Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗
Ольга ходила, все мовчала, все не підводила голови. Радюк хотів глянуть на її очі, прочитати в їх хоч тінь прихильності до своїх думок і не міг, бо не бачив тих очей.
- Чи вже ж ви, Ольго Василівно, встоюватимете за такі думки, за такі гадки, за які отам тільки що говорилось?
Ольга все мовчала й не підіймала навіть очей. Вона неначе чогось шукала на підлозі, так пильно втупила очі в її.
- Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?
Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кімнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" - подумав Радюк і пересвідчився, що втратив Ольгу навіки.
"Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карі очі! Нащо ж ти, доле, дала нам спізнатись, коли не судила нам побратись!" - думав Радюк і почув серцем, що втратив велике щастя в житті; навіки марно згинула чиста, як світ зорі, його любов.
Радюк не сів, а впав на стілець. Його лице зблідло одразу, очі ніби туманом повились. Ольга вернулась з кімнати, тихо перейшла залу, навіть не глянувши на його, і сховалась за тими дверима, де було світло й видно, як удень. Радюкові здалось, що він бачить Ольгу, котра вернулась ніби з того світу. Вона була бліда. Ольга вийшла за двері й зачинила, і йому здалось, що для його зайшло навіки сонце та вже й не зійде вдруге.
"Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й ви, чорні брови й очі зоряні! Прощай, моє дороге щастя!"
Радюк вхопив шапку й похапцем побіг з зали. Його перепинила хазяйка.
- Куди це ви так зарані? Їй-богу, не пущу! І не думайте собі нічого! - говорила Степанида Сидорівна.
- Вибачайте мені, будьте ласкаві! Я трохи ніби слабий; мені недобре, - сказав він, і Степанида Сидорівна пойняла віри, бо його лице було бліде, наче мертве. Радюк бігцем побіг з Дашковичевого дому, навіть не оглянувсь.
Надворі схопивсь страшний вітер, налітав з-за Дніпра на київські гори, неначе кидалась та сікалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипіли. Радюк вискочив з гостинної й бігцем попростував до свого житла якось несвідомо, механічно. Він навіть не чув, як буря сатаніла, ревла та свистіла, трохи не звалювала його з ніг, і все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кімнатку. Несподіване лихо неначе гналось за ним навздогінці, і він ніби втікав од його.
Він ускочив у свій покоїк, засвітив лампу, впав на ліжко, заплющив очі й одразу ніби замер. Ніякісінька думка не ворушилась в його голові. І тіло наче обважніло й здерев'яніло, і думки наче скам'яніли. Щось ніби дуже важке та завальне нагнітило його, душило безперестанку й не давало ніякого просвітку думкам.
Довго він лежав і не міг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столі. Запаморочена голова каменем вдавила м'яку подушку, неначе пірнула в її. Вітер свистів та гув, стукотів, рвав віконниці ніби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув того лютування бурі, не чув стукоту й гуркоту. Він задрімав якоюсь важкою дрімотою. Йому здавалось, що він кудись йде в тумані, хоче вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не відає, куди йде і кудою йому вийти, никає, блукає навмання.
А туман клубками застеляє стежки, то розходиться поперед його, то знов густішає й знов спадає поперед його сивими завісами, стає стінами й застує йому тихий світ з неба. От туман ніби звився й піднявсь угору, і перед ним замиготіли ніби зорі на чорному небі... не зорі, а неначе світло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. І одразу блиснули чиїсь пишні, гострі очі, вигулькнуло чиєсь лице, свіже, неначе весняна перша троянда в зеленому листі.
Радюк зрадів. Він неначе почув солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. І зникло те пишне радісне обличчя з осміхом на устах. І важка дрімота знов пойняла голову й думки... І знову в одну мить ніби піднялась завіса з туману. Блиснуло синє тропічне небо. Майнули пальмові гаї, якісь велетні-дерева саме в цвіту, білі квітки магнолії. Якісь дивні птиці, червоні, жовтогарячі, жовті, запурхали й закричали по тих деревах. На деревах теліпались здорові квітки ліан.
Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, ніби од якоїсь здохлятини та гнилятини. Ті важкі пахощі душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихать. Він хотів втекти будлі-куди, будлі-де сховаться. А квітки наростали та ряснішали. Червона птиця несамовито крикнула, неначе навіжена.
Буря ірвонула віконницю, одчинила її, з усеї сили хрьопнула нею об стіну й страшно гуркнула.
Радюк опам'ятавсь і раптом скочив з ліжка. Важкий неприємний дух якоїсь гнилятини вчувавсь йому неначе в кімнаті, неначе занесений на нервах звідкільсь, од когось, од чогось. Він зирнув по хатині й прочумавсь.
Буря вила, неначе скажена. Віконниця билась об стіну, неначе підстрелена звірюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне почувалось в серці. І він пригадав усе, пригадав вечір у Дашковича й Ольгу.
"Не варто залицяться до неї. Не піду я до Дашковичів ніколи. Розійшлися ми з нею, як туман по степу, як доріжки в лісі розходяться все далі й далі і ніколи не зійдуться докупи. Так і наші доріжки вже розійшлись і ніколи не зійдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парі. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову статую. Вона тропічна болотяна пишна квітка, що тхне гнилятиною й багном".
І Радюк примітив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для його, вже не надила його серця чарами. Навіть сама згадка про Ольгу стала для його скривдженої душі вже неприємна. Світ її краси неначе почав згасать.
Важка й тяжка була та ніч для молодого палкого ідеаліста!
А в Дашковичевому домі вечір тягся своїм звичаєм, як і почавсь. Молоді гуляли, грали на фортеп'яні, старі грали в карти, а духовні особи сиділи та все судили й навіть лаяли молоде покоління. Вже пізно розійшлись і роз'їхались гості, і в покоях зостались тільки самі свої. Довідавшись, що Радюк пішов додому зарані й навіть не попрощався з нею, Ольга сиділа смутна й нічого не говорила. Катерина нічого не знала за розмову Радюка, і її брала зависність до Ольги.
- Ну, Радюк! ну, молоде покоління! - почав розмову Воздвиженський. - І нащо ви приймаєте його в свій дім? Чи то ж можна пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двір! Ти, Катерино, береш од його й читаєш якісь там книжки. Щоб я тих книжок більш не бачив у тебе! Він понабиває вам голови таким сміттям, котрого потім і ладаном не викуриш.
- Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не читатиму. Нехай вже Ольга читає, - сказала Катерина з злістю, скосивши набік свій рот.
- Чого це ви, Степане Івановичу, так нападаєтесь на Радюка! - почала оступаться Степанида Сидорівна. - Що ви в йому таке страшне запримітили? Ви хочете, щоб усі люди були на вас схожі, чи що?
- А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогодні, так завтра заб'ють в кайдани та й укинуть в тюрму!
- Ох, мені лихо! - аж крикнула Степанида. - Та я такого зятя не хочу мать!
- Я б йому давно двері заперла, - сказала Марта Сидорівна.
- Чого ви так лякаєтесь! Він собі чоловік молодий, В йому ще грає молода дума, а постаріється, то й осяде трохи, як і я теперечки осів, - промовив Дашкович.
- Ну, ти вже й геть-то осів, наче стара хата, та ще й дуже зарані! - сказала Степанида Сидорівна. - Коли б ти не так рано осів, то, може, був би й здоровший і не такий жовтий, як віск. Подивись лиш тільки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навіть бере острах за твоє животіння на світі. - Степанида Сидорівна говорила й дивилась на чоловіка, віднімаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем і закутувалась в свою шаль зовсім так, як Турман.
- Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? - спитав її Дашкович.
