Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Імператриця настільки довіряла Болтіну, що навіть передала йому багато матеріалів для написання книги про Російську імперію. В «Російському Біографічному словнику» читаємо:
«…За дорученнями Катерини II йому були передані топографічні описи Росії для укладання історичного, географічного і статистичного опису Російської імперії, але Болтін не встиг виконати цю працю» [61, с. 192].
І. М. Болтін особисто засвідчив, що об’їздив практично всі землі тодішньої імперії: «Народившись і більшу частину свого віку проживши в Росії,… майже жодної провінції не залишив, в якій би я не був… Я рідко в якій області не бував. У Малоросії прожив мало не десять років…; а в усіх тих місцях, де живуть татари, неодноразово бував, і з їхніми звичаями, способом життя достатньо обізнаний» [61, с. 187].
Не кожен росіянин, точніше московит, так відверто виказував свою зацікавленість у вивченні татарської культури і побуту, врешті–решт, у вивченні родоводу своїх предків. І хоча М. І. Болтін був аж до кісток налаштований промосковськи, можна сказати, прошовіністично, однак він ніколи не забував своїх татарських предків. Як і переважна більшість московського дворянства (боярства), його предки походили від татар, а точніше — з Великої Орди. Послухаймо:
«Болтіни. — За оповідями родовідних книг родоначальник Б(олтіних) мурза Кутлубача виїхав на початку XV ст. з Великої Орди до Москви і прийняв св. хрещення під іменем Георгія. У нього був син Михайло, на прізвисько «Болт», від якого і пішли Б(олтіни)» [62, т. IV, с. 321].
Ми вже писали про Болтіна — «патріота», про його знамениту книгу «Зауваження на історію стародавньої та нинішньої Росії п. Леклерка», де він завзято відстоював велич Московії. Він таврував князя М. М. Щербатова за його «Історію», яка нібито спиралася на «неіснуючі» джерела, хоча знав, що «джерела Щербатова» були вилучені і ніхто їх більше не побачить.
Такий ще один вірний служака імперії, фальсифікатор її історії.
Заради справедливості слід відзначити, що, викладаючи свої думки, І. М. Болтін інколи зронював справді великі істини. Хочу нагадати читачам, що саме він свого часу аргументовано обґрунтував появу слов’янської мови серед фінських племен ростово–суздальської землі.
Читачі дослідження часто запитують: мовляв, якщо в Московії в ІХ–ХІІІ ст. жили фінські племена, то яким чином вони стали спілкуватися слов’янською мовою?
Відповідь дуже проста: «Утвердження слов’янської мови було результатом запровадження християнства» [61, с. 197].
Цю істину повідав І. М. Болтін.
Фіни, приймаючи християнство, зверталися до Бога слов’янською мовою. Мовою молитви. У побуті ж вони дуже довго зберігали рідну мову. Навіть в XIX столітті в Центральній Росії були цілі повіти, де люди розмовляли рідною, фінською мовою. Це не мої довільні роздуми. Послухаймо самих московитів:
«Деякі з компактних балтійських поселень, —скажімо, ті, що розташовувалися в межиріччі Яузи і Неглинної, збереглися і в набагато пізніші часи. Це відзначає у своїй книзі «Про Московські справи» курляндець Я. Рейтенфельс, який мешкав у Москві наприкінці XVII ст., а згодом перебрався до Італії. У цій же книзі розповідається, що іновірці в Москві поклонялися у ті часи своїм богам на Поганому ставі» [63, № 1].
Зверніть увагу: навіть у XVII ст. в самій Москві давні меряни поклонялися на Поганому ставі (сьогодні він за іронією називається Чистими прудами) своєму фінському богові Кардо–сярко! Це ж незаперечна істина, прихована московитами. Але в Московській державі ніколи не дозволяли комплексного і всебічного дослідження фінського питання. Згадаймо слова Д. О. Корсакова:
«Досі, незважаючи на багато що, зроблене вченими- фінологами, якийсь непроникний туман лежить на цілому фінському питанні, густа імла ховає від допитливого погляду дослідника істинне значення Фінів в історії нашого (московського. — В. Б.) народу» [64, с. 2].
Сьогодні, майже через 150 років, спостерігаємо той самий «непроникний туман». Хоча всім відомо, що «не тільки Я. Рейтенфельс, а й інші іноземці, які в XV?XVII ст. відвідували Москву, відзначали існування в Москві «перехрестків», тобто іншомовних груп населення, які прийняли православ’я» [63, № 1].
Цей великий «фінський туман» є наслідком праці катерининської «Комісії». В часи Катерини II про фінські племена ростово–суздальської землі ще дозволялося говорити, слід було тільки підтримувати тезу про «витіснення мері слов’янськими племенами».
«Картина катастрофічно попливла» після археологічних розкопок графа A. C. Уварова та антропологічних досліджень А. П. Богданова. Ми говорили про це у другому томі книги.
Сподіваюся, читачі пробачать авторові цей невеличкий екскурс вбік від катерининської «Комісії». Слід було віддати належне Іванові Микитовичу Болтіну.
Отже, ми торкнулися діяльності практично всіх членів «Комісії» — кого більшою мірою, кого меншою. Дуже мало говорилося про працю О. В. Храповицького та
І. П. Єлагіна. І це можна пояснити: вони були людьми з оточення імператриці і здійснювали сам процес компіляції: зшивання різних зошитів у єдину книгу, переписування окремих текстів (зшитків), нумерацію сторінок, вичитку тексту і т. ін.
Так з’явилися на світ «загальноросійські літописні зводи»: Львовський, Лаврентіївський, Никонівський, Іпатіївський, Троїцький (якщо він існував), Симеонівський та інші.
В «Енциклопедичному словнику», виданому Ф. А. Брокгаузом та І. А. Ефроном, міститься чіткий опис роботи професора Харитона Андрійовича Чеботарьова у складі «Комісії»:
«Чеботарьов робив вибірки з російських літописів для започаткованих за вказівкою Катерини II «Записок зі стародавньої російської історії» [62, с. 451].
Поставте собі просте запитання: скільки сторінок (зошитів) тексту з 1783 до 1792 року міг виписати Чеботарьов, працюючи на Катерину II, наприклад, не більше двох днів на тиждень?
Ось мій підрахунок: рік складається з 52 повних тижнів, а з 1783 до 1792 року набирається понад 8 років праці. Маємо 800 робочих днів. Якщо за робочий день переписувалося бодай два аркуші, то професор Х. А. Чеботарьов передав Катерині II не менше ніж 3200 сторінок виписаного зі старовинних раритетів тексту. Гадаю, що сторінок було значно більше. Однак це не принципово. І не суттєво, чи то професор переписував своєю рукою, чи у нього був писар. Головне — професор особисто відпрацьовував матеріал, який передавав.
Але ж іще паралельно працювали:
Антон Олексійович Барсов,
Микола Миколайович Бантиш–Каменський,
Олексій Іванович Мусін–Пушкін,
Іван Микитович Болтін,
Іван Перфилович Єлагін.
Слід зазначити, що внесок двох останніх у переписування матеріалу з раритетів був значно меншим. Проте заперечити його теж не можна.
До речі, зверніть особливу увагу: весь цей виписаний зі старовинних літописів матеріал ані в царському архіві, ані в архіві Академії наук не зафіксований. Згоріти — не міг, адже передавався в Санкт–Петербург до імператорської канцелярії. А викинути подібний матеріал ніхто не посмів би, адже він оплачувався з державної скарбниці і принаймні до 1796 року, року смерті Катерини II, був у її руках. Про що це свідчить?
Відповідь проста: матеріал було використано для справи.
Праця членів «Комісії» була суворо планованою і підконтрольною, а виписки зі старовинних раритетів робили за чіткою схемою.
Нагадаю: всі так звані «загальноросійські літописні зводи» спочатку містять у своєму складі «Повість минулих літ» Нестора, доведену до 1111 року, де останній аркуш відсутній; далі до тексту додано матеріал князівств ростово–суздальської землі. Текст обривався чи то в кінці XIII, чи то в ХІV–ХV століттях (для створення позірної стародавності літопису). Саме так були написані всі «загальноросійські літописні зводи», «знайдені» за часів Катерини II. Іпатіївський «загальноросійський літописний звід», у якому йдеться тільки про українські землі та їхніх князів, чомусь було «знайдено» останнім, вже у післякатерининський час. Вище було сказано, навіщо його було «знайдено», або, по–іншому, «відкрито». Не будемо повторюватися.
