Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

...За всіма канонами художніх законів письменникові не дуже личить самому інтерпретувати свої твори. Тим більше, коли це впродовж тривалого часу роблять фахівці з читачами укупі. Письменникові більше пасує уважно жити й уважно слухати життя, а потім транслювати його в художні образи таким чином, Щоб цей - художній - образ життя змушував людське серце тремтіти від насолоди чи болю, а розум - збурюватися від роздумів, сумнівів, запитань. Одне слово, читаючи, людина повинна насамперед думати. Самостійно думати. Без підказування.

Проте українська реальність початку XXI століття така, що в нашому житті є певні (не трансльовані або трансльовані не по-людськи стосовно людини) речі недалекого нашого минулого, про які людям потрібно починати розказувати з азів, розказувати на пальцях, можливо, по букві. І той, хто відважується бути тлумачем минулого саме в сьогоднішній Україні, має бути володарем «бійцівських поясів» за всіма версіями, окрім того, що він повинен мати ще й величезні запаси величезного особистого терпіння і послідовності.

Моє народження і життя на українській Буковині - у мультикультурному, поліетнічному краї - навчили мене толерантності до всіх, хто інший, інакший від тебе. Але навчили також, що кожна людина - незалежно від мови, віри, світогляду - має свою правду і своє алібі, а також має законне і природне право зберігати свою ідентичність за найнесприятливіших умов.

І ось оце намагання «дістатися» алібі й правди Кожного, хто жив на цій благословенній землі, змушують мене ставати коли катом, коли адвокатом для своїх персонажів. Бо така природа людини, що в ній уживається ВСЕ. Тільки треба знайти йому пояснення. Щоб людські мотиви - добра і зла - могли зрозуміти інші. Не задля помсти - задля розуміння, чому так було. А найважливіше - для не-повернення до тієї межі, де може трапитися так само.

«Хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову», - сказав хтось із філософів, ніби виправдав моє заглиблення в Історію тієї частини України, яка й тепер залишається дуже і дуже незрозумілою для багатьох тих, хто не винен у своїх незнаннях про неї.

У цих книжках немає ОУН чи УПА в тому розумінні, яке нам останні роки нав'язують не дуже совісні політики, жонглюючи необдуманими словами, як... камінням. Каменем можна вибити вікно. Каменем можна просто поранити людину, але каменем можна і вбити.

У моїх книжках є ЛЮДИ. Багато людей, які жили в часи постійно змінної - як електричний струм - влади, коли діяли УПА - НКВД - МҐБ - «яструбки» - сексоти - провокатори - слабкі й сильні люди, негідники і порядні... І кожен із них керувався своїми - цивільними чи людськими - законами. І кожен із них - потепер! - має свою Правду, над істинністю якої не завжди має відпару замислитися.

Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним - будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, - все одно не варто кидати каміння в людину. Треба просто чесно собі сказати: «Так, це було. Я про це не знав раніше. Або знав, але знав інакше. І я це, можливо, не до кінця розумію. Однак я в цьому не винен. І я зроблю все для того, щоб ТАКЕ більше не могло статися на моїй землі. Бо я - Людина знаюча і думаюча. І це - моя земля, навіть, якщо я народився десь-інде. Але тут я живу. Тут зостанеться мій прах. І тут мене продовжуватимуть мої діти і внуки. Тому на цій землі повинен панувати спокій, щоб мій прах, борони Боже, не став згодом торгом для недобросовісних політиків чи інших якихось безумців».

...Коли я занурююся Словом в історичне минуле, подеколи мені здається, що я ступаю мінним полем. І тоді я почуваю себе сапером. Тобто тим, хто намагається знешкодити суспільні небезпеки. Але як той, хто орудує Словом, я розумію, що навіть заміновані поля можна розміновувати безпечно. А це найкраще вдається митцям і художникам. Бо ще не було такого політика, який випередив би поета чи філософа. Не я цю тезу придумала, але я її дуже часто повторюю.

Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля самих людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.

Понад усе я хочу перервати цю згубну традицію колотнеч, розколів, провокацій. І зробити це Словом, яке змушує Думати.

Я не втомлююся стверджувати, що це так просто - бути терпимим одне до одного, лагіднішим і добрішим.

Тим більше, коли знаєш, що життя коротке. Зокрема й для любові.

Як знаєш і те, що й любові мало на одне життя.

Хіба це не переконує кожного з нас, що треба чути один одного?! Навіть, якщо ступінь слуху і розуміння почутого у нас - неоднаковий.

Марія МАТІОС,

квітень 2010 p.,

Київ

РОЗТОКИ

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже забрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять: