Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Оце завтра йому виповнюється сімнадцять. Хочу спекти торт, пиріжків. Домашнє смачніше. Прийдуть друзі: Ігор, Віталій… І коли він виріс?! Змигнули роки, як один день, – і журливо стисла губи, по хвилі продовжила: – Вже сушимо мізки, куди йому вступати після школи. Чоловік радить у політехнічний, а Аркадій хоче в педінститут на фізвиховання. Але ж яке життя у вчителя?! Ну, платню підвищили, а робота все одно не престижна.
– Моя бабуся сорок років вчителювала, – вихопилось у Тополюка з образою.
– О, тоді вчителі користувались авторитетом і повагою. І який з мого Аркашки Макаренко, господи?! Дитя…
Вона не запрошувала їх до кімнати – поспішала з готуванням до іменин, а чоловіка, очевидно, не було вдома, і слідчий з капітаном стовбичили у вузькому коридорі непроханими гостями. Вони почувалися незручно, позаяк вона мала їх за старших товаришів сина, а відрекомендуватись отак – ні сіло ні впало – не наважувались, бо настрій у матері Аркадія гарний, навіть святковий (завтра ж день народження сина!), і це стримувало. Ох, як часто доводилося їм порушувати спокій людей, втручатись у їхнє життя, торкатися заповітного… Не всі розуміли їхню роботу: дехто ображався, замикався у собі, й тоді доводилось пояснювати, вмовляти, вибачатись. Після того залишалось на серці якесь незадоволення.
– Хвилюємось: скоро випускні екзамени, – заклопотано казала мати. – Як він їх складе? Потерпаємо за твір і усний з мови і літератури. З інших предметів у нього п’ятірки і четвірки, а тут… – замовкла нараз, прислухаючись. – О, біжить Аркадій, грає… І скільки наказувала йому…
Вони нашорошили вуха: з під’їзду долинало глухе, ритмічне бухкання, наче хтось вибивав танок на бубні. За кільканадцять секунд прочинилися двері й до коридора скочив невисокий розпашілий русоволосий юнак, одягнутий у коричневі спортивні штани і білу майку, з синім пластиковим відерцем у руці.
Коротка стрижка, щоб довге волосся не заважало у боротьбі, повне обличчя, густі брови і тугі губи, в очах веселі бісики… Він, Аркадій Апостолов – Апостол. На фотокартках він має вигляд дужчого і мужнішого за Біронського, м’язи рук і плечей добре розвинуті, молоді груди бугристі. Міцний горішок. Напевне, стрибав через приступки, але дихає легко. В його очах з’явилося німе запитання: хто ви? Привітався.
– А це до тебе, Аркашо, – сказала мати і докірливо: – Я ж тебе просила – не бий у відро. Дядько Кирило дратується і вичитує нам за погане виховання. Ну, як до стіни!
Вона забрала в сина відро.
– Пробач, мамо, забув, – знітився Аркадій.
– А ми не з ДЮСШа, – зненацька повідомив Денис, щоб далі не вводити в оману сина і матір. – Я слідчий прокуратури Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.
Не встиг закінчити Денис, як відро бухнуло на підлогу, – впустила вражена Антоніна Павлівна, і Євген подумав, що тепер не скуштують вони пирогів. Вона злякано дивилась на сина. Аркадій відвернувся – втупився у жовтий вимикач. Мати безгучно ворушила губами – хотіла щось сказати, проте не могла вимовити й слова.
– Ну, чого ти? Чого? – жалісливо, заспокійливо сказав Аркадій. – Я ж нічого… Ти ж знаєш…
– Але ж… Хіба ви до мене?… До чоловіка?… – звернулася до прибулих Антоніна Павлівна.
– І до вас, – кивнув Бухов. – Нам треба поговорити з вашим сином.
– Про що?
– Він дружить з Віталієм Шейченком.
– Віталій?! – мати прихилилася до одвірка кухонних дверей, лапнула себе за лоба й залишила на ньому білі смужки муки. – Віталій добрий хлопчик, вихований… Аркашо, що сталося?
Аркадій знизав плечима, мовляв, а мені звідки відомо. Євген бачив, що вони так і будуть стояти в коридорі – приголомшеній господині вже не до ввічливості, і красномовно повторив:
– Нам треба поговорити з Аркадієм.
– Ох, вибачте, – спохопилась Антоніна Павлівна. – Веди, Аркашо, товаришів до кімнати, веди, – і запобігливо запитала: – А мені можна чи?…
– Можна, – дозволив Бухов. – Це ж ваш син.
Квартира в Апостолових двокімнатна. Увійшли до вітальні, ступили на зозулястий палас. Шафа, диван-ліжко, телевізор «Весна», килим, проста люстра, у серванті посуд, на полиці книжки – технічна література. Сіли на стільці довкола стола, а мати з сином на дивані. І тут Євген помітив між шафою і сервантом невеликий чорний ящик, схожий на футляр для баяна. Що то могло бути?… А, портативна друкарська машинка. Напевне, «Москва».
– Ти з Віталієм ішов додому після уроків? – звернувся до Аркадія слідчий.
– Ні, сам, – без сорочки, в самій майці, він почувався перед ними ніяково. – Віталій пішов раніше.
– Аркашо, одягнись, – здогадалася запропонувати йому мати.
Аркадій схопився і шмигонув у кімнату. Звичайно, міркував Євген, та кімната менша за цю й затишніша – не прохідна, ніхто не заважає синові – всі умови для успішного навчання. І в Бірона – Ігоря, своя кімната. А мабуть, колись батьки жили по гуртожитках, потім, одружившись, купчились у одній, найманій кімнатці, зате тепер виділили синові окрему. І так більшість, щоб діти не знали скрути, а насправді – відокремлювали дітей від себе, сіяли перше зерно оманливої власної значимості, яке поволі проросте втратами у вихованні. Безмежна і сліпа батьківська любов…
Повернувся Аркадій – одягнув коричневу спортивну олімпійку на довгій блискавці. Сів біля матері. Напевне, недарма загаявся в кімнаті: вгамовував хвилювання і гарячково готувався до відповідей. Ні на кого не дивився, втупився в палас – розглядав його з удаваною цікавістю. Дитяче поводження.
– Значить, йшов додому без Ігоря і Віталія, – продовжив Бухов почату розмову. – А далі?
– А що далі? – знизав плечима Аркадій. – Пообідав і сів за уроки, слухав музику.
– І все? – недовірливо запитав Денис. – І ти не знаєш, куди пішов Шейченко і навіщо він віддав свій «дипломат» Ігорю?
Слідчий навмисне згадав про «дипломат». Хай Апостолов не думає, що їм нічого не відомо. І Аркадій сіпнувся – підвів голову й ошелешено зиркнув на Бухова. Мати поклала руку на синове плече, стисла його, мовби закликаючи до відвертості.
– Свій «дипломат»… – пробелькотав Аркадій. – Я… я не бачив, коли він віддавав.
– Поруч стояв і не бачив? – глузливо звів брови Денис. – І не помітив «дипломата» в Ігоря, коли разом йшли додому?
– Аркашо, що ти кажеш? – змученим голосом, благально втрутилась у розмову мати. – Ти ж не сліпий. Кажи правду. Мені соромно слухати, як ти… Що зробив твій Шейченко? Що? – силкувалась повернути до себе сина, однак він ворухнув плечем – і її рука безсило впала на диван.
– Чого ти присікалася до мене? Чого? – обурився Аркадій, витріщившись на матір. – Нічого поганого Віталій не робив!
– Але ж ти… неправду про «дипломат», – стурбовано зауважила Антоніна Павлівна. – Аркашо, сину…
Насупившись, він мовчав. Тополюк і Бухов зрозуміли: Біронський і Апостолов домовились не казати, куди після уроків пішов Шейченко. Коли ж встигли? Телефону в Аркадія нема. У Євгена майнув здогад, чому так поводились товариші Шейченка.
– Гаразд, Аркадію, – слідчий легенько поляскав пальцями по столі. – У Віталія не було ворогів? Ніхто не гострив на нього зуба? Між хлопцями трапляються суперечки.
– Віталій ні з ким не заводився, – неохоче видушив з себе Апостолов. – Лише на змаганнях. Але ж це спорт: той виграв, а той програв. Чого ж гострити зуби?
– Авжеж, – погодився Денис. – У спорті все ясно. Згадай, може, є серед ваших знайомих Кривий?
– Кривий? Ні, нема.
– І не чув такого прізвиська, не зустрічав кульгавого хлопця? – запитав Тополюк.
Аркадій зиркнув на нього, засовався, зручніше вмощуючись, і відвів погляд убік. Денис теж помітив його збентеження. Одначе юнак заперечливо похитав головою і відповів з нотками кепкування:
– Хіба мало кульгавих у місті? Я не звертаю на них уваги.
– Просто місто кульгавих, – іронічно зауважив Тополюк.
– Я бачила кульгавого хлопця, – несподівано мовила Антоніна Павлівна.
– Де? Коли? – випалив Бухов, не приховавши своєї зацікавленості.
