Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», — непокоїлася. «Цукор — біла смерть», — підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер — від засилля солодощів». — «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». — «Потрібний, якщо до міри». — «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». — «Це котрий?» — «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». — «У Лутківського батько математик». — «Ти теж математик». — «Твій батько не зовсім математик». — «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». — «То й що?» — «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» — «Ми не в Азії». — «Чай і без цукру духмяний». — «В Азії просто немає цукру». — «А це ти звідки узяв?» — «Ти теж солодиш». — «Трошки». — «А я хочу стільки». — «Он мама взагалі не цукрує». — «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». — «От я кави не п’ю й нічого». — «Я — не ти». — «Тобі ще не можна». — «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».
Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням — від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.
«Що там із математикою?» — «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». — «От я докладав зусиль…» — розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». — «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». — «От і приятелюй собі». — «Я хотів би, щоби ти також приятелював». — «А я не хочу». — «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». — «А в мене позаду». — «Як то?» — «Навчальний рік закінчується». — «Так, за два тижні».
Що було б, якби всі снідали на балконах, — від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.
З листя несміливо виглядали крихітні їжачки каштанів. Коли вони проминали перукарню, де на плакатах красувалися моделі з модними зачісками, Матильда мимовільно підбила рукою волосся. Раптом їй спало на гадку, що вона могла би зробити зачіску. Як вони на це дивляться? Зазвичай вони користувалися послугами своєї перукарні, де на стіні був графік зі списком мешканців району. У тій змішаній перукарні жіночий і чоловічий зали розокремлювалися перегородою, а на вході висів перелік шаблонних стрижок і прейскурант. За дерев’яною обшивою домонтарювали таргани, вистромлюючи довгі вусики, а то й нахабно швендяючи вздовж умивальника, не боячись ні прибиральниці, ні санепідемстанції.
Матильда зайшла досередини — кілька жінок сиділи, чекаючи, коли їх обслужать. Зайнявши вільне місце, спостерігала, як жінкам укладають зачіски. Жак із сином уже чекали. «Ну ж бо!» — підштовхнув Жак, і з-за синової спини з’явився букетик жовтогарячих квітів. Матильда відчула необорне бажання затримати щасливу мить. Того дня вони повернулись додому, коли сонце, майже таке саме жовтогаряче, як пелюстки подарованих Матильді квітів, сідало над п’ятиповерхівками.
Попереду Жак бачить увімкнену блимавку, вогники фар і ліхтарів, автомобілі й людей, які метушаться серед шляху, і, хоча рухається на дозволеній швидкості, інстинктивно скидає газ. Ніяковість перед законом та його виконавцями, прибираючи потворної запопадливості, виштовхує Жака з салону автомобіля. Вислизнувши з портмоне, водійські права падають на асфальт.
— Самі?
Зазирнувши в салон, інспектор гидливо кривиться.
— Сам, — потверджує Жак.
— І куди о такій порі?
— Та я тут поруч, — Жак махає рукою.
— В село?
— Ні.
— На рибалку?
— Так.
Жак хоче запитати: «А як Ви вгадали?», одначе співрозмовник його випереджує:
— Спінінґ?
Жакові ніяково, що може отак собі сісти і покотитися.
— Вудочка, — відказує обережно.
— Спінінґом зручніше маневрувати.
— Я скромно. Тут водойми невеликі, — Жак затинається.
Випроставшись, інспектор пильно дивиться в Жакові очі.
— Зі справжнього бамбуку чи так, саморобна?
— Бамбукова. Зі спорттоварів.
— Ну, і що вона за одна?
— Хто?
— Вудка.
— А… — тягне Жак.
— Покажіть уже її нарешті.
Жак мовчить.
— У багажнику?
Жак заперечливо мотає головою.
— А де ж? — співрозмовник удає здивування.
— Немає, — вичавлює Жак.
— Стривайте, — інспектор похмурніє. — Хіба ви не на рибалку зібралися?
— Я…
— Що?
— Я не теє, — белькоче Жак. — Ви мене не так зрозуміли.
— Я ж Вас запитував.
— Я їду по сина, — каже Жак, перевівши подих.
— По сина? Чому ж син о такій порі ще не вдома?
— По сина, який вирушив на рибалку і ще не вернувся, — докінчує Жак.
— Овва!
Жак розповідає інспекторові, як вони з малюком купували вудку і як малюк відпросився в Матильди на риболовлю.
— Матильда — моя жінка.
— Без двох хвилин північ, — констатує інспектор, дивлячись на годинник із підсвіткою.
— Пізно, — підхоплює Жак.
— З Вашого дозволу, я таки огляну.
— Щось трапилося?
— Трапилося, — каже інспектор, обмацуючи бампер, потім раптом не стримується. — Якась сука збила людину і втекла.
Жак здригнувся. Дооглядавши автомобіль, інспектор уже вкотре підводить погляд, в якому цього разу до пронизливості домішується нотка, подібна до співчуття.
— Пішохід? — у голосі Жака звучить остання надія.
— Ні, велосипедист. А Ваш?
Жак відчуває, як починають мерзнути ступні, хоча надворі не холодно, лише по-вересневому свіжо.
— Ходімте.
Обминувши балахон і криміналіста в цивільному, Жак з інспектором зупиняються біля велосипеда. Жаків погляд прикипає до понівеченої рами.
— Бідоласі було далеко за тридцять, — мовби змилосердившись, кидає інспектор.
Жака запопадає божевільна радість, а вслід за нею пекучий сором, тут, за крок від мерця, що годину чи дві тому був живою людиною — і раптом усе обірвалося, мов струна. Жакові теж далеко за тридцять — якщо точніше, навіть добряче за сорок.
— Об’їжджайте легенько над краєм, і сина самого о такій собачій порі більше не відпускайте.
Кашляє стартер — раз, удруге, втретє, щойно з четвертого разу мотор заводиться. Жак обминає простерте на асфальті безживне тіло під накриттям і міцніше стискає кермо, лише поволі очунюючи, наче з жахливого сну. Думки в його голові перепліскуються, змиваючи одна одну, доки холодну порожнечу заливає батьківське почуття.
5
Матильда, яку не покидало відчуття чогось приємного, дивним чином пов’язаного з її чоловіком, болісно силкувалася пригадати, про що думала перед тим, як задрімала, доки врешті її погляд вперся у світлину на підлозі, звідки до неї усміхалися вона сама, чоловік і син. Вдаривши, як грім серед ясного неба, синова короткозорість збурила у Матильді суміш розпачу, образи і гніву. Тоді як розпач намагався розчавити, накочуючись потворною хвилею, а образа не мала певного адресата, стосуючись одночасно всіх і нікого, гнів був спрямований на окуліста їхньої поліклініки. В її вухах досі відлунює вирок. «Можливо, у Вашій родині хтось був короткозорим…» — «Жак», — вихоплюється, як тоді, в кабінеті, Матильді і, як тоді, вона виразно чує, як кахикає лікар: «Перепрошую?». «Мій чоловік», — каже Матильда, зашарівшись, і хоча в Жака далекозорість, для неї це не має ніякого значення.
Ніщо не турбувало Матильду так, як оце. «Нічого особливого», — запевнювали її. Як просто! «Та за яким правом?» — «Природним». — «Але ж!» — «Якби я Вам сказав, що це звичайне, принаймні поширене явище, Ви зі мною все одно не погодилися б». Почуваючись скривдженою, Матильда не сприймала втішань, тим паче від людини, яка й огріла її обухом.
