Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Ось чому всі члени катерининської «Комісії» працювали над «записками про стародавню історію, переважно Росії» дуже старанно і сумлінно. Багато з них нічого не знали про кінцеву мету та кінцевий результат.
Однак дехто, працюючи багато років із першоджерелами, намагався самостійно осмислити матеріал та подати своє бачення російської історії. Саме про це свідчать праці І. П. Єлагіна, Х. А. Чеботарьова, А. О. Барсова. Оскільки погляди професора А. О. Барсова повністю відповідали історичній концепції катерининського викладу історії Московії, то цілком зрозуміло, що його книга «Звід буття Російського» побачила світ у 1792 році. А «Російська Історія» Х. А. Чеботарьова та «Спроба розповіді про Росію» І. П. Єлагіна за вказівкою Катерини II були вилучені в авторів і так ніколи й не були надруковані. Щось у книгах не задовольняло імператрицю.
Рукописи цих книг донині припадають пилом у російських сховищах. І про це відомо багатьом. Зокрема, 15 рукописних книг І. П. Єлагіна пилюжаться у «Відділі рукописів Санкт–Петербурзької публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова–Щедріна» і допуск до них під суворим контролем. Моє прохання про допуск до рукописних книг було відхилено без зайвих церемоній. Як і багато інших.
Як же була організована праця катерининської «Комісії»?
Зрозуміло, що кожен з її членів виконував конкретне завдання. А оскільки кінцева мета всієї роботи була суворо засекречена (вище ми наводили думку російського професора Н. О. Попова), то цілком очевидно, що для координації дій потрібна була людина, яка мала безпосередній вихід на імператрицю. Такою людиною довгі роки був граф Андрій Петрович Шувалов. Гадаю, що такі члени «Комісії», як Харитон Андрійович Чеботарьов, Антон Олексійович Барсов, Микола Миколайович Бантиш–Каменський, Іван Іванович Лепехін та Олексій Федорович Малиновський, працюючи кожен за своєю тематикою, прямих контактів із Катериною II не мали. У цьому не було потреби. Вони отримували безпосередні завдання від керівника комісії А. П. Шувалова. Приблизно від 1791 року завдання міг давати й О. І. Мусін–Пушкін.
Відомо, що всі зібрані в імперії першоджерела концентрувалися в Московському архіві, підпорядкованому Міністерству закордонних справ, в особистому імператорському архіві і частково в архіві Академії наук. Щоб не допускати до давніх раритетів сторонніх осіб, виписували з них окремі уривки тексту люди, безпосередньо допущені до таємних документів у архівах. Так, головне Московське книгосховище опрацьовували професори Х. А. Чеботарьов та А. О. Барсов. Саме вони перечитали сотні старовинних раритетів і зробили з них тисячі виписок окремих подій як київського, так і золотоординського періоду історії. Паралельно з професорами, швидше за все незалежно, працювали співробітники Московського архіву М. М. Бантиш–Каменський та його підлеглий колега О. Ф. Малиновський. Останній спочатку виконував суто технічні функції: переписування тексту, доставка переписаних зошитів, а то й самих раритетів, до канцелярії імператриці і т. ін. Однак у своїй роботі проявив старанність і ретельність, а головне — умів берегти таємниці і тримати язик за зубами, завдяки чому згодом став директором Московського архіву.
Матеріали, які зберігалися в архівах імператриці й Академії наук, відпрацьовували О. І. Мусін–Пушкін, О. В. Храповицький та І. М. Болтін. Очевидно, і сама Катерина II в цій роботі брала активну участь, за винятком переписування матеріалу. Швидше за все, до технічної роботи були залучені О. В. Храповицький та І. П. Єлагін зі своїми помічниками.
Однак існувала ще одна сторона діяльності в питанні фальсифікації московської історії, яку не випускала з уваги імператриця і члени «Комісії». Це — постійний пошук та вилучення історичних матеріалів на території держави. Нагадаємо про цільову експедицію Г. Ф. Міллера в 1733–1743 роках, коли він «обстежив та описав архіви понад 20 міст (Тобольська, Якутська, Нерчинська та ін.), зібрав велику колекцію… документів із російської) історії (т. зв. Портфелі М(іллера)» [18, том 16, с. 260].
Цій експедиції передувала експедиція В. М. Татіщева 1720 року на Урал та в Сибір, про яку розповів професор
А. Л. Шлецер.
Звичайно, Катерина II подібну роботу поставила на науковий фундамент. Послухаймо:
«На той час Академія приступила до здійснення одного з тих заходів, якими вона принесла найвідчутнішу користь і Росії, і науці: вона організувала експедиції, котрі повинні були об’їздити всю тодішню… Росію та зібрати, при можливості, різного роду відомості: передусім природничо–історичні та географічні, потім — відомості з етнографії, стану промисловості й торгівлі, про землеробство, скотарство, рибний та звіриний промисел і т. ін…. Були організовані три експедиції: на чолі двох з них стояли такі великі вчені, як Гмелін і Паллас, на чолі третьої — Лепехін… Лепехін вирушив швидше за інших — 8 липня 1768 року. Через Москву, Володимир, Муром, Арзамас він виїхав біля Симбірська до Волги і потім попрямував її берегом униз, був у Астрахані, потім подався в Оренбурзькі степи, звідти піднявся на північ по теренах Уральського хребта, заїжджаючи частково і в Сибір; потім басейном Вичегди виїхав до Півн. Двіни, проїхав до Архангельська, об’їхав узбережжя океану, звідти через Олонецький край—до Петербурга, куди прибув 24 грудня 1772 р.» [60, с. 259].
До речі на цьому І. І. Лепехін свою експедицію не закінчив. Через рік він вирушив «зачищати» Псковську і Могильовську губернії. І їздив ці довгі роки «незмінний секретар Російської Академії» недарма. Послухаймо ще раз усе той же «Російський Біографічний словник»: «…серед іншого в Архангельську він знайшов список «Руської Правди» і її помістив у III т(омі) своїх «Щоденних заміток» —це було одне з перших видань знаменитої пам’ятки» [60, с. 260].
Чотиритомник Івана Лепехіна побачив світ лише з дозволу Катерини II, видавався дуже довго і складно, з 1771 до 1805 року. «Руська Правда» була опублікована тільки в третьому томі, після редагування і віднайдення їй історичного місця в катерининських «загальноросійських літописних зводах».
Прошу читачів не думати, що вчений Російської імперії міг щось опублікувати без згоди цензури, навіть якщо він був академіком. Ця думка помилкова. Адже навіть праці «виключно надійних» академіків, таких як М. В. Ломоносов, Г. Ф. Міллер, І. І. Лепехін та ін., зазнавали жорстокої цензури.
Праця Г. Ф. Міллера «Походження імені та народу Російського» обговорювалася на 23 засіданнях Академії наук від 29 жовтня 1749 року до 8 березня 1750 року. І ось результат: «…24 вересня 1750 р. Канцелярією був посланий Професорському зібранню указ про знищення дисертації Міллера, “тому що вона упереджена до Росії”» [19, с. 550].
Вчені мужі півроку дискутували про «походження імені і народу російського», і хоч їхня остаточна думка так і не прозвучала, влада вчинила абсолютно передбачувано: «упереджену» історичну працю було знищено.
І так відбувалося завжди: Москва дискусій не визнає, коли можна застосувати кулак. Таких членів «Комісії», як І. М. Болтін, І. П. Єлагін, меншою мірою — О. І. Мусін–Пушкін, як тільки з’являлася найменша вісточка про знайдення якогось історичного раритету «в глибинці», імператриця негайно відсилала туди, щоб там, на місці, пунктуально вивчити і, звичайно ж, вилучити його.
Швидше за все, довгі роки праця І. М. Болтіна як члена катерининської «Комісії» саме в цьому й полягала.
«Він був нагороджений чином кол(езького) рад(ника) і невдовзі після того (15 березня 1781 року) призначений прокурором військової колегії. У ній і залишався до дня своєї смерті… При цьому він відвідував монастирі та цікавився історичними матеріалами» [61, с. 186–187].
Анекдотична картина: прокурор військової колегії Російської імперії вештається по глухих монастирях і «цікавиться історичними матеріалами». Проте вона здається анекдотичною тільки в одному випадку — якщо І. М. Болтін здійснював подібні екскурси самовільно. Та зовсім іншого змісту набуває, якщо людина виконувала прямі вказівки Катерини II.
