Знайти і затримати - Тимчук Віктор (хороший книги онлайн бесплатно TXT) 📗

– Невже того, що поранив Загату?

– Хто зна. Може, приміряв, – сказав Яків. – А це що в тебе?

– Коса, знайшов у землянці.

Мотоцикли і залишене взуття, коса… Я нічого не розумів, хоч Олекса багатозначно поглядав на мене. Здогадувався, про що він думав: мовляв, узув убивця чиїсь черевики, щоб збити нас з пантелику. Вірно, коли б не мотоцикли. Невже тут був хтось раніше? А відтята коса? Ліс – не перукарня.

Бунчук поїхав до дороги, а ми втрьох прочісували ліс навколо галявини. Неподалік з трави витикався поруділий пеньок. Коли підійшов ближче – мало не скрикнув… Коричнева господарська сумка з обмотаними ізоляційною смужкою ручками! Грошей, звичайно, у ній не було. Так, убивця позбувся особливої прикмети. Сандалета і сумка… Не було впевненості, що грабіжники не поміняли на собі й одягу. На поляні ми більше нічого не знайшли.

Під'їхали експерти. Яків віддав їм наші знахідки, й ми подалися лісом до дороги. Роздивлялися навсібіч. Букет принюхувався до землі, але ні сліду, ні речей… Грабіжники наче випарувалися. Неймовірно. Я тішив себе надією, що при в'їзді у місто пост ДАІ звернув увагу на двох мотоциклістів і їх пасажирів. Коли ні, – обривалися всі ниточки. Залишався тільки власник будинку.

Зненацька Букет загарчав і шарпнувся убік, припав носом до землі й потяг за собою Кузьменка.

– Слід! Слід! – зраділо загукав Олекса.

Ми з Яковом кинулись за ним. Пес мчав до дороги. Долинув шум машин, і поміж деревами засіріла смуга асфальту. Букет стрибнув у кювет і став. Шерсть на його загривку настовбурчилась. У траві лежали дві пари туфель – старих, давно не ваксованих. Одна пара – жіночі на низькому підборі.

– Он воно що! – Яків аж посміхнувся. – Перевзулися.

Далі Букет сліду не брав. Я поклав туфлі в целофанову торбинку. Таки обдурили нас грабіжники. Мабуть, сіли на попутну машину. Проте дивно, що одні туфлі жіночі.

На узбіччі, десь за кілометр од нас, уже стояв наш «газик». По той бік дороги – ріденька лісосмуга, крізь яку жовтіло стернею поле, всіяне копичками соломи.

– Що ж далі? – запитав мене Кузьменко.

– Поїдемо до міста, – відповів я і замахав рукою Бунчуку, щоб під'їжджав.

Недалеко паслися рябі корова й телятко. Пастушок, хлопчик років дванадцяти, у пілотці, білій майці й чорних трусах, сидів на бетонному стовпчику й зосереджено стругав паличку.

– Слухай, солдате, – звернувся до хлопчика, – ти давно тут сидиш?

Захопленими синіми очима він дивився на Букета.

– А це вівчарка? Вона вчена?

– Вчилася на «відмінно», – посміхнувся Олекса.

– Ти не бачив, з лісу ніхто не виїжджав на мотоциклах?

– Їхали на моторолері і на мотоциклі, коли я пас корову в лісі.

– Куди вони поїхали? – запитав Яків.

– Стежкою до залізниці, – хлопчик не зводив очей із Букета, що не виявляв ніякої цікавості до нього.

А ми їх не помітили, бо їхали з протилежного боку насипу.

– Хто ж там був?

– На моторолері – дві тьоті, а на мотоциклі босий дядя.

– А ти більше нічого тут не бачив і нічого не чув?

– Ніби хтось стріляв, три рази.

На галявині ми гільз не знайшли.

– А з лісу на дорогу не виходило двоє дядьків?

Хлопчина покрутив головою. Він ще згадав, що одна тьотя білява, а друга, що сиділа позаду, чорнява. А яка сорочка на дядькові – не пам'ятав. І ніяких сумок у них не було.

– Відпочивай, Яшо, – сказав я лейтенантові.

Під'їхав наш «газик».

Я сів до кабіни, взяв мікрофон і викликав чергового.

– Я Тринадцятий. Товаришу майор, треба знайти біляву дівчину, яка їздить на моторолері.

– Записав. Що там у вас?

– Фактів – сам чорт ногу зламає.

– Пересівайте. Зерно залишиться, – впевнено сказав черговий. – Власника «Волги» і хто під кличками шукаємо. Все.

Я вибрався з машини й сів на траву, поруч із Пазовим.

– Дві дівчини й хлопець, босий… – міркував я. – А де ж другий, га, Якове? Хтось переодягнувся у жіночий одяг, напевне той чорнявий, бо одна дівчина, зі слів пастушка, чорнява.

– Ні, надто хитромудро, – заперечив Пазов. – Та припустимо таке. Проте одна людина не зможе одночасно приїхати і на мотоциклі, і на моторолері. Їх повинно бути двоє.

Чому він босий? За цим щось крилося. До нас підійшов Кузьменко.

– Що будемо робити, Арсене Федоровичу? – запитав він.

– Почекаємо експертів.

Якщо сумки в них не було, то куди зникли гроші? Закопав чи передав спільнику, і той ховався з ними в лісі? Під'їхала машина оперативної групи, зупинилася.

– Чим порадуєте? – звернувся я до Коливайла – циганкуватого експерта.

– Дещо є. Лише попередні висновки. Приміром, бите скло – від окулярів, а на ньому відбитки пальців трьох чоловік.

– Цікаво.

– Цікаве попереду, – сумно посміхнувся Коливайло. – На галявині товклося вісім осіб. То як? – лукаво примружився.

Ми стояли мовчки, вражені його повідомленням. Пазова щось запитав Кузьменко, і він машинально кивнув йому головою. Олекса з Букетом залізли в машину оперативників, і вони поїхали. Яків, Бунчук і я залишилися на дорозі. Вісім… Звідки? Хто? Ніяк не в'язалися кінці з кінцями.

І тут згадав бородатого діда з костуром і стару жінку, яких бачив біля станції. Ще й розмовляв з дідом. Тепер мені здалася підозрілою їхня поява біля місця, де лежав поранений Загата. І кошик у діда. Чому б не перекласти туди гроші? Ні, восьмеро – це забагато спільників, А ще власник будинку – дев'ятий. Дурниця!

– Тринадцятий! Тринадцятий!.. – заговорила рація.

Я схопив мікрофон.

– Тринадцятий? – голос майора Скорича.

– Так точно.

– Отримуй інформацію; вбивця і грабіжник не Акула, а Шакула. Його прізвище – Дрига Мирон Демидович. Притягався до кримінальної відповідальності за розбій і пограбування універмагу. Сім років позбавлення волі. Це йому зараз двадцять вісім. Філона у картотеці нема. Або гастролер, або новоспечений підручний. Ми оповістили всі навколишні населені пункти, виставили пости. Власника «Волги» шукаємо. Картотека велика. Біляву дівчину теж. Що у вас нового?

– Справжній вінегрет, аж голова паморочиться, – поскаржився майорові.

– Аби не від успіхів, – пожартував Скорич. – То що там?

Я розповів Дмитру Юхимовичу про здобуті факти.

– Дійсно лабіринт. Мені здається, грабіжники залишилися в лісі або десь поблизу. Тактика їхня давно відома: пересидіти найінтенсивніші години розшуку. Звичайно, можуть, коли споночіє, податися… еге, в місто чи в Тарасівну, якщо мають там у кого сховатися.

Я поклав мікрофон і до Миколи:

– Розвертайся і потихеньку до Снігурів. Трохи проїдемо.

Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч – лісосмуга, а за нею – скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.

Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій коробці. ЦИБУ… Можливо, у його паперах щось знайдемо.

Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож – ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.

– Куди веде он та грунтівка? – запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.

– Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.

– Ну, Миколо!.. – я покрутив головою. – Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.

Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.