, не було, проте порятувати помешкання від пожежі шанс іще залишався.
Опинившись на кухні, Анна загриміла покришками, обпекла палець, впустила пательню, від розгубленості бухнула в баняк холодної води і врешті, зачинивши двері кухні, розчинила навстіж вікно. Ні, такого з нею ще не траплялося ніколи.
Згорнувши жалюгідні залишки вечері до сміття, Анна приречено озирнулася довкола. Густа завіса з диму поступово трохи розсіювалась, проте невиразна сірість повітря та запах пригорілої страви все ще залишалися.
Щільно причинивши за собою двері кухні, Анна повернулась у кімнату. Тут теж усе було сизим від диму. Нікудишня з неї сьогодні господиня. Може, хоч коханка трохи краща.
Анна кинула погляд на Елю на руках у Адама і мимоволі усміхнулася. Переповити малу він, звичайно, не зумів, і з оберемка пелюшок назовні виткнулися дві рожеві п’яточки, проте в нього на руках Еля не плакала. Цікаво, як йому це вдалося?
Анна взяла малу на руки, швиденько переповила і, нагодувавши, поклала в колиску.
— Чому ви не йдете додому? — пошепки запитала вона Адама. — Ніч надворі. Ви ж підете?
Він заперечно хитнув головою. Не мав жодного бажання виходити на вулицю, посеред ночі йти додому, щось там пояснювати, намагатися не розбудити дітей.
— Я переночую тут, а там як складатиметься… Тепер іноді залишатимусь у тебе на ніч.
— А як… — Анна не договорила. Анеля все одно знає, де зараз її чоловік, і вдавати, що все інакше, смішно. — Добре, залишайтеся в мене. Я зараз приберу на кухні й теж прийду.
