Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Я хочу почати верстку за півгодини, — сказав Вільям. — Отто, потрібен знімок ноги брата Шпилька. Потрібні також коментарі всіх задіяних осіб. Навіть Старого Тхора Рона. І знімок Ґава, Отто. І мені потрібен друкарський верстат!
— Я ж уже сказав: де ми візьмемо верстат серед но…
Підлога струсонулася, ворухнувши купи уламків.
Погляди всіх присутніх звернулися до високих яскравих вікон «Сенсацій».
Сахариса, що досі розширеними очима дивилась на Вільяма, вдихнула так глибоко, що Отто зашипів, відвернувся і почав щось нервово мугикати.
— Ось твій верстат! — закричала вона. — Тобі лишилось тільки його взяти!
— Так, але вкрасти… — почав гном.
— Позичити, — сказав Вільям. — І половина каменів — ваша.
Ніздрі Вернигори роздулися.
— Одну хви… — розлючено почав він, і раптом затнувся. — Ти сказав — половина?
— Так.
— Хлопці, за мною!
Один з прикажчиків у «Сенсаціях» ввічливо постукав у двері пана Влизька.
— Так, Козлі? Нудль уже закінчив? — сказав господар «Сенсацій».
— Ні, шефе, але там вас хоче побачити одна панна. Панна Кріпслок, — сказав прикажчик, витираючи руки останнім випуском газети {30}.
Влизько просяяв.
— Невже?
— Так, шефе. Вона якась нервова. І з нею — той молодший де Ворд.
Посмішка Влизька дещо прив’яла. Нещодавня пожежа, яку він спостерігав з вікна, сповнила його неабиякою втіхою, але йому вистачило розуму не потикатись на вулицю. Він знав, що гноми — справжні негідники, й напевне взялися б валити все на нього. Насправді він не мав жодного уявлення, чому почалася пожежа, але чогось подібного слід було чекати, чи не так?
— Що ж… час збирати каміння, еге ж? — сказав він сам до себе.
— Справді, шефе?
— Надішліть їх сюди, будь ласка.
Він відкинувся в кріслі й поглянув на газету, розгорнуту на його столі. Клятий Нудль! Найдивовижніше було в тому, що його вигадки були схожі на його сосиски: розуміючи, чим вони є насправді, ви все одно доходили до кінця і потім жадали ще. З іншого боку, вигадувати всі ці історії було не так уже й легко. Нудль мав талант. Якщо він вигадував історію про те, що в каналі на Русалівці завелося гігантське чудовисько, знаходилось півдесятка читачів, готових присягнути, що вони теж його бачили. І це були звичайнісінькі люди, як ті, що ви їх щодня бачите на вулицях. Як це йому вдавалось? Стіл Влизька було завалено його власними невдалими спробами. Треба було мати особливу фантазію, щоб…
— О, Сахарисо, — сказав він, встаючи їй назустріч. — Прошу, бери стільця. Боюся, в мене немає ще одного, для твого… друга. — Він кивнув Вільямові. — Дозвольте висловити співчуття у зв’язку з пожежею…
— Ви в своєму кабінеті, — холодно сказав Вільям, — і можете висловлювати що завгодно.
З вікна він бачив смолоскипи Варти, що скупчувались довкола зруйнованої повітки. Він зробив порух до виходу.
— Не треба, Вільяме, — сказала Сахариса. — Розумієш, Ронні, саме тому ми до тебе й прийшли.
— Справді? — всміхнувся Влизько. — Ти повелась як нерозумне дівчисько, еге ж?
— Т-так… а зараз усі наші гроші п-про… — Сахариса схлипнула. — Тобто… у нас нічого не лишилось. Ми… так тяжко працювали, так тяжко, а тепер… — вона захлипала знов.
Ронні перехилився через стіл і погладив її по руці.
— Я можу чимось допомогти?
— Я думала… Я сподівалась… Я хотіла спитати — ти не бачиш можливості як-небудь забезпечити… оренду одного з твоїх верстатів? Для нас?
Влизько випростався.
— Для кого? Ти при своєму розумі?
Сахариса висякалась.
— Приблизно такої відповіді я й чекала, — сумно промовила вона.
Влизько, дещо пом’якшавши, знву перехилився через стіл і погладив її руку.
— Я пам’ятаю, як ми бавились, коли були дітьми…
— Не думаю, що це називається бавились, — сказала Сахариса, порпаючись у сумочці. — Зазвичай ти ганявся за мною, а я била тебе по голові іграшковою корівкою. А, ось він де…
Вона кинула сумочку, випросталась і направила просто в обличчя редакторові один із самострілів покійного пана Шпильки.
— Давай, «мля», верстат, або я прострілю, «мля», тобі голову, «мля»!!! — закричала вона. — Мабуть, це саме так треба говорити?
— Ти не вистрілиш! — скрикнув Влизько, намагаючись сховатися за крісло.
— Це була така гарна корівка, — чужим голосом сказала Сахариса, — але одного разу я вдарила тебе так сильно, що в неї відламалася нога.
Влизько благально поглянув на Вільяма.
— Ви не могли б повернути її до тями? — спитав він.
— Нам лише треба позичити один з ваших верстатів. Приблизно на годину, — сказав Вільям (Сахариса продовжувала цілитись, а її обличчям продовжувала блукати дуже дивна, як на Вільямів розсуд, посмішка). — А тоді ми підемо.
— Що ви збираєтесь робити? — хрипко спитав Влизько.
— Для початку — зв’язати вас, — сказав Вільям.
— Ні! Я покличу прикажчиків!
— Гадаю, вони наразі… зайняті, — сказала Сахариса.
Влизько прислухався. Внизу панувала незвична тиша.
Він осів у кріслі.
Колектив «Сенсацій» зібрався довкола Вернигори.
— Авжеж, хлопці, — говорив гном. — Саме так. Кожен, хто сьогодні пожаліється на головний біль і раніше піде з роботи, отримає сотню доларів. Стара хапонська традиція.
— А що буде, коли ми не підемо? — спитав бригадир, підіймаючи киянку.
— Буде те, — сказав хтось йому просто на вухо, — що ви спрафді отримувайт головний біль.
У вікнах сяйнула блискавка, і пролунав гуркіт грому. Отто переможно викинув у повітря кулак.
— Йа! — вигукнув він, коли друкарі в паніці кинулись до дверей. — Коли тобі це дуже-дуже треба, це працювайт! А ну, ще раз… Ось вежа ся!
Грім розкотився знову. Вампір несамовито застрибав на місці; за його спиною майоріли фалди жилетки.
— Вау! Тепер ми фсім покажемо! Який відчуття! Який великий… вежа!
Цього разу грім був ще гучнішим. Отто танцював джигу, нетямлячись із радості; його сірим обличчям котилися сльози.
— Рок-унд-ролл!!! — пронизливо закричав він.
В тиші, що запала після удару грому, Вільям витягнув з кишені оксамитового мішечка і кинув його на стос промокального паперу, що лежав на столі.
Влизько вирячився на мішечок.
— Дві тисячі доларів, — сказав Вільям. — Щонайменше. Наш членський внесок до Гільдії. Я лишу їх тут, добре? Розписки не треба. Ми вам довіряємо.
Влизько не відповів — у нього в роті був кляп. Сам він був прив’язаний до крісла.
В цю мить Сахариса натиснула на курок. Нічого не сталося.
— Здається, я забула вкласти стрілу, — повідомила вона непритомному Влизькові. — Що взяти з нерозумного дівчиська. «Мля». Знаєш, коли це вимовиш, стає настільки легше! «Мля-мля-мля-мля-мля». Цікаво, і що б це значило?
Гунілла Вернигора очікувально дивився на Вільяма, що в задумі крокував туди-сюди кімнатою.
— Гаразд, — сказав він, щипаючи себе за кінчик носа. — Трирядковий заголовок, якнайжирнішим шрифтом. Перший рядок: «Змову розкрито!». Є? Другий: «Правитель Ветерані не винний!»
На цьому моменті Вільям завагався, але лишив усе, як є. З цим твердженням читачі посперечаються потім. Наразі це не мало собливого значення.
— Ну? — спитав Вернигора. — Наступний рядок?
— Я його написав, — сказав Вільям, передаючи йому аркушик, вирваний з блокнота. — Будь ласка, великими літерами. Дуже великими. Якнайбільшими. Такими, якими «Сенсації» пишуть про ельфів та людину-вибухівку.
— Такими? — спитав гном, дістаючи пенал з гігантськими чорними літерами. — То це справжні новини?
— Тепер — так, — сказав Вільям. Він швидко прогортав назад сторінки записника.
— Збираєшся написати вручну всю статтю? — спитав гном.
