Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без TXT) 📗
- Придивіться, - кажу, - люде добрі, лучче! - розказував о. Василій Єл. - То на йому таки штани, тільки якісь чудернацькі, німецькі, вузесенькі.
А пан і справді в тій червоній курточці по пояс був схожий на “козу-дерезу, півбока луплену”, - розказував о. Василій Єл.
В ті часи почали заводитись в сільських батюшок фортеп’яни. Отець Василій Єл. любив музику, і йому забажалось вивчити свою дочку грати на фортеп’яні. Купив він десь старий клавікорд, і дочка вивчилась грати. На вечерах у отця Василія Єл. часто танцювала молоднеча під шипучу музику того клавікорда. О. Василій Єл. було дивиться, дивиться на той безконечник танців та й каже:
- У цих паничів та паннів один рай у серці, а другий у п’ятах. Оце дивлюся я на їх ноги, а в їх п’яти тільки мель-мель! якраз так, як кулаки в млиновому колесі; дриґають та й дриґають ногами, неначе коло їх стоїть коваль з розпеченими обценьками та й щипає їх за п’яти. Якби яка катеринка йшла до самого Києва та грала, то вони слідком за катеринкою танцювали б до самісінького Києва і хіба коло святої лаврської брами схаменулись би.
На сороковім году живоття отцеві Василієві Єл. трапилось велике горе: померла його жінка, котру він любив, як свою душу. Одрізавши її розкішну русу косу, він звелів заплести її, вплести в неї разки червоного намиста, котре носила небіжка, і поклав косу в невеличку скриньку, засклену з усіх боків, як дорогий спадок про свою подругу. Поставивши скляну скриньку в кутку під образами на столику, о. Василій Єл. цілі години стояв, дивлячись на ту русу косу та червоне намисто, на той останній слід замершого живоття, як на легенький одлиск погасаючої смерком вечірньої зорі.
От. Василій Єл. зажурився, засумував, але… ненадовго. Довгий тяжкий смуток не міг пустить глибоко в його душу свого отрутного коріння, бо не був придатний закоренитись в його жвавій веселій натурі. Знов почулось його веселе: хи-хи-хи! Знов він став веселий і звеселяв усіх. Тільки з плином часу лице його стало через міру повнішать, стало, як кажуть, ширше ніж довше. Щоки стали повні та червоні. Шия десь щезла, неначе пірнула в плечі. Творчість його гумору почала вже спадати, неначе згасала. Він іще жартував і сміявся безперестану, але веселі оповідання й жарти вже втратили пахощі, вже видихались і не викликали реготу, а тільки будили сміх. От. Василій Єл. почав часами ніби задумуватись і… одного літнього гарячого ранку вмер нагло, напрасною смертю од паралічу, гуляючи в зятя по дворі.
Пригадую ще одного штукаря такого самого типу, як о. Василій Єл. Він був родом з самого Києва й походив з середньої київської буржуазії. Він так само вмів смішить усіх, але тільки декотрі його жарти мали на собі напечаток народного гумору. Він перемішував їх з салоновими каламбурами, хоч і ті каламбури доводили всіх до сміху. Цікава річ: як тільки він оженився, в йому зовсім неначе висохло те джерело штукарства. Його гумор зовсім погас, як свічка, несподівано загашена одним дмухом вітру. Чи супружеські ланцюги мали такий чудний вплив на його штукарську творчість, чи, може, він узяв у придане київську тещу, огнем жегому, що була з одного кодла з корсунською, про це історія нічого не каже. Не сидіти цьому штукареві за столом богів на Олімпі.
II
Штукарі в дії - це ті ж самі штукарі-гумористи, але вони часто супроводять свої жарти якою-небудь драматичністю: смішною жестикуляцією, химерними мигами, киванням, морганням, перекривлянням, передражнюванням своїх знайомих, котре часто доходило до справдешнього артизму. Часом вони на забавку людям вигадують комічні сюрпризи, і, загалом сказавши, вони ладні встругнуть смішну штучку на кожному місці й кожного часу, де й коли їм припаде охота.
Я спинюся на одному такому суб’єкті з цього рядка українських штукарів як на дуже характерному й дуже мені відомому. Можна наважливо сказать, що усей його вік - це непереривчастий, разуразній рядок комедій, жартів та усякого лицедійства.
Звуть його Антін Андрійович Радивиловський. Батько його був священиком у селі Хильках Канівського повіту. В Богуславське духовне училище він вступив вже парубчаком, що тоді було не диво. Його вигнали з першого-таки класу училища. Так як він доводився моєму батькові якимсь далеким родичем сватом, то мій батько взяв його до себе за розсильщика, цебто, кажучи по-старосвітському, за возного. Антін Радивиловський був повинен розвозити по благочинній “курсори”, цебто всі бомаги, всі укази та прикази, котрі йшли з консисторії й були адресовані до священиків. Вкупі з тим Антін служив у мого панотця за погонича коней: він возив мене годів з дванадцять у школу: в Богуслав та в Київ.
Я добре пам’ятаю, ще як Антін був паничем, або, лучче сказати, парубком, бо він сам вважав на себе як на парубка, а не як на панича, хоч і вдягався в неділі та на празниках у синій суконний жупан, як шляхтич, але в будні не цурався й свити тільки доконче білої. Зросту він середнього, голова в його невелика, кругловата, але гостроверха, губи рум’яні, повні; очі карі, зуби чималі, рівні та білі. Обвід його виразного широкого рота неначе зумисне добраний до сміху. Карі гострі невеликі очі завсігди блищать веселістю, кидаються в вічі примітною ворушливістю: вони в його блискають, ворушаться, ніби крутяться, неначе живе срібло. Уся його постать ворушлива, в’юнка, гнучка, неначе резинова. Він аж кидається кожному в вічі своєю зручністю, швидкістю й ворушінням та жвавими мигами. Його проворність та в’юнкість нагадують швидку в’юнкість білки. Антін завсігди веселий, безклопотний, все сміється і всіх смішить. Я ніколи не бачив на його виду, в його очах ні найменшого сутінку журби, задуманості. Він сливе ніколи не сердиться, а коли розсердиться, то гнів його держиться одну хвилину й зараз щезає, як блискавка в небі. Він ні на кого не злостує, а коли хто його розсердить, він крикне, присне, як кіт, налає та в одну мить вже й готовий жартувать та сміятись. Натура неначе одняла од його ці взрушення, але за те вдвоє надарувала його іншим своїм даром: сміхом та штукарством.
- Антоне! За що вас вилучили з школи? Чи ви не вчилися, чи, може, яких штук накоїли? - бувало питаю я в його.
- Таки сказати по правді, не вчився, бо трудно було вчитись, - казав Антін. - Нічого не втямлю, за що там було розказують вчителі, а я слухаю, слухаю, нічогісінько не второпаю, бо я, на своє лихо, тоді ще не вмів говорить по-руській, та вже й не слухаю, а тільки дивлюсь у вікна, як горобці літають.
Антін і справді не міг нічого второпати, бо не розумів великоруської книжної мови й не міг говорити тією мовою, як не вміли в ті часи говорити по-руському усі сини та дочки священиків; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити “по-руській”.
- А то ще раз така трапилась мені оказія: раз я нарвав кислиць та й насипав у класі коло дверей. Кислиці були дрібненькі та слизькі. Смотритель ступив через поріг, поскобзнувся по кислицях та й гепнув на поміст. Вибили мене таки добре різками та й прогнали з училища.
А тим часом Антін Андрійович зовсім-таки не без розуму чоловік. Він людина поміркована, жвава, міг би вчитись і скінчити курс у школі, якби тільки не ті капосні кислиці та книжна мова, котрої й я в училищі не розбирав гаразд.
Йдучи селом по вулиці або йдучи шляхом і зустрічаючись із знайомими й чужими селянами або євреями, Антін нікого не пропустить: кожного зачепить якимсь жартом. Ця прикметність його вдачі якась липка, як смола, вчеплива, як реп’яхи, і неначе природжена в його натурі, неначе вкупі з ним родилась, і в купелі купалася, вкупі з ним зросла, і, мабуть, укупі з ним і помре. Він ніяк не може вдержаться од цієї спокуси, неначе в йому сидить сім чортів, штовхають його, підбивають та нашіптують: зачепи-бо й пожартуй, посмійся! Бувало, їдеш з ним у дорозі, неначе слухаєш у театрі читання комічних оповіданнів.
Оце було виїжджаємо за село. Проти нас іде знайомий Антонові селянин, таки стеблівський.
