Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Немає часу. Готові? «Вчора ввечері розкрито змову, спрямовану на незаконне захоплення влади в Анк-Морпорку. Це сталося після ретельного розслідування Варти, що тривало кілька днів». Абзац. «За даними «Часу», двоє злочинців-гастролерів були винайняті з метою очорнення особи Правителя Ветерані та зняття його з посади Патриція. Обоє злочинців наразі мертві». Абзац. «Для того, щоб проникнути в палац, зловмисники використали ні в чому не винного чоловіка, зовнішньо надзвичайно схожого на Патриція. Потрапивши до…»
— Чекай, чекай, — сказав Вернигора. — Варта ж не дотумкала всього до кінця, чи не так? Це був ти.
— Я тільки вказав, що вони добре попрацювали, — сказав Вільям. — І це правда. Про те, що їхня робота не дала результату, я повідомляти не зобов’язаний.
Він помітив вираз обличчя Вернигори.
— Слухайте, незабаром у мене буде значно більше серйозних ворогів, аніж будь-кому варто мати. І я б волів, щоб Ваймз сердився на мене за те, що він виглядає в наших статтях надто розумним, а не за те, що він виглядає дурнем. Гаразд?
— Нехай так, але…
— Не сперечайтесь зі мною!
І Вернигора не наважився. У виразі Вільямового обличчя було щось. Коли хлопець слухав ту скриньку, його наче заморозило — а тепер він розморозився у… когось інщого. Когось набагато вразливішого і значно нетерплячішого. Він виглядав, наче хворий на пропасницю.
— Так… На чому я спинився?
— «Потрапивши до», — сказав гном.
— Гаразд… «Потрапивши»… ні… Давайте так: «Як стало відомо «Часові», Правитель Ветерані був»… Сахарисо, ти казала, той чоловік у льосі виглядав достоту як Ветерані?
— Так. Зачіска і взагалі.
— Добре. «Як стало відомо «Часові», Правитель Ветерані був заскочений зненацька і розгубився, побачивши в своєму кабінеті самого себе»…
— А нам це відомо? — спитала Сахариса.
— Так. Це логічно. І хто візьметься заперечувати? На чому я спинився… «Проте хід подій було змінено Правителевим собакою на ім’я Гав (16 років), котрий накинувся на зловмисників». Абзац. «Шум привернув увагу секретаря Правителя, Руфуса Тулумбаса» — прокляття, я забув спитати його вік — «але йому було завдано травми, від якої він знепритомнів». Абзац. «Нападники спробували використати збій на користь власному» — як би це сказати? А, ось: — «власному підступному планові. Вони поранили Тулумбаса одним з кинджалів Ветерані, аби це виглядало результатом його божевілля». Абзац. «Виявивши неабияку винахідливість…»
— Ти справді помітно вдосконалюєшся в стилі, — сказала Сахариса.
— Не перебивайте його, — прошипів Боддоні. — Мені цікаво, що ці злопідступники {31} зробили далі!
— «…виявивши неабияку винахідливість, вони змусили вдаваного Правителя Ветерані»…
— Гарне слово, гарне, — мовив Вернигора, лихоманково набираючи текст.
— Ти впевнений щодо «змусили»? — спитала Сахариса.
— Це не ті люди… Тобто це були не ті люди, що стали б прохати, — коротко кинув Вільям. — Е-е-е… «…змусили вдаваного Правителя Ветерані… ввести в оману слуг, що прибігли на галас. Потому всі троє, несучи непритомного Ветерані й переслідувані псом Гавом (16 років), спустилися до стаєнь». Абзац. «Там вони залишили фальшиві свідчення того, що Правитель нібито збирався пограбувати міську скарбницю, про що вже повідомляв…»
— Ексклюзивно повідомляв, — вставила Сахариса.
— «ексклюзивно повідомляв «Час». Абзац. «Проте пес Гав врятувався. Саме він став об’єктом розшуку з боку як Варти, так і злочинців, однак його знайшла група свідомих громадян, котрі…»
З рук Вернигори випала літера.
— Ти про Старого Тхора Рона та його братів по розуму?!
— «…свідомих громадян», — повторив Вільям, несамовито киваючи, — «котрі переховували його в той час, як…».
На те, щоб розігнатись як слід, зимові бурани мали весь розмай рівнин Сто Лату. Тож на час, коли вони вганялись в Анк-Морпорк, бурани мчали з неймовірною швидкістю і були вщерть навантажені люттю.
Цього разу це був град. Градини першої величини періщили по плитці на стінах. Вони забивали водозливи й накривали вулиці шрапнельними залпами.
Вони гриміли по даху складського приміщення на вулиці Осяйній. Вони навіть вибили одне-два вікна.
Вільям крокував з кутка в куток, диктуючи крізь ревисько бурі та час від часу перекидаючи сторінки свого записника. З’явився Отто і вручив гномам пару іконографічних пластин. Вся команда рвалася до роботи.
Вільям завершив. Останні літери з клацанням стали на місця.
— Покажіть, — сказав він.
Вернигора вмочив набір в чорнило, приклав до нього аркуш паперу і проїхав по ньому качалкою. Потому він мовчки передав аркуша Сахарисі.
— Ти певен в усьому цьому? — спитала вона.
— Так.
— Я маю на увазі, тут є деякі моменти — ти певен, що все це правда?
— Я певен, що це — журналістика, — сказав Вільям.
— І що це значить?
— Це значить, що тут достатньо правди, щоб дати це в друк.
— Але хіба ти знаєш імена?
Вільям завагався. Тоді сказав:
— Пане Вернигоро, ви могли б де-небудь у тексті вставити ще один абзац?
— Нема питань.
— Добре. Тоді наберіть так: «Часу» стало відомо, що злочинців було винайнято групою впливових громадян під керівництвом»… «Часу» стало відомо, що…», — він глибоко вдихнув. — Ще раз: «Змовників, як стало відомо «Часу», очолював…» — Вільям струснув головою. — «Докази свідчать, що…». Ух… «Докази, які має «Час»…». «Всі докази, що їх має «Час»… має «Час»…»
Він замовк.
— Це буде довгий абзац? — поцікавився Вернигора.
Вільям зацьковано поглянув на вологу шпальту.
— Ні, — змучено сказав він. — Гадаю, зробимо інакше. Впишіть, що «Час» сприятиме Варті в розслідуванні.
— Навіщо? Ми ж ні в чому не винні, чи не так? — сказав Вернигора.
— Будь ласка, просто зробіть це, — Вільям зім’яв шпальту в грудку, кинув її на лаву й рушив у напрямку верстата.
Сахариса знайшла його тільки за кілька хвилин. В будь-якій друкарні є маса закутків, що зазвичай використовуються тими, чия робота вимагає регулярних перекурів. Вільям сидів на стосі паперу, дивлячись у нікуди.
— Ти ні про що не хочеш поговорити? — спитала вона.
— Ні.
— Ти знаєш, хто такі ці змовники?
— Ні.
— В такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?
Він гнівно поглянув на неї.
— Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?
— Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? — сказала вона, сідаючи поруч.
Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгону».
— Бжжжжж… правда взує одну ногу…
— Ти не в найкращих стосунках із батьком, та… — почала Сахариса.
— Що мені робити?! — скрикнув Вільям. — Це його улюблена приказка. Він твердить, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними… І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!
— Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого…
— Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він — головний, — рівно сказав Вільям. — Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.
— Але хіба це не глупство — дозволити їм використовувати власний будинок…
— Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, — сказав Вільям. — Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки справні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це — шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.
Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.
— І я цього не чекав, — завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.
