Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗

Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я не на тебе, Володю. Не на тебе... Ясно, що наша лиха доля принизлива, ганебна. Ну що ж нам робити? Найлегше — піти під автоматну чергу есесівця, як пішов оцей нещасний єврей, або кинутись там, у таборі, на дріт. Ну йщо? А нічого. Був і нема. А нам же треба зберегти життя для помсти, для боротьби. Іншого шляху в нас з тобою, Володю, немає...

Карантин для кар'єрників продовжувався. їх примушували чистити нужники, вигрібні ями, знову ж таки заставляли носити пісок або ж виконувати «спортивні вправи». Зрідка виводили на роботи в зовнішні арбайтскоманди, де, крім черпака баланди, вряди-годи давали й двохсотграмову пайку ерзацброту, спеченого з якогось посліду йперемеленої тирси. Кар’єрники вимирали. А ті, що були що живі, уже здавалися сірими тінями, страшними привидами, що встали з потойбічного світу. Смерть уже нікого не дивувала. До неї звикли, як до чогось звичайного, повсякденного і щохвилинного, як до неминучого завершения мук, витримати які просто неможливо.

Володя геть підупав на силі, вже відчував, як у його висхлому тілі кістки труться об кістки... Як не дивно, не дуже міцний здоров’ям Жора в цей період виявився витривалішим. Він всіляко підтримував товариша, коли одержували баланду, віддавав йому частину своєї мізерної порції і примушував ковтати те пійло, аби хоч трохи підкріпити фізичні сили.

Коли закінчувався так званий карантин, з кар’єрників, привезених у липні, лишилося менше третини. Витримали найсильніші — ті, у кого було більше фізичних і душевних сил. свідомості, розуму і вміння. На власному досвіді Володя і Жора переконалися, що поодинці, без братерської підтримки, тут вижити неможливо. У неймовірних стражданнях свідомі бранці згуртовувалися, у всіх випробуваннях опорою їм стала інтернаціональна дружба, якої якраз і боялися фашисти. Тому, крім кривавого терору та винищення, вони безперервно перетасовували в’язнів, перемішували їх і в самих таборах, і між таборами усього рейху.

Ось-ось мав настати день розподілу карантинників з кар’єру в блоки. Володя і Жора побоювалися того розподілу. Від однієї лише думки про те, що їх розлучать, в обох боляче стискалися серця. Ні про чехів, ні про Франца Нордена й досі нічого довідатись не вдалося. Та й як дізнаєшся? Адже карантинники з кар’єру не мали ніякої можливості спілкуватися з іншими в’язнями табору. Всі надії покладалися на щасливий випадок, а такого випадку все ще не траплялося.

За цей час з’явився в них новий товариш — Кость Соснін, дев’ятнадцятирічний юнак із Севастополя. Украй виснажений, він якось після відбою підійшов до них і приліг поруч на пісок.

Я давно за вами дивився, хлопці,— сумно сказав він,— і радів за вас, що так зворушливо дружите між собою. Давно хотів підійти, та якось не насмілювався. Якби мав сили чимось вам допомогти, то зразу й підійшов би, а так, думаю, ви самі ледве ворушитесь, а тут ще й я... Ноги вже опухають, голова наморочиться. Може, й до завтрашнього дня не дотягну, тому вирішив хоч побути коло земляків, а то все сам та сам. Ви не сердитесь, хлопці?

Ну, ти дивак! — сказав Жора. — За що ж сердитись?

Що підійшов до вас. Може, ви не хотіли цього...

Як же ти погано про нас думаєш! — дорікнув Жора,— Чого б то ми не хотіли? Розказуй...

Що розказувати?

Про себе розкажи. Для знайомства.

А-а... Та я ж для цього й прийшов. Думаю: помру, то хоч ви будете знати, що був такий тут.

Що ти все про смерть та про смерть? — втрутився Володя. — На ось, підкріпись...

Володя подав йому маленький, як нігтик, сухарик. Він зберігав його про чорну хвилину для Жори, аби в скруті порятувати товариша. Жора глянув на Володю, усе зрозумів — і також вийняв з пазухи маленьку шкориночку хліба, яку теж беріг для свого побратима.

І мій «ензе» візьми. Тобі це зараз — найкращі ліки...

Та що ви, хлопці,— замахав руками той. — Якби знав, що віддасте останнє, то й не підійшов би...

Як тебе звати? — строго запитав Жора.

Костянтин. А прізвище — Соснін. Із Севастополя я...

От що, Костю. Ти розводиш якісь дикі речі. Давай не будемо... Раз дали — значить, так треба. І негайно з’їж. Тобі скільки років?

Дев’ятнадцятий.

Я трохи старший. Отже, слухайся старших. Мене звати Георгієм, Жорою. А це мій побратим Володя.

Один шматочок хліба Костянтин пожував, але не ковтав — посмоктував, довго смакував хлібним духом.

Моя історія сумна, хлопці,— поволі почав він.

А в кого вона весела? У всіх сумна.

Правда твоя, Жоро, у всіх сумна. Усе звалилося, як сніг на голову, що й досі не можу до пам’яті дійти. Родини як і не було... Мати моя родом з Вінниччини, подолянка. У громадянську війну була медсестрою у воєнному госпіталі. Там подружила з пораненим червоноармійцем Сосні ним, колишнім моряком з Севастополя. Вони одружилися й поселилися в Севастополі. Я народився в 1924 році. Коли вже підріс, тяжко захворів батько. В тілі у нього лишилося чимало осколків з часів громадянської війни. Почалася гангрена ніг. Спершу ампутували одну ногу, потім другу. Так мені шкода було батька! Він був мужній і добрий, як ніхто. Я намагався вчитися лише на «відмінно», щоб хоч цим радувати його... А на початку червня 1941 року, я якраз кінчив дев’ять класів, тато помер. Бідна мама так побивалася, що й не розкажеш... Через десяток днів одержали телеграму з села, що помирає баба Катя, мамина мама,— майже кожного літа ми бували в неї. Увечері 21 червня ми виїхали туди і в дорозі дізналися, що почалася війна. Налетіли літаки й розбомбили поїзд за Проскуровом. Мене контузило, а мама... загинула. Пам’ятаю, як уже в сутінках червоноармійці маленькими солдатськими лопатками поспіхом копали спільну могилу — для загиблих солдатів, жінок і дітей. Незнайомі люди підтримували мене під руки, я дивився, як у яму складали тіла загиблих. І матір туди поклали... Я лише по одежі її впізнав... Все те сталося так швидко, що я навіть не заплакав тоді... Я ще не набрид вам, хлопці?

Ну що ти, Костю... Ми слухаємо.

Контузія в мене була легка, через деякий час ніби й пройшла. Пам’ятаю, після похорону всі раптом заспішили ї швидко кудись позникали. Тільки якась молода жінка, розпластавшись на могилі, безтямно билась головою об землю, страшно так стогнала й задихалася... До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дорога і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я зрозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце... ми ще туди повернемось, обов’язково повернемось...» Коли згадую це, хлопці,— сльози давлять... Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла... Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з’явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч... Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався... Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою... Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в’язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут...

Перейти на страницу:

Бойко Вадим Яковлевич читать все книги автора по порядку

Бойко Вадим Яковлевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Якщо на землі є пекло. отзывы

Отзывы читателей о книге Якщо на землі є пекло., автор: Бойко Вадим Яковлевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*