Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Нерозмінний час, нерозмінні остаточні вартості — де ж тут говорити про постмодерну релятивність, коли маємо-таки утвердження — попри все, попри власну навіть зневіру та іронію, це бажання ствердити якісь безвідносні остаточні сутності виявляється найсильнішим — романтичного ідеалізму, романтичного прориву до трансцендентних вимірів. Коли говорити в сучасніших, юнґівських, скажімо, поняттях, то йдеться про «підключення» до космічної всеєдності, до колективного підсвідомого, до того, що й вивищує людину над над її первинними інстинктами. У таких координатах гра заради насолоди грою не може задовольнити надовго, а необхідність вибудувати — хай не загальнообов'язкову, хай не для всіх прийнятну — але власну абсолютну ієрархію цінностей набуває сили неуникненного морального імперативу.
Коли спробувати означити зміни в способі рефлексії, зміни чуттєвості, то — принаймні у випадку Оксани Забужко — кінець XX століття, здається, ще менше, ніж його початок, довіряє чужому, неперевіреному у власному індивідуальному переживанні, досвіду, ще доскіпливіше ревізує загальновизнані істини, ще більш іронічно ставиться до будь-яких спроб героїзації. Очевидно, для характеристики цих нових романтичних тенденцій дуже важливо визначити, яку роль — вочевидь інакшу, ніж у старому доброму неоромантизмі початку століття, — відіграє в цій стильовій амальгамі іронія. Якраз постмодерністська абсолютизація відносності, «розсправжнення», розпредмечення, віртуалізація світу породжує спрагу автентичності, мабуть-таки, сильнішу, ніж будь-коли досі. Леонід Ушкалов уже відзначав, що один з центральних символів у творчості Забужко — це питомо романтичне протистояння індивідуального подвижництва й темної, нетворчої, «безнебої» дійсності: «Феєричне горіння свічки на темному тлі довкілля („Як гарно, // Як високо горіла та свіча // У ніч нового місяця і року…“) та стрімкі рухи диригента (людини, що існує в геть інакшому ритмі, ніж усі інші, а тим самим перетворює хаос на гармонію) — це символи її власного життя». Перетворення хаосу на гармонію — це вже усталення в світі аж ніяк не постмодерних стандартів.
Художній світ Тараса Прохаська існує ніби цілком осібно, тут по-іншому тече час, інакше структурується простір, тут важливий не результат, а процес, не мета, а найдрібніші подробиці шляху до неї. У такому часопросторі загубиться, збезвіститься герой-діяч, тут можуть жити лише самотні колекціонери вражень і відчуттів, колекціонери нещоденного, виняткового у своїй первинності досвіду. І розповісти про такий досвід можна лише в якійсь особливій манері. Насамперед змінюється уявлення про сюжетність. Це не пригоди, не події, об’єднані причинно-наслідковим зв’язком, навіть не суб’єктивізована сповідь про якісь почуття, емоції, тут важлива не змінність, не кількість вражень, а інтенсивність спостереження і переживання, максимальна концентрація уваги. Винятково значущими подіями — але безпосередньо тобою сприйнятими, інтимно пережитими — натомість стають снігопад, іній, збирання гербарію, розпалювання вогню у «п’єцах»… Тільки спостереженню за ними треба віддатися самозречено: «Іній завжди бачимо аж уранці. І не знати, звідки він береться. Чи падає, мов сніг, всю ніч, чи проступає рано, мов роса. Всілякі наукові трактування нічого не прояснять. Одинокий спосіб — не вставати з лавки аж до завтра». Прохасько не «метафорист», не «аналітик» і не «психолог», він, може, найближчий до традиції так часто споневажуваної чи не впродовж десятиліть описовості. Тільки ця описовість таки суттєво відмінна від часом нуднуватих сучасному читачеві статичних замальовок Нечуя-Левицького чи Свидницького: Тарас Прохасько описує мікрорівень, спостережене в ході повільного й дуже зосередженого споглядання — до того ж це майже цілковито позасоціальний досвід. Він любить реєстри, переліки, атласи, лексикони. При такій увазі до окремих дрібних деталей, при такій неспішності споглядання зв’язки, взаємовпливи, загалом рух епізодів і картин зостаються поза межами огляду й поза межами досвіду. Як каже про це сам прозаїк, «нема ніякої сюжетності — сюжети не стаються. Все так розтягнуте в часі, що перестає бути подіями більшими, ніж пиття чаю чи надмір нічних метеликів. Немає детермінізму, а логіка — лише одна з можливих — реєстру, опису, переліку, „ціх“». І, нарешті, «ще така вимога до письма — погляд ніколи не буває вужчим, ніж з периферійним зором (а це цілковито не враховується літературою)». Персонажі цих текстів витворюють ціле вчення про запахи, звуки, дотики, про їхній настроєтворчий сенс і емоційну значущість. Так що «існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка. Якщо є таке мислення — запашне мислення, — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення». Для оповідача одної з радіоновел найдорожчим спадком по дідові, скарбом, за яким довго допитувалися сусіди, виявився якраз дивовижний запах «винайденої ним таємної суміші» квітів і трав: «Так може пахнути літо в саду, мед, розлятий по цілющих зелах, найсмачніші плоди і есенції найніжніших пелюстків. І я згадав цей запах, хоча вже думав, що далекий спогад про нього є ще одною казкою дитинства». Так само світ (а разом і ставлення до нього, сприймання, настрій і стан душі) може враз цілковито змінитися від зміни інтенсивності освітлення чи його джерела. «Був ще пізній ранок, а сонце світило так інтенсивно, що на вузьких вулицях не було затіненої сторони. Абсолютно тотальне безвідтінкове освітлення. За закритими повіками — теж тільки пласке, нічим не посічене оранжеве поле, жодних артефактів». В іншому випадку «те, що справа був щільний довгий паркан, було важливо <…> передовсім через вплив на освітлення. Його варто було б запам’ятати, хоч очевидно, що вичленувати наслідки паркана годі». Врешті, можна навіть спробувати, хоча це навряд чи вдасться, «запам’ятати, як міняється простір від порожності, оголеності і стертості меж, як встановлюється найліпше співвідношення між холодністю і яскравістю сонячного освітлення».
Імпресіонізм свого часу називали мистецтвом короткозорих — от ніби цілому поколінню художників по всій Європі забракло вчасної допомоги офтальмологів. У прозі Тараса Прохаська також є спокуса багато чого пояснити саме зоровими дефектами чи особливостями (що, зрештою, те саме, бо так чи так ідеться про явне відхилення від «норми»). Щоб мати змогу осягнути певний екстраординарний, екстравагантний досвід, герої цього письменника не зупиняються перед добре продуманими експериментами задля розширення свідомості, деавтоматизації сприймання тощо. Це може бути медитація, але може бути й гра з особливо організованим простором або вживання спеціальних препаратів.
У «Від чутті при сутності» герой з «нетутешнім» ім’ям Памва, мріючи зняти фільм, моделює у своїй квартирі піщаний каньйон і лабораторію «для віднайдення світла». «Посеред порожньої кімнати поставив паку з піском, виліпив русло, береги, вбудував усі деталі ландшафту, пустив воду. Мав три фотоапарати. Один закріпив на рухомій щоглі зверху, другий встановив на штативі, а з третім переміщався навколо макета. Пробував усі можливі способи — через товщу різнокольорових розчинів, при різноманітній комбінації ламп, крізь різні рослини, зафарбовані аркуші паперу, пару, шкло, дим, марлю теж. Виходили дуже гарні слайди, але відчуття присутності не було». До речі, гра з фотоефектами — це загалом один з улюблених прийомів у Прохаськових сюжетах. У «НепрОстих» герої підуть іще далі: вони спроектують і збудують фантасмагоричне місто з будинками-мушлями, віллами-квітками тощо… У героя новели «Над озером» внаслідок хвороби з’являється унікальна властивість зору. Приятель переконує Северина в необхідності операції, «хоч сам він не погодився би позбутися доступу до додаткового (знов ця гра з не прагматичною фонетикою і з непокірними префіксами — тепер не «від-» і «при-», а лише з троїстим «до-». — В. А.) світу, уможливленого Севериновою хворобою, — час від часу новоутвір натискав на окульомоторний нерв, око не могло виконувати тих безперервних мінімальних рухів-переходів, рухів-доторків до всіх точок баченого у даний момент (а саме ця властивість є здатністю бачити бачене), око завмирало на довший час в непорушності, фіксуючись на елементарних ультраструктурах візії». Так створюється ефект мікроскопа, здатність зосереджуватися на найменших складниках, і тоді деталі стають самодостатніми, самовартісними, — можливо, якраз таке бачення і є в інтерпретації Тараса Прохаська ідеальним мистецьким баченням. Химерний Памва, йдучи на нічне чергування після попередньої безсонної ночі, випробовує макабричну комбінацію препаратів. Спочатку був ром, далі «він випив страшенно міцну каву, з’їв ложку меду, чотири таблетки аспірину, розмішав у склянці води глюкозу й аскорбінову кислоту, надушив соку двох грейпфрутів, доповнив фляшечку елеутерококу коньяком і випив усе відразу. Нарешті запарив чефір і закурив». Зрозуміло, що потому «шалена тахікардія — наслідок неспання і всіх стимуляторів — аж перебивала дихання. Відчувалося, як від надниркових залоз, наповнених адреналіном і всякими іншими гормонами, розходиться по всій спині такий лоскіт, ніби судини були окуповані різними комахами; важко витримувати. Тіло було у максимальному тонусі — кожен рух робився так, щоб витратити якнайбільше енергії». Увага до засадничих у своїй неспокушеній первозданності цінностей, феноменів, до природи, протиставленої зіпсутій технократичній цивілізації, у Прохаська не аж така наївно-однозначна. Це не спрага реалізму чи примітивізму, а скорше зведений у принцип естетизм, апофеоз втечі від банального плаского сприймання дійсності-як-вона-є; зрештою, експерименти Памви чи Северина («Над озером») принаймні аж ніяк не безневинніші, ніж свого часу fin de siecl-івські декадансні способи вдосконалити реальність, привести її у відповідність із власними уявленнями про красу в персонажів, скажімо, Гюїсманса. Так чи ні, розфарбовування панцира нещасної черепахи в тон до орнаменту килима, по якому вона повзає, персонажем Гюїсманса — мистецька акція, здається, навіть менш вибаглива, ніж проектування, як у романі Прохаська «НепрОсті», басейну у вигляді гнізда чомги або трапецій між будинками, щоб перебиратися таким чином на протилежний бік вулиці.
