Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Кок Андрухович-Брюховецький підгодовує ненажер: виливає за борт помиї, кидає лушпиння й недоїдки. Геть усе поглинають, кляті!
Нині під нами шастає кілька зелених акул. У воді, де ще мить тому видніла моя заквітчана голова, ворушаться їхні довгасті тіні.
Це нас не дивує. Ми до такого звикли. А все ж Очеретний, пританцьовуючи на підвісці, гукає:
— Дармоїди! Хто сміливіший — налітай! — і жбурляє огризком яблука.
Степанів голос привертає до себе увагу. Правда, не акул.
— Ви нікуди не втекли?
То помпа. Перехилившись через борт, він, розморений спекою, ліниво дивиться вниз, потім так само ліниво цвіркає крізь зуби («Справжній моряк за борт ніколи не плюне», — про себе зауважую я) і йде догравати партію в «козла».
Невдовзі з'являється знову.
— Ви ще тут?
— Тут, тут, Гудзоновичу! — непривітно відказує Степан.
— Де б ми поділися? — озиваюсь і я.
— Хто вас знає…
Крім Толстикова, нами більше ніхто не цікавиться — у кожного свої турботи.
Ми дофарбовуємо борт і поспіхом збираємось на вахту.
Розділ шостий
ТРАГІЧНИЙ ПРОЛОГ
Вечірня вахта, як завжди, пройшла клопітно.
Спочатку ми поралися в штурманській рубці. Кінчали те, що не встигли зробити Антон і Кнопка: грунтували перетинки, щоб завтра можна було їх фарбувати; допомогли електрику перевірити проводку до бортових огнів.
Правобіч, у закутку, де за металевими щитами встановлено ліхтар із розпізнавальним огнем, уздріли мертвого альбатроса.
Видно, вночі птах ударився об щоглу й упав на щит… А ми кілька днів сушили голову: звідки такий нестерпний сморід?
— Не інакше — витівки кока! — обурювався Шарашкін. — Він бавиться з акулами. Десь, мабуть, і жбуронув на палубу шмат м'яса.
Послав мене в обхід по судну.
Я принюхувався до кожної шпаринки, але нічого не виявив.
Сморід ішов звідусюди, особливо з містка.
— Не міг же зіпсуватися сам Шарашкін! — злословив Очеретний.
Пошуки на цьому припинилися.
— Бачу, з тебе поганий Шерлок Холмс, — махнув рукою штурман, затуляючи носа. — Хоч і задуха, доведеться наглухо задраїти ілюмінатори.
Так ми й працювали до сьогоднішнього дня, закупорені, як в барокамері.
Надійшов вечір, і двом нам — Степанові й мені — на містку тепер робити було нічого. «Вихор» ще не рушив, коли слід ставати — одному до стерна, другому, впередзорящому, на крило капітанського містка.
— Нехай Очеретний лишається тут, — розпорядився Шарашкін, — а ти, Васько, сходи в малярку. Підготуй на завтра щітки й білило.
Я зробив усе, як він велів. Та скористатися тим уже не довелося.
Наступного дня невдачі почали переслідувати зранку.
Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.
Удень там жарко, проте вночі — чудово. Над головою плетиво вант й радіоантен, у бездонній височині міріади зірок; а внизу, за бортом «Вихора», зітхає, мрійливо перешіптуючись хвилями, океан.
Зорі то, чи, може, полохливі птахи? Крила їхні смугастими брижами стеляться довкола… Мене огорнула ласкава дрімота, і зорі таки чайками сіли на гінкі щогли.
Я заснув.
— Прокинься, Васько! — почув чийсь голос.
— Хто там?
— Вставай, лежню, — повторилося знову.
Але сон не відпускав.
Солодко тобі, матросе, під осяйними шатами, в непорушній досвітній тиші!
До побудки ще далеко. Нічні ж роботи коло лебідок та на відкидному майданчику, звідки майнають батометри, вже скінчилися.
Усі, крім вахтових, спочивають.
Так принаймні було до сьогодні. І хоч цієї ночі гідрологи й не думали припиняти роботу — знизу чувся гомін, різке клацання електричних гальм на спускових механізмах, — я спав непробудно, як після маківки.
Ніщо не тривожило сну, хіба що видива.
Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.
Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: «Сину!» Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.
Від болю стискалося серце.
Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.
— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?
— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.
— Годі спати — час на вахту!
— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.
Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.
А все ж, замість того, щоб іти в ходову рубку, завернув на спардек.
В обличчя повіяв пестливий вітер. Дерев'яний настил звечора скатаної палуби, по якій я ступав босоніж, вологою прохолодою залоскотав підошви.
Світло від ліхтаря над відкидним майданчиком кружалом падало на воду, і в ній, немов хвостата рибина, погойдувався батометр.
— Оце все, що залишилося від спущених на глибоководні горизонти приладів, — зітхнув вахтовий гідролог Борис Козін.
— Значить, уціліло лиш те, що пішло на кілометрову глибину? — не вірячи своїм вухам, запитав начальник експедиції.
— Так, Іване Васильовичу, — підтвердив Борис, пропускаючи його повз себе на вузький забортний майданчик.
Професор — голомозий, схожий на Фантомаса чоловік, уважно оглянув блок, через який було пропущено трос. Велів вибрати слабину. Козін став до лебідки, натиснув на важіль — і трос зазміївся, потяг за собою іскристий ланцюг бризок, які, розпорошуючись, утворили райдужне віяло.
— Стоп!
Батометр зупинився перед кран-балкою, якраз над головою професора, що тепер нагадувала голову стародавнього звіздаря, з чудернацьким ковпаком на маківці.
Той прилад — півметровий циліндр — з двох боків посередині був прикручений гвинтами до металевої рами. Його порожнина, куди з глибин потрапляла для проб вода, автоматично закривалась клапаном. Знизу кільцевими захватами, а вгорі зажимом рама кріпилася до тросу, на якому прилади йшли в океан.
— Ось де собака заритий! — вигукнув Іван Васильович. І, звернувшись до Козіна, суворо запитав: — Хто був з вами на вахті?
— Мій напарник, Боженко.
Такий же, як і Козін, бородань, що разом з іншими гідрологами нині стояв збоку, від тих слів зіщулився.
— Боженко, боженько. Боже ж ти мій! — вибухнув професор. — Хотів би я знати: про що ви думали, виконуючи таке відповідальне завдання?
— Я… я особисто кріпив прилади, — несміло озвався Борис. — Вони…
— І нахімічили! — перебив його Іван Васильович. — Погляньте сюди!
Козін з Боженком підійшли до кран-балки. Побачили: сплюснуто зажимом трос; в одному місці він був пом'ятий, а з розриву стирчали, наїжачившись, сталеві дротини пошкодженого пасма.
— Це на тросі з верхніх горизонтів. Що ж тоді казати про решту, з придонними батометрами, вага яких особливо тисла на багатокілометрову линву!
Професор попросив подати йому палубну книжку — щоденник, у якому велися записи глибоководних робіт.
Квапливо пробіг очима перші сторінки… Ось номер сьогоднішньої гідрологічної станції, години початку й закінчення робіт. Далі йшов перелік серійного спуску кожного батометра зокрема.
Усе ніби так, як і повинно бути. Комар носа не підточить! Та досвідчений океанолог знав: його молоді колеги припустилися помилки. Вони не врахували того, що батометри, закриваючись, робили додатковий ривок, а отже, зайве навантаження на натягнутий, як струна, трос. Тому треба було майнати особливо обережно. Зажими взагалі не повинні стискати сталеві пасма, а їх, як на гріх, хтось прикрутив намертво.
Ось у чому була причина невдачі.
«Через верхоглядство цих бородатих телепнів і мою довірливість, — із прикрістю подумав професор, — втрачено цінні прилади, нанівець зведено стільки старань!»
Ще трохи я постояв на палубі, слухаючи невтішні слова. Потім, спохватившись, піднявся в ходову рубку.
Степан Очеретний, впередзорящий, уже стовбичив на крилі містка.
