Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!… – обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.
– Не треба, прошу вас, – стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. – Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? – спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. – Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.
В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.
– Вам дати води? – нахилився до нього.
Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.
– Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… – згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. – Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер – нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу. За що? – дивився осклілими очима у вікно. – За що?
– І за це ви їх убили? – запитав Тополюк.
– За це. Я не міг ні їсти, ні спати, поки їх не знайшов. Мене постійно це мучило, колотило душу, дерло на клапті…
– А як ви їх знайшли?
– Як?… Тинявся містом, і якось спало на думку, що вони, мабуть, спортсмени. Почав ходити по спортзалах і одного разу набрів на дитячо-юнацьку спортивну школу. Зазирнув у вікно – борються хлопці. Серед них ніби й ті троє. Дочекався, коли вийшли. Вони. Поплентався за ними навзирці. Регочуть, зачіпають дівчат… Провів їх аж на проспект Миру, до будинків. А вранці – туди Школярі… Ви не бачили їхніх тренувань у глухих закапелках на перехожих. Ох, не бачили…
– Чому ж ви не заявили в міліцію? – запитав слідчий.
– А скільки б їм дали? Два – три роки? Дивись, амністія – і на волі. Ні, вони повинні були загинути. Шкода, встиг тільки двох… Як він кричав, коли падав! А той і не тріпнувся, – і зловтішність пролунала з його голосі.
– Припиніть, Заворотний, – болісно скривився Денис. Задзвонив телефон, і він здійняв трубку. – Слухаю. Спасибі, лейтенанте, перевіримо.
Бухов узяв клаптик паперу, щось написав і подав Тополюку. Євген прочитав: «Дзвонили з вокзального пункту міліції. Повідомили, що зовнішні прикмети диспетчера таксі ніби збігаються з орієнтировкою». Ну от, таки натрапили на слід Кривого. Проте вони з Денисом раніше.
Через півтори години після допиту в кімнаті Заворотного з дивана-ліжка експерти видобули срібне відерце старовинної роботи. В ньому колись охолоджували на льоду шампанське. Відерце до половини наповнене золотими імперіалами. «Плата за каліцтво», – спромігся на жарт обвинувачуваний. Він забрав їх у Біронського, коли той впав од смертельного удару. Там же в целофановій торбині лежав замашний молоток.
Біронський, мабуть, після допиту злякався, що слідчі знайдуть коричневий зошит, і вирішив його переховати, випадково натрапивши на схованку зі скарбом.
Ще вилучили газету з некрологом. Коло нього стояла масна цифра «І», написана червоним олівцем. Початок лічби Заворотним своїх жертв.
Пізно ввечері стомлені, вже з пригаслим збудженням Євген з Денисом міркували над завершенням розслідування.
– Тепер нам відомо, звідки у Шейченка п’ять тисяч карбованців, – сказав слідчий.
– Звісно, він комусь збував золоті монети.
Вони згадали кафе «Дружба», свідчення буфетниці Макашиної: бачили в коридорі Віталія із сивим чоловіком. Розробили план, як вийти на нього. Після того десь близько півночі їхній робочий день закінчився. Везучи Євгена до гуртожитку спорожнілими вулицями міста, Денис раптом ляснув себе долонею по лобі, тихо засміявшись.
– Обоє закрутились… – докірливо сказав він. – Я ж докопався до історії схрону в дубовому гаю. Виявляється, то залишки підвалу веселого будинку з червоним ліхтарем пані Віцінської. В революцію його спалили, зруйнували. В двадцяті роки тут діяла банда Кабанця: трусила непманів, грабувала шинкарів і лихварів, власників магазинів. Рядових бандитів переловили, а Кабанця з кількома прибічниками не знайшли. Отже, мож-на припустити, що вони відсиджувались у пані Віцінської, а скарб або їхній, або тієї пані.
У суботу, в день, коли трійця відвідувала кафе «Дружба», Тополюк і Бухов посадили Апостолова і двох його однокласників за столик, хлопців спинами до входу, Аркадія – обличчям. Самі слідчі й оперуповноваже-ні розташувалися за сусіднім столом. Сподівалися, що невідомий, зацікавлений в придбанні імперіалів, нічого не підозрюючи, завітає в кафе.
І водночас їх турбувала думка: чи передплачував і читав обласну газету покупець? Адже міг звернути увагу на некролог, насторожитись, і тоді… Однак іншої ниточки вони не мали.
Юнаки спочатку трималися скуто, але коли заграв автоматичний програвач, розслабилися і вже з задоволенням пили каву і соки, ласували тістечками, заздрісно позирали на танцюючих. Одне слово, поводились, наче не поховали двох своїх товаришів поспіль. До речі, Апостолову, напевно, не спадало на думку, що до слідства потрапив коричневий зошит, і вже розшукано сімох потерпілих, які впізнали свої шапки і трійцю на фотокартках.
Аркадій припинив, як Євген дізнався, відвідувати тренування і після вбивства Біронського нікуди не виходив з хати, лише в школу. Апостолов, мабуть, здогадувався, за що вбили Шейченка і Біронського, можливо, навіть знав, хто саме, але боявся зізнатися, бо тоді довелося б розповісти про «рейди».
Апостолов, коли Тополюк запропонував йому піти в кафе, злякано відмовлявся, поки Євген не сказав, що з ним будуть два однокласники і вони. Помітив, що коли рипіли двері, Аркадій або повертався, або скидав очі на нового відвідувача. Він мовби когось чекав.
Тополюк і Бухов розглядали присутніх, стиха розмовляли, пили каву. Так минула година. Юнаки вже почали нудьгувати, а слідчому і оперуповноваженому в душу поволі закрадалися сумніви стосовно доцільності задуму.
І коли надія майже розтанула, несподівано, наче з-під землі (як вони прогавили його прихід?!), з’явився біля Апостолова чоловік років сорока п’яти, приземкуватий, в коричневому костюмі, вилицюватий, сивий, з широкими рудими бакенбардами (а Макашина про них ні слова!). Нахилився до Аркадія, який відразу напружився, і запитав:
– А де Віталик?
– Він… захворів, страшна ангіна, наївся морозива.
– Шкода. Передай привіт. Скажи – від Зіновія.
Буфетниця Макашина їм кивнула: той. От і все. Євген глянув на годинник – 21.10. Десятикласників залишили в кафе. Тополюк і Бухов пішли за Зіновієм. Він привів їх у центр міста, в будинок навпроти універмагу, на третій поверх, квартира 18. Прізвище – Храбан З.Д. Вранці вже мали інформацію: Храбан Зіновій Демидович, 1940 року народження, лікар-стоматолог. Відразу виринув у пам’яті Євгена акт розтину Шейченка, де, між іншим, зазначено про запломбований зуб. Ось де вони познайомились! Бухов подзвонив у поліклініку – Храбан працював з 14.00. Вони поїхали з експертами до нього на обшук. Знайшли дві ощадні книжки, дев’ять тисяч карбованців, коштовності і в люстрі двадцять імперіалів. Банально, але часто зубних лікарів і техніків вабить золото.
Після судовопсихіатричної експертизи судили Заворотного, а потім Апостолова. Разом із вироком суд виніс окрему ухвалу про незадовільну виховну роботу в школі № 37. Педагоги, учні і батьки були шоковані.
А Євген ще довго згадував знак «рейдерів» – букву R, пронизану лиховісною ламаною блискавкою.
