Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (книги полностью бесплатно .txt) 📗
— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур'яні, — одмовляє понуро та все копирсає під нігтем...
Регіт — аж вигін розлягається...
— Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
— Ні...
— А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти? /
— Я... Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку...
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постой, я бабусі скажу, — вона тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця... Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять...
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову, — тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було — люди, і все балакало однією мовою... А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську мову!
Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те... І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла виростала — і сторонився він людей далі та далі... Та й люди його не жалували.
— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хіба що?.. Що то воно — недобре що?
— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...
— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чіпка, — та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
— А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?
— Люди оддали.
— За віщо ж вони оддали його?
— Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
— Чому, бабусю?
— Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидеся-тилітня пам'ять. А Чіпка не брав — гарбав усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собі й давай розмовляти... Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.
— Що то, бабусю? — указує на зорі.
