Помилка - Талан Светлана (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
– Новий чоловік не зможе їй допомогти? – Вероніка не стрималася.
– Хто його знає, чи зможе, чи ні, – сказала тітка Валя якось сумно. – А ти приїдеш на похорон? Мені знадобилася б твоя допомога.
– Добре, я приїду сьогодні надвечір, – пообіцяла Вероніка, подумавши про те, що вже давно не була на могилах батьків, та й тітці Валі потрібна допомога.
Після похорону тітка Валя попросила Вероніку допомогти прибрати в будинку тітки Тоні. Вони зайнялися прибиранням. Жінка розповіла, що тітка Тоня переписала на них свій будинок, оскільки вони її доглядали та допомагали.
– Тепер ось треба продати будинок, – говорила тітка Валя, перебираючи речі в шафах. – А кому він потрібний? Будинок старенький, та й хто зараз у селі залишився? Це хіба що молода пара не захоче жити з батьками та купить задешево, як тимчасове житло.
– Може, хтось міський придбає для відпочинку влітку, – сказала Вероніка, перебираючи в письмовому столі папери й документи. – Зараз багато купують будиночки в селах замість звичних дачних.
Тітка Валя нарікала на здоров’я, на труднощі сільського життя, але Вероніка її вже не чула. На самому дні шухляди столу, під простеленою старою газетою, вона знайшла пожовклий конверт без марки. «Вероніці В.» – було написано на запечатаному конверті. Вона кинула погляд у бік мами Кіри – та була зайнята перекладанням постільної білизни. Вероніка розкрила конверт і відразу зрозуміла, що лист написала Уля й адресувала їй.
«Люба моя сестричко Веронічко! – прочитала Вероніка. – Нічого, що я тебе так називаю? Може бути, ти мене такою не вважаєш, але я тебе люблю, як рідну сестричку. Не знаю, коли ти знайдеш і прочитаєш цей лист. Я сподіваюся, що в мене все буде добре і я зможу його спалити. Пишу про всяк випадок, мало що…
Моя мати передала мені спадкову хворобу серця, я не надавала цьому великого значення, просто жила – і все. Після її смерті я приїхала до тітки Тоні. Тут я зустріла тебе і своє перше кохання. Я шалено закохалася в нього з першого погляду. Його неможливо було не любити, і я пірнула в це почуття з головою, навіть не вірячи в таке щастя. Весь мій світ вміщався в ньому, але я не знала, що була для нього такою ж, як і всі інші. Кажуть, кохання сліпе. Це так. Я не помічала того, що мною користуються, а не кохають. Будучи вагітною, я застала його з іншою дівчиною, а він вдав, що мене не знає. Я була розбита, принижена, розтоптана, але в мені жило нове життя. Відтоді ми перестали зустрічатися. Згодом я випадково зустріла його на вулиці і вже збиралася сповістити, що в нас буде дитина. Він чудово бачив мій круглий живіт, але вдав, що мене не знає. І тоді я дала собі слово, що народжу дитину для себе і їй не потрібний такий батько. Я боялася йти до лікарів, щоб не почути від них страшні слова про те, що через свою хворобу не можу народжувати. Я вірила в те, що зможу і народити, і відчути радість материнства, і поставити дитину на ноги. І тільки в останні місяці, коли вже погано почувалася, мені стало страшно. Я злякалася, що моя дитина може залишитися сиротою. Запитаєш, чому я не сказала про це батькові дитини? Упевнена, що він не прийме її як свою.
Останнім часом мене здолали страшні думки. Тому я прошу тебе, Вероніко, подбай про мою дитину, якщо зі мною щось трапиться. Я не прошу тебе стати їй матір’ю, але вона повинна знати, що в неї хоч хтось є в цьому великому світі.
Якщо мені не судилося виховати свою дитину, то розкажи їй про мене, коли вона стане дорослою. Не хочу, щоб вона (чи він) думала, що я недолуга й народила невідомо від кого. Скажи моїй дитині, що я дуже любила її батька. Батька дитини ти прекрасно знаєш – це Захар, який відкрив у нашому селі швейну фабрику…»
Вероніка була приголомшена. Вона не стала дочитувати листа, засунула його в кишеню.
– Тьотю Валю, – сказала вона. – Вибачте, але мені треба терміново виїхати.
– Що сталося? – запитала здивована жінка.
– Я все вам поясню, але не зараз, потім, – сказала Вероніка й заспішила…
Щойно приїхавши додому, набрала номер Захара.
– Вероніко?! – здивувався він, почувши її голос. – Ти?
– Я. У мене для тебе є новина, – сказала вона. – Швидко пришли автівку за мною на вокзал.
Захар був здивований поведінкою Вероніки. Раніше вона відсилала його куди подалі, а тут сама подзвонила, приїхала, увійшла в будинок і сіла за стіл навпроти його.
– Ти пам’ятаєш Уляну з мого села? – запитала вона й уважно подивилася йому в очі.
– Яку Уляну?
– Сидоренко, з якою ти зустрічався, коли шив свої джинси.
– Сидоренко? Поширене прізвище. Може, і знаю. Хіба я пам’ятаю всіх, із ким там зустрічався? – глузливо сказав Захар.
– А ти напруж пам’ять, – сказала Вероніка. – Не так уже й багато було в тебе дівчат із великим животом!
– З… З яким животом? Що ти мелеш? – буркнув він.
– Ти зустрічався з Уляною, моєю сусідкою, вона була красивою, худенькою, зеленоокою дівчиною, – сказала Вероніка. – Згадав?
– Здається, так.
– То «так» чи «ні»?
– Ну, пам’ятаю, пам’ятаю! І що з цього?
– Бери, читай! – Вероніка поклала перед ним лист Улі. Захар почав читати, і його обличчя змінювалося з кожною хвилиною. У його руках аркуш дрібно тремтів. Коли він дочитав, обличчя від хвилювання почервоніло.
– Що з нею? – запитав він, усе ще вдивляючись у рядки листа.
– Уля померла в той день, коли народила, а лист я знайшла тільки сьогодні, – сказала Вероніка. – До речі, вона народила хлопчика й дівчинку.
– Де вони зараз?
Вероніка розповіла, як спочатку їздила до дітей, а потім втратила їхній слід і не змогла знайти.
– Виходить, у мене є син і донька, – замислено сказав Захар. – А я мучився, що в мене немає дітей. Ти диви, як буває: то не одної дитини, то відразу дві, – всміхнувся він і втер піт на лобі.
– У тебе багато впливових знайомих, – сказала Вероніка. – Думаю, що тобі буде легше їх знайти.
– Як їх звуть?
– Сидоренко Тимур Захарович…
– Як?! – Захар скрикнув і підскочив із місця.
– Тимур, а дівчинку звати Діана. Ти… Ти знаєш, де вони? – здогадалася Вероніка, побачивши, як рум’янець хвилювання залив його обличчя, потім зійшов. Захар зблід і обхопив голову руками. – Захаре, ти знаєш, де вони? – Допитувала його Вероніка.
– Вероніко, іди звідси, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, але, коли знайду, обов’язково тобі повідомлю.
– Ти щось приховуєш.
– Машина чекає на тебе, – сказав він, не підводячи голови.
– Подзвони мені, – попросила Вероніка й пішла, не попрощавшись.
Схвильований Захар Єфремович увірвався у свій клуб і з порога запитав Сеню:
– Де Тимур?
– Його немає.
– А де він?
– Ось саме про нього я й хотів із вами сьогодні поговорити, – почав Сеня.
– Де він?! – закричав Захар Єфремович так, що Сеня замовк і тільки дурнувато кліпав очима – він ніколи не бачив Захара Єфремовича таким розлюченим.
– Він… – почав Сеня плутано, – ви були дуже зайняті всі ці дні…
– Де Тимур? – перебив його Захар Єфремович. – Ти можеш чітко відповісти?!
– Три дні тому він відпросився в дуже важливих справах, а сьогодні, буквально годину тому, зателефонував і сказав, що більше не буде в нас працювати. Я…
– Де він живе, знаєш?
– Ні, але в мене є ксерокопія його паспорта, там є прописка.
– А ти впевнений, що він проживає за місцем прописки?
– Не зовсім, – пробелькотів Сеня. – Але я можу зателефонувати знайомому таксистові, Тимур іноді викликав його машину, щоб…
– Чого стоїш? Дзвони цьому своєму таксистові! Швидше! – дав команду Захар Єфремович.
Розділ 66
Захар Єфремович припаркував свій «лексус» біля квіткового павільйону. На задньому сидінні був неговіркий Тимур. Захар Єфремович знайшов його, показав лист Улі. Тимур прочитав, потім довго й уважно дивився на нього. Захар Єфремович не витримав погляду, відвів очі вбік.
– Я не чекаю від тебе синівських обіймів, – сказав Захар Єфремович. – Але, повір, я не знав, що в мене є діти. Я б ніколи не допустив того, щоб мій син…
