Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения (е книги txt) 📗
Ніхто не заважав йому вести його власний діалог із жінкою з України.
- Яка ви гарна!
Руслана здивовано глянула на нього. Ларс зрозумів банальність компліменту і поглибив його науковими узагальненнями історико-географічного спрямування:
- У ваших країнах дуже багато гарних жінок, і це не комплімент, а констатація. На противагу нашим країнам. Ви знаєте, Руслано, це наслідки багатовікового спалення відьом.
Не одне сторіччя знищували дуже молодих жінок, та ще й переважно до того, як вони ставали матерями. Це було давно.
Але тоді, в ті далекі часи, гарних дівчат було зліквідовано, даруйте за таке канцелярське слово, настільки багато, що відбулися незворотні антропологічні зміни в західній культурі.
- А в нашій країні знищували переважно чоловіків. І, як ви розумієте, найкращих. І це було зовсім недавно. Наші інквізиції та війни ще навіть не стали історією.
Офіціант забирає недоїдений шатобріан, подає морозиво з tutti-frutti та свіжі тропічні фрукти. Починає грати музика.
Під час вечері її завжди вмикають. Спалахнули різноколірні канделябри над столиками. Вино можна замовити сюди, а можна спуститися до бару.
- Яке ви бажаєте вино? Біле? Рожеве? Червоне? Чи «Мартіні»? Або «Чері»?
- А можна шампанське? – вперше усміхається Руслана.
Штучне світло грає в її очах і сережках. ТА жінка також була гарна. Вона була викладачкою у провінційному університеті. Ларс познайомився з нею за оголошенням. Після тридцяти він збагнув, що настав час одружитись, а також усвідомив, що в його оточенні жінки, з якою він хотів би це зробити, фактично немає. Фахівець зі слов'янської ментальності вирішив пошукати жінку в слов'янському світі. Старанно виводив на конверті кириличні літери. Після півроку листування запропонував зустрітися. Вона написала, що не має грошей поїхати зустріти його з літака в Києві, і навіть нема в кого позичити на тиждень, і він наважився їхати сам. З Києва розбитим смердючим поїздом дістався до обласного центру.
Автобуси до районного центру не курсували в зв'язку з метеоумовами, і він поїхав у приватному авто, яке поламалося серед поля, де він лишився сам під дощем серед ночі. Потім його довезли до сусіднього містечка у вантажівці зі свинями.
А потім він таки потрапив, куди прагнув. Від жінки, до якої їхав з трьома жахливими пересадками, Ларс тікав на третій день, як дезертир з поля бою, втішаючи себе тим, що, поперше, вона вже не юна дівчина, а по-друге, в них нічого не було. Тоді він зарікся знайомитися з добре освіченими жінками зі Східної Європи, бо не міг позбутися незрозумілого почуття провини за свої фірмові валізи на коліщатках і добротні черевики у світі, де всі ходять у гумових чоботах і тягають великі брудні торби. … Шампанське в зал для обідів не носять. Але його можна замовити в номер. Як ви на це, Руслано? Адже пити шампанське – то була ваша ідея. А до того ж – з вікон моїх кімнат можна побачити монастирське подвір'я. Ви не пошкодуєте.
Адже ваші кімнати виходять на площу Ринок, a це зовсім інша перспектива…
Срібне відерце з шампанським «Bon courage» і два високі келихи вже чекають на них на столику поряд з дверима до номера, де мешкає Ларс. Як тільки Морсон вставив у щілину пластикову картку-ключ, кельнер, виникши нізвідки, відкоркував шампанське і так само зник у нікуди. Ларс пропустив Руслану перед себе, заштовхав до кімнати столика, на якому, окрім пляшки, лежали розкладені віялом плитки шоколаду. Він згадав, як роздавав шоколад сусідським хлопчакам своєї попередньої української знайомої, і як вони хапали ті ласощі і зникали не подякувавши.
Ларс зібрав шоколадки зі столика, поклав їх Руслані на коліна:
- Візьміть для сина. Це дуже якісний шоколад.
Сказав і знітився – може, щось не так? Але Руслана усміхнулась й уклала брунатні плитки до свого портфеля.
Ларс розлив шампанське «Bon courage». Келихи дзенькнули в тональності ля мінор. То було дуже хороше шампанське, після якого ординарні вина вже не п'ються до кінця життя.
Спогад про «Bon courage» дає мужність не пити нічого, допоки не буде нагоди пити щось такого ж ґатунку.
А після шампанського чоловік і жінка підійшли до вікна і дивилися, як у сутінках перше осіннє листя тихо падало на плити монастирського подвір'я, і вони обидва погодились: так, це один з куточків Всесвіту, що зберігає відчуття вічності.
То був жіночий монастир, куди ще в долютеранську добу засилали аристократок, які порушували правила моральності. А потім рука чоловіка тихо лягла на плече жінки, і жінка не відштовхнула тієї сильної ніжної руки. А після запаморочливих поцілунків чоловік підняв жінку на руки, і вона прошепотіла: «Боже мій, я була сама більше трьох років…»
Скільки всього сказано й написано про такі зв'язки, що їх іменують випадковими? Що то є? Насмішка з кохання, чи навпаки, лише в такі хвилини до двох приходить незіпсуте почуття, а все інше – то розрахунок, гра, змагання? То перемога чоловіка над жінкою чи вияв жіночої свободи? Це те, в чому каються, чи те, що згадують як подарунок долі? Це те, після чого не може бути тривання, чи навпаки, тільки такі пориви бувають початком особливо глибокого єднання чоловіка й жінки? Нема правил, нема законів. Є життя. І є в житті ірреальні моменти, коли закони реального світу тимчасово не діють. … Другий тиждень роботи семінару «Схід – Захід: діалоги та непорозуміння» добігає до свого завершення. Організатори починають нагадувати учасникам, хто летить з Франкфурта, хто з Берліна, і що кожному буде забезпечена вчасна доставка до аеропорту. Семінарники обмінюються хатніми та службовими телефонами, поштовими та електронними адресами. Всі сподіваються на нові зустрічі.
В срібній залі готелю «Зільбергльокенблюме» організовано прощальний бенкет, де грає жива музика і де представлені top-wines з усіх країн Європи – як Західної, так і Східної. Чоловіки одягли чорні «трійки» й «метелики», жінки причепурилися, як пави, і тільки Руслана з'явилася у правдивій вечірній сукні.
Руслана стурбована. Вона сьогодні телефонувала додому.
Мамі краще. Але за її відсутності сталося багато чого.
Подумки вона вже там, вдома, на київських вулицях. Ларс розуміє, що він не завоював цієї жінки. Хоча між ними БУЛИ моменти особливого порозуміння. Але Руслана дозволила дзвонити і писати. І вона запрошує до Києва. Можливо, там їхній діалог матиме майбутнє…
