Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без TXT) 📗
- Дядьку! чи ти пак знаєш, що трапилося в нас у містечку? - кричить до його Антін стривоженим голосом. - Там твоя хата горить!
- Ой боже мій! - криконе з нестямки од страху селянин, і його очі одразу неначе погаснуть од ляку. Він обертає каламутний погляд на село. Над селом, при ясному небі, нігде не видно ні найменшої смужки диму. Селянин, зрозумівши жарт, оглядається і сипле навздогінці Антонові страшний проклін. Антін оглядається й регочеться.
От їде шляхом проти нас другий селянин; лежачи на возі, він апатично махає батогом, поганяючи воли.
- Дядьку, чи ти ба! В тебе вісь у колесі, - кричить до його раптом Антін.
Дядько схвачується мов опечений. Він спотання не добрався до правдивої тями того Антонового жарту. Од надзвичайної швидкості дрібно сказаного жарту дядькові здалося, що колесо спало з осі. Він в одну мить оглядає всі колеса, - всі колеса на своєму місці, і, як слід, усі осі в колесах. Дядько зараз стямкував, що то був жарт, і його лайка десь далеко вже гуде позад нас за стовпом куряви. Антін регочеться.
Знов їде проти нас на возі молодий парубчак.
- Хлопче! В тебе голова в шапці! - кричить до його Антін.
Парубчакові здається, що він загубив шапку. Він лапає рукою шапку - шапка на своєму місці.
От з-за гори виїжджає здорова єврейська богуславська балагула, запряжена парою сухоребрих шкап. Євреї вертаються з ярмарку. В балагулі густо-прегусто єврейських голов, неначе маківок на грядці. Висока пелехата балагула чорніє на горбу й важко хилитається на обидва боки, неначе верблюд у пустині. Вона наближається помаленьку. Замордовані шкапи ледве біжать підтюпцем. Антін придержує коні. Балагула напхана євреями, мов бочка платаними судаками. В будці на почестивому місці сидять старі “хусити” з пейсами, з довгими сивими бородами, в блискучих чорних каптанах. Проти їх рядок єврейок сидить на якихось мішках, сидять два молоді євреї, спустивши ноги з балагули. На козлах попліч з погоничем причепились ще два дуже вбогі та обідрані крамарі, неначе круки або галки вчепились за гілки дерева пазурями. Балагула, коливаючись, хилитає й усю масу живих тіл; вона рипить, скрипить, стукотить, гуде на ході; єврейські ноги теліпаються по обидва боки, ніби живі маятники того струмента. Євреї балакають голосно, неначе кричать, гегають, мов гуси на ставку восени. Уся балагула з євреями має вид якогось міфічного казчаного чудного та шумливого звіра, про якого розказують в казках.
Антін їде зумисне помалесеньку, ледве сунеться. Над’їхавши близько до балагули, Антін швидко, жваво починає лічити євреїв, починаючи од самого найменшого чину, од погонича, і тикає на кожного пальцем: раз, два, три, чотири, п’ять… десять, одинадцять, дванадцять. Перелічування з показуванням Антонового пальця доторкується до вищих чинів, хуситів. Вищі чини не видержують цієї штуки. Євреї вважають за гріх перелічувати людей, як гусей або свиней; хусити починають лаяться, за ними лаються й єврейки, лається й погонич. Балагула роздратована; починається трохи не бунт. Уся балагула зашварготіла, загегала, наче роздратоване стадо гусей: «А гігра шварц ур! ферфлюхтер! матері твої чорт! свиня!» - лається вся балагула. Молоді євреї налагодились скочить з балагули й показують кулаки.
Антін бачить усе те. Він обертається, бере в руки кінчик поли, робить свиняче вухо й тріпає цим вухом до балагули. Євреї не видержують. Балагула спиняється. Один молодий єврей, почуваючи за своєю спиною масову силу, набирається сміливості й зскакує додолу: це був знак, що терпець увірвався, і євреї у такому випадку кидаються масою, піднімають страшний ґвалт, б’ються й навіть щипаються.
Антін бачить, що вже нажартувався доволі, махає батогом по конях. Коні шарпнули й побігли швидко, скоком. Євреї ще шваргочуть та репетують, але вже Антонів і слід щез.
От проти нас плуганиться воловий віз. Воли ледве переставляють ноги. Поганяє чоловік, а за його спиною вподовж усього воза рядком сидять на соломі, підобгавши ноги, молодиці з горшками, мисками, з глечиками й усяким крамом.
- Дядьку! а що, не продав усіх молодиць на ярмарку та й додому везеш? - кричить до дядька Антін.
- Ні! Коли хочеш, купи в мене зо дві; недорого заправлю! - флегматичне обзивається з воза дядько.
- Продай мені оту стару беззубу бабу, що в тебе за спиною сидить! - гукає Антін.
- А що даси?
- Дам три шаги без двох щагів! - каже Антін.
- Не продам. Дешево даєш. Ця баба дорога. Нехай зостається на насіння, - обзивається дядько з кіптяги куряви за возом.
І такі жарти Антін справляє цілісіньку дорогу, неначе в йому сидить дідько й вищиряє смішні зуби.
От Антін Радивиловський серед дівчат в їх кружку чи на роботі, чи на гулянці - на музиках під орандою, або на весіллях. Дівчата мають його за рівню, вважають на його як на парубка, а не панича. Антін розходжується перед дівчатами, як чорт на заутрені. Коло корчми в неділю по обіді збираються дівчата й хлопці на музики. Антін пристає до гурту. Примітивши одну між ними найкращу, Антін приступає до неї з залицянням та такими компліментами, з якими парубок не приступає до дівчат при людях. Він наближає своє лице трохи не до самісінького її лиця, піднімає долоні вгору, хилитає головою й робить дуже солодку міну. Його уста осміхаються, і зуби блищать. Антін по своїй вдачі естет: він любе красу й розуміє гарність форм і в природі, і в людині, а більше од усього - в дівчатах.
- Ой моя ти горличко, моя ти перепілочко, моя щебетушечко! Ой як же я тебе люблю! І вночі не їм, і вдень не сплю, так тебе люблю! - починає Антін верзти свої залицяння, перевертаючи ніч на день в приказці.
- Та одчепись ти од мене! Ти мене любиш, а я тебе зовсім не люблю, - каже проворна дівчина й сміється. - Хто ж пак уночі їсть? Вночі люде сплять, а не їдять.
- Мабуть, учора любила, а сьогодні вже й перестала.
- Та я й учора не думала тебе любити. Причепись до кого багатшого, он до Олени, або що, - каже дівчина, показуючи на Олену.
- Коли Олена бриклива, а ти плоха, некуслива: тим-то я тебе й кохаю, - каже Антін.
Дівчата знають про Антонові жарти й знущаються над ним таки без церемонії.
- То й я стану куслива, як Олена, - каже дівчина.
- А на, вкуси мене! Я, господи, як люблю, як дівчата кусаються, моя ти зозуле рябенька, моя курочко зозуляста! - каже Антін.
Антін пристає до красуні Олени, котра йому дуже подобалась. Він починає щебетать і до неї, сипле, як з торби, такі самі компліменти. Олена трохи сердита, натуриста й палка. Вона не в гуморі й одрізує Антонові дуже різко. Антін змінює тон компліментів. Сипляться вже інші залицяння, вже не такі делікатні.
- Ти мене любила три дні, а я тебе зовсім таки ні. Моя ти задрипана посмітюхо! Ти та птаха, що курчата хапає (ворона); ти той соловейко, що в болоті співає тоненько (жаба), ти та птиця з полив’яним носом, що тих соловейків клює (чапля).
Як часом Антін розсердиться на яку-небудь дівчину за те, що вона одвертає од його лице й не хоче з ним говорити, тоді він починає сипати компліменти зовсім-таки не делікатні.
- Ти петербурзька корова, херсонська дрохва. Ой, не люблять мене сьогодні дівчата! Піду та з горя в Росі втоплюся, або візьму вірвечку та на колисці повішусь ще й ногами дриґатиму до самісінького вечора, поки не здохну, та з колиски просто в пекло чортам на сніданок.
- То йди та топись! Стрибай з скелі в Рось! - кажуть йому дівчата.
Антін робить плаксиву міну.
- Так мене дівчата люблять, що я за кулаками й світу не бачу, - промовляє він, скривившись.
- Ану, заплач! - сміються парубки.
Антін надуває губи й починає пхикать, як пхикають маленькі діти, та все гірше та гірше. Він розквасив губи і втирає очі кулаками та щиколотками по-дитячій. Він удає дитяче пхикання, дитячий плач натурально до найвищої міри. його лице плаче, от-от заридає, заллється, дитячим плачем, а очі сміються. Він лукаво й хитро позирає з-під кулаків на дівчат. Дівчата регочуться. Кожний актьор позавидував би його жартовливому плачу й смішним очам.
