Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Володимир допитливо подививсь на Лаговського — і мовчав. Той зрозумів, що Володимир не дуже йому повірив.
— А втім, може, я вам і не щиру правду кажу... Може, попросту мені той Дембовський — огидний.
На ці професорові слова Володимир знов помовчав, але вже не через те, що не вірив. Потім набравсь відваги та й сказав:
— Мені Дембовський, мабуть, іще огидніший, ніж вам... Мені справді тепер бридко руку йому подавати. І не тільки тепер... а ще з того часу, як я був у вас і як у нас з вами зчинилася історія через того альфонса.
— Володимире! Покиньте навіть згадувати про це!
— Ба ні! Вже коли почав, то докажу... Я вам признаюся, що я вас був ненавидів увесь час, відколи ми посварилися, але ще гірше зненавидів отого проститутника... Та я приневолений піддержувати з ним добрі відносини, бо Корзова наша давня знайома, і мама шанує її дуже... А вже ж ми європейці... ми маємо додержуватись усіх зовнішніх форм увічливості і не раз мусимо навіть переламувати свої безпосередні почуття. Це ж тільки азіати можуть через кожну дрібницю одразу хапатися за кинджали та гукати: «Ухадьг проч!! Разіть буду!!!» Але перед вами я безмірно винен і не знаю, що був би дав, аби моєї провини перед вами наче й не було...
Професор переслухав Володимира дуже уважно. Він у душі абсолютно не поділяв Володимирової думки, ніби відносини сім’ї Шмідтів до Корзової та до її «пажа» — це мав би бути справжній «європеїзм». Та разом з тим мова Володимирова уже не вражала його й не дратувала, як бувало колись. Йому було до того наче й байдуже. «Нехай вірить у те, в що вірить!» — подумав він і, замість сперечатися, поклав руку на Володимирове плече та й сказав дуже м’яким тоном:
— І що вам за охота балакати на цю тему? їй-богу, ані Дембовський, ані Корзова не варті тієї уваги, яку ми з вами їм присвячуємо!.. Краще розкажіть мені, яким способом ви зважилися покинути свою юридичну спеціальність... ви ж готувалися були вже й до професури!., і чому перейшли на математику?
Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:
— Чи чуєте? Чогось дуже тихо у вас у залі стало... Мабуть, чи не порозходилися всі гості?
Вони разом пішли до гостей. Справді, здебільша всі, хто був на обіді, уже пороз’їздилися. Тільки дехто з тих, що були позасідали за зеленими столиками, ще гуляли в карти й на нікого не вважали. В горішньому передпокої, на лавровій площадці недалеко од спуску по сходах до роздягальні генеральша Шмідтова саме тоді, як професор з Володимиром надійшли, була прощалася з Корзовою. Тут-таки, коло мами, стояв наймолодший Шмідт Костянтин, а коло Корзової — її «паж» Дембовський, тримаючи в руці дамського ридикюля.
— Ну, дуже вдячна вам, що не позабулися про мої іменини! — проказувала генеральша Шмідтова до міністро-вої матері. — Пам’ятайте, що наші soirees fixes1 — кожної першої неділі в початку місяця... І ви, Феліксе Ромуальдовичу, не цурайтеся нас, — звернулася вона до Дембов-ського, подаючи йому руку на прощання. Він тую руку поцілував.
Попрощався з Корзовою та Дембовським і Володимир, і Костянтин, і Лаговський. Володимир, як брав руку Корзової, підніс до губів. Костянтин тільки потиснув їй руку — не поцілував.
Корзова із своїм «пажем» спустилася вниз по сходах до роздягальні, а тоді генеральша невдоволеним тоном удалася до молодшого сина:
— Ти мусиш Марії Михайлівні цілувати руку!.. Бо диви: Володимир — старший за тебе, а цілує... Ну, а з тебе ще мало не хлопчик, та ти їй фамільярно стискаєш руку, наче своєму одноліткові товаришеві!
— Але ж, мамо! — виправдувавсь Костянтин. — Я ж досі раз у раз, відколи себе затямлю, здоровкався з Корзовою просто за руку!.. Яким же способом я тепер ні сіло ні впало взяв би та й цмокнув її?!
— Ну, то ти от що вчини, — порадила мати. — Уже надходять різдвяні святки й Новий рік. Ти зробиш візиту до Корзової, привітаєш її з Новим роком і тоді й поцілуєш їй руку... А далі вже ясно, що цілуватимеш раз у раз.
Професор мовчки слухав оцю сцену. «Звичайна людська щоденщина! — байдужно подумав він. — Ну, що ж! Нехай люди сами собі плетуть усякі кайдани з увічливостей, куртуазій, декорумів та умовних дрібниць, коли їм це так до вподоби!». Тільки ж, байдужно це думаючи, він почував, що сім’я Шмідтів не стає через те не такою любою для нього.
З Володимиром та Костянтином Лаговський увійшов до хати Аполлонової. Там сиділа стара гувернантка і розклада-ла на картах безконечний пасьянс. Аполлон слідкував за рухами її рук.
— Скажи, Аполлоне, яка твоя сьогоднішня думка про високошановну madame-madame Korzoff? — лукаво спитавсь у брата Костянтин. — Правда, вона сьогодні була така принадна і чарівлива, як ніколи?.. Льореляй, та й годі!..
— Мені, як я дививсь на неї, — сказав, стискуючи губи, Аполлон, — усе пригадувалася фабрична «частушка» з-по-під Москви:
А четверта баба рыжа,
Привезена из Парижа Моду показать!
Моду показать!..
Фу! какая.........—
і тут Аполлон спинивсь, бо кінець пісні був не надто салоновий.
Регіт залунав по цілій хаті. Навіть бонтонна німкеня-гу-вернантка весело запищала і вдарила Аполлона картами по голові.
— Так?.. Ну, то от мені од мами «височайший» наказ: з Нового року я маю оту «бабу рижу» в рученьку лобизати, — комічно поскаржився Костянтин. — І доведеться!.. Бо що вдієш проти невідступного маминого напосідання! Скачи, враже, як пан каже!.. Іще добре, що не звеліла мені з Нового року цілувати Дембовського в потилицю...
Знов усі засміялися. Лаговський слухав той сміх і несвідомо з себе дивувався: чому оця безмежно цинічна балачка вже його не дратує. Він підійшов ближче до Аполлона і розкинувсь на фотелі-гойдалці коло нього, мовчки слухаючи дальшу розмову.
— А мене ніхто не приневолить ані візити робити, ані руку комусь цілувати, — спокійно завважив Аполлон своєму наймолодшому братові. — Це тільки тебе, жевжика, можна запрягти в візитерство... а з мене людина робоча, мені нема коли турбуватися Дембовським та цілуваннями рук у старих пань... Сама мама не схоче одтягти мене од університетської праці... не дасть мені прогаювати мої студентські роки...
Це була правда. Аполлон багацько працював по гістології... його важко було одірвати од мікроскопа, і генеральша Шмідтова дуже цінувала тую студентську працьовитість свого сина.
Ще й давніш Лаговському раз у раз, мабуть, чи не більш, од усіх братів був подобавсь Аполлон. Лаговський і тепер аж спочивав душею, слухаючи його рівний, спокійний голос, його небажання рахуватися з Корзовою. «В Аполлоні немає тривіальності, мабуть, ані гич!» — подумав він, і йому стало аж надто любо.
Зайшла розмова про сподівані гастролі вагнерівського театру з Німеччини, про музику часів передвагнерівських і післявагнерівських і таке інше — словом, на тему, яка для всіх трьох братів була однаковісінько цікава. Володимир завважив був, що для англійців, десь певне, ніякі «вагнерів-ські» питання не існують, бо це нація тупенька для всякої музики, розуміє хіба музику зовсім примітивну.
— І однак не в кого, як у англійця Шафтсбері, ми стрічаємо таку оцінку для музики, яку рідко хто інщий був складав, — обізвавсь професор. — Шафтсбері каже: «Mus-ical harmony speaks us more, than the most excellent painting or the most entertaining book» — «Музична гармонія нам говорить більше, ніж найдобірніша картина або найцікавіша книжка».
Це стало приводом для того, щоб розмова перейшла на ті питання, якими за останніх часів найбільше був цікавивсь Андрій Іванович. Розмова йшла довго, нарешті професор стомивсь і вщух.
— Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Костянтин.
— Втомлений дуже, — щиро признавсь Лаговський. — Адже ж я дуже давно на людях не був, отже ж сьогодні побував у людському гурті аж надто довго...
Помовчали й усі.
Тим часом гувернантка Fraulein Ernestine увесь час була розкладала пасьянси та ворожила собі картами, не плутаю-чися до «неінтересної», «філософської» розмови своїх колишніх вихованців. Тепер вона вдалася до Аполлона та й до всіх:
