Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (читаем книги онлайн .TXT) 📗

— Ти запізнився рівно на півтори хвилини, — докірливо показав на судновий годинник Шарашкін.

— Не лайте його — він додивлявся кольорові сни, — хихикнув Кнопка.

— Ставай до стерна, — наказав штурман. — Будемо рушати.

Я поклав судно на заданий курс. «Вихор» попрямував до діагоналі «трикутника», туди, де кілька днів тому океанологи поставили перші вертушки.

До самого ранку якась залітна птаха (найближчий острів — за сотні миль звідси) квилила в пітьмі. Кигикала тривожно, ніби віщувала лихо.

Розділ сьомий

НАПАД З ГЛИБИН

Так що ж бо зі мною сталося?

Коли після забуття й нестями я розплющив очі, побачив, ніби крізь туман, незнайомця в білому халаті.

— Живий! — долинуло до слуху.

По голосу впізнав: наш судновий лікар, Юрій Миколайович…

— Де я? — запитав, намагаючись підвестися з ліжка.

— Лежи спокійно. Про все дізнаєшся потім.

Прохолодна рука лікаря опустилася на моє ніби вогнем охоплене чоло.

Сонячні зайчики, вистрибуючи по білосніжних перетинках каюти, сліпили очі, паморочилась голова. Біль стискав груди. Ноги здавалися чужими — важкі, налиті пекучою отрутою колоди…

Що з ними? Від страшного здогаду, що їх взагалі немає, мене охопив жах.

— Де боцман?

Боцман, дорогий Кузьмич, завдяки якому я залишився живий!

І тоді, пересилюючи біль, я все пригадав…

За кілька годин, залишивши станцію, на якій безодня поглинула батометри, «Вихор» підійшов до буя з вертушками.

Хоч буй дрейфував, підхоплений течією, його знайшли майже відразу. Допоміг радіомаяк встановлений на невисокій металевій щоглі.

Як тільки судно зупинилося, океанологи заходилися піднімати вертушки.

Але то було вже не на нашій вахті.

— Ну, що, орли, гуляєте? — запитав боцман, уздрівши Степана Очеретного і мене на кормовій палубі, куди ми після сну вийшли перекурити.

— Як бачите, — непривітно відказав Степан, зручніше вмощуючись на ковзкому кнехті. [7]

— А, між іншим, справжній моряк на кнехт ніколи не сідає,— зауважив дракон.

Досмоктуючи цигарку, Степан мовчки пересів на в'юшку з тросом. Видно було, йому не терпиться заперечити. І він таки огризнувся:

— Ви, Кузьмич, не можете без нотацій! Так, ніби перед вами не моряки далекого плавання, а немовлята.

— Очеретний! — патетично вигукнув боцман, зводячи руки до неба. — Вінце анімос ірамкує туам кю цетера вінціс. Що значить: усіх ти зумів перемогти, здолай же і своє гнівливе серце.

— Здолаю коли-небудь, — похмуро відповів Степан, і права брова, як завжди, коли він збуджений, нервово засіпалася.

Я вже не раз помічав: настрій в Очеретного мінливий, немов вітер на морі. Він залежить від того, що Степанові скажуть інші. Похвалять — настрій у нього піднесений, веселий. Та щонайменшого зауваження не терпить. Вразлива персона! Такому важко серед людей, охочих до солоного слівця. А морякам, як відомо, дошкульності не позичати.

— Не ображайся, друже, — примирливо мовив Кузьмич, зрозумівши, що трохи переборщив.

— Гаразд, не буду, — великодушно погодився Очеретний.

— Якщо захочете, — звернувся до нас, — після обіду, поки на вахту, можете мені трохи допомогти. Хлопці виберуть вертушки, а ми піднімемо буй. А зараз — гайда в їдальню!

Коли ми кінчили обідати, боцман підійшов до нашого столика.

— Васько, я давно збирався з тобою поговорити. Ходімо! — узяв він мене за руку.

«Знову драконище заведе своєї!» — подумки посміхнувсь я.

Але моє припущення не Справдилося, хоч розмова й почалася з латини.

— Беатус іле, куі прокул неготііс, себто — щасливий той, хто позбувся клопотів! — вирік Кузьмич, пропустивши мене в каюту і зачиняючи за собою двері.

Боцманова каюта затишна, хоч і тісна. У ній Кузьмич оселився понад двадцять років тому, коли «Вихор» вперше вийшов у море.

Майже половину приміщення займала глибока, схожа на саркофаг койка. У шторм і хитавицю на такому ложі зручно — широка бокова планка вберігає від падіння на підлогу. Внизу навпроти койки — місткий дерев'яний рундук, в якому дракон тримає своє нехитре збіжжя: плащ, зюйдвестку, [8] стулки черепашок, інші дива морської безодні — подарунки для берегових друзів.

— Сідай, чого стоїш, — запросив.

Сам він ліг, розкинувши руки, у саркофаг.

— Вибач, Васько, трохи розслаблюся й перепочину. Навіть президент Кеннеді,— підморгнув, — перед відповідальним засіданням, кажуть, десять—п'ятнадцять хвилин обов'язково спочивав.

— Лежіть, ви мені не заважаєте.

Увагу мою привернула фотографія у саморобній рамці на книжковій полиці. Молода, вродлива жінка тримала на руках немовля.

Перехопивши мій зацікавлений погляд, Кузьмич глибоко зітхнув, але нічого не сказав.

— Ваша родина? — запитав я.

— Колишня, — знехотя озвався він. — Ну, та облишмо це! — мовив, переводячи мову на інше.

— Гаразд.

— То, значить, ми з тобою майже земляки: ти з півдня України, я — теж. Мати ж моя у вашім районі народилася. А що — хіба степ поганий, що ти проміняв його на море?

— Чому поганий? — питанням на питання відказав я, подумавши: «До чого він усе це плете?»

— Кажуть, Васько, ти вже чимало поплавав: і на «Буревіснику», й на «Садку».

— Правду кажуть, — відчеканив я, роздратований тим, що розмова звелася до моєї особи.

— Ну, а коли так, то чого ж ти, собачий сину, гартований штормами, відчаюєшся й панікуєш?

— Я?!

— А хто ж — звичайно, ти! — підтвердив Кузьмич, підводячись з ліжка. — Хто недавно заявив привселюдно: «Берег мені не милий! Краще нехай поглине морська пучина»?

— Он ви про що!

Кілька днів тому штурман послав мене в обхід по судну. Впоравшись, я завітав на корму, де підвахтові та хлопці з робочої бригади тихо про щось розмовляли.

— Приєднуйся до нашої гоп-компанії,— запросили вони.

— Не можу — вахта.

Але таки на хвильку присів.

Ну, звісно, про що у вечірню задумливу годину гомонять моряки. Про рідну домівку і тих, хто жде їх на березі.

Ото й вели хлопці розмову, згадуючи стежки-доріжки. Один розповідав про свою малолітню доньку, за якою він так скучив; другий вихваляв небачену вроду нареченої.

— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.

— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне. Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.

— Овва!

— Що це ти завів, Василю? — озвалися хлопці.

— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.

— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.

Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.

Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на «Садко», а не тепер…

Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.

Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.

Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.

Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.

Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.

— Знову в море? Васильку, так ти ж тільки-но повернувся, і ми, здається, домовилися, що ти працюватимеш на березі.