1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Цього разу Аомаме набрала повністю телефонний номер Тамару. Після дванадцяти дзвінків поклала слухавку. Скинула шапку й куртку, поклала пістолет у шухляду комода й випила дві склянки води. Скип'ятила води для приготування чаю. Поглядаючи крізь щілини між шторами на парк по той бік вулиці, переконалася, що там нема нікого. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, розчесала щіткою волосся. Однак пальці обох рук не рухалися плавно. Напруження не влягалося. Коли Аомаме наливала окріп у чайничок, задзвонив телефон. Звісно, від Тамару.
— Недавно я побачила Фукускеголового, — сказала вона.
Запала мовчанка.
— Якщо недавно побачили, то це означає, що його вже там нема?
— Так, — відповіла Аомаме. — Недавно був у парку навпроти будинку, але тепер уже нема.
— Як давно це було?
— Хвилин сорок тому.
— А чому ви тоді відразу не подзвонили?
— Не мала часу. Мусила простежити за ним.
Тамару повільно, ніби видушуючи із себе, дихнув.
— Простежити за ним?
— Бо не хотіла випустити його з поля зору.
— А я ж вам казав ні в якому разі не виходити надвір.
Аомаме старанно добирала слова.
— Але ж я не могла просто сидіти, склавши руки, й дивитися, як до мене наближається небезпека. Якби я вам подзвонила, ви б не змогли відразу сюди прибути. Хіба ні?
Тамару прохрипів.
— Отже, ви простежили за Фукускеголовим.
— Схоже, що він не здогадувався, що я стежу за ним.
— Професіонал може так удавати, — сказав Тамару.
«Тамару має рацію. Можливо, це була хитро придумана пастка», — подумала Аомаме, але визнати свою помилку перед ним не могла.
— Звичайно, ви так можете, а Фукускеголовий, на мою думку, такого високого рівня не досяг. Може, він здібний, але не настільки, як ви.
— Можливо, хтось його підстраховував.
— Ні. Він був сам-один.
Тамару зробив коротку паузу.
— Гаразд. То ви прослідкували, куди той тип пішов?
Аомаме назвала адресу будинку, описала зовнішній вигляд чоловіка. Не вказала тільки номера квартири. Тамару все це занотував у блокнот. Він поставив кілька запитань, на які Аомаме дала якомога точнішу відповідь.
— Ви його помітили у парку навпроти вашого будинку? — спитав Тамару.
— Так.
— Що він там робив?
Аомаме пояснила, що він сидів на дитячій гірці й довго дивився на вечірнє небо. Однак про два Місяці не згадала.
— Дивився на небо? — спитав Тамару. Через слухавку було чути, як його мислення набирає щораз більших оборотів.
— На небо, на Місяця або на зорі — на щось у такому роді.
— І безборонно виставив на дитячій гірці свою фігуру?
— Саме так.
— Вам не здається це дивним? — спитав Тамару твердим, сухим голосом, який викликав в уяві рослину в пустелі, що виросла наприкінці сезону, коли вперше того року випав дощ. — Той чоловік вас догнав. Йому залишилося зробити ще один крок. Здорово! Однак він безтурботно сидів на дитячій гірці й дивився на зимове вечірнє небо. На вашу квартиру не звертав уваги. По-моєму, така історія має свою логіку.
— Можливо. Дивна історія. І, як мені здавалося, нелогічна. Та все одно я не могла не звернути на нього уваги.
Тамару зітхнув.
— Однак усе це здається мені дуже небезпечним.
Аомаме мовчала.
— Ви спробували простежити за ним і хоч трошки змогли розгадати загадку? — спитав Тамару.
— Не змогла, — відповіла Аомаме. — Але натрапила на цікаву річ.
— Яку, наприклад?
— З написів на поштових скриньках у будинку дізналася, що в ньому, на третьому поверсі, мешкає чоловік з прізвищем Кавана.
— Ну то й що?
— Ви чули про оповідання «Повітряна личинка», яке цього літа стало бестселером?
— У газетах читав. Його авторка, Еріко Фукада, — насправді дочка вірних секти «Сакіґаке». Вона кудись пропала, й виникла підозра, що, можливо, її викрали люди цієї секти. Поліція проводила розслідування. Але книжки я ще не читав.
— Еріко Фукада — не просто дочка вірних, а лідера секти «Сакіґаке». Одним словом, вона — дочка чоловіка, якого я власними руками послала на той світ. А Тенґо Кавана — автор-невидимка, який за дорученням редактора докорінно переписав «Повітряну личинку». Таким чином книжка фактично стала спільним твором двох людей.
Запала тривала мовчанка. За такий час можна було пройти з одного кінця продовгуватої кімнати до другого, взяти словник, щось прочитати й повернутися назад. Потім Тамару розтулив рота.
— Але ж нема твердого доказу, що мешканець будинку з прізвищем Кавана — це Тенґо Кавана.
— Поки що немає, — визнала Аомаме. — Та якби це була та сама людина, то вся історія, можливо, стала б логічною.
— Деталі підійшли б одна до одної, — сказав Тамару. — Та звідки ви знаєте, що Тенґо Кавана — автор-невидимка «Повітряної личинки»? Про це нема відкритих публікацій. Бо в противному разі зчинився б великий скандал.
— Я чула це з уст лідера. Він відкрив мені цю правду перед смертю.
Голос Тамару став трохи холоднішим.
— Ви мали б розповісти мені про це набагато раніше. Як ви вважаєте?
— Тоді цьому факту я не надавала важливого значення.
Знову настала коротка мовчанка. Аомаме не здогадувалася, про що Тамару зараз думає. Але знала, що він не любить виправдань.
— Нехай буде по-вашому, — нарешті сказав Тамару. — Якщо бути коротким, то ви хочете сказати, що, можливо, таким способом Фукускеголовий засікає Тенґо Кавану, а потім за допомогою цієї провідної нитки спробує наблизитися до вашого місця перебування.
— Гадаю, це не виключено.
— Та я от що не зовсім добре розумію, — сказав Тамару. — Яким чином Тенґо Кавана став провідною ниткою для вашого пошуку? Адже між ним і вами, здається, не було жодного зв'язку. Ви прибрали батька Еріко Фукади, а Тенґо Кавана виконував тільки роль автора-невидимки її оповідання.
— Зв'язок був, — рівним голосом сказала Аомаме.
— Ви хочете сказати, що між вами й Тенґо Каваною існує безпосередній зв'язок?
— Ми з ним колись училися в одному класі початкової школи. Я думаю, що, можливо, він є батьком дитини, яку збираюся народити. Докладніших пояснень я не можу зараз вам надати. Бо це, так би мовити, дуже особиста справа.
У слухавці було тільки чути, як кінчик кулькової ручки постукує об стіл.
— Особиста справа… — сказав Тамару таким голосом, ніби на рівній кам'яній доріжці помітив якусь дивовижну тварину.
— Вибачте, — сказала Аомаме.
— Зрозуміло. Дуже особиста справа. Більше не питатиму, — сказав Тамару. — То що конкретного ви хочете від мене?
— Насамперед я хотіла б знати, чи мешканець з прізвищем Кавана — справді Тенґо Кавана. Якби можна було, я сама воліла б у цьому переконатися. Але для мене небезпечно наближатися до того будинку.
— Безперечно, — підтвердив Тамару.
— Крім того, Фукускеголовий, напевне, ховається десь у цьому будинку й щось затіває. Якби він виявив моє місце перебування, то, гадаю, довелося б ужити крутих заходів.
— До певної міри він установив, що ви маєте стосунок до мадам, і старанно перебирає кілька різних фактів і намагається пов'язати їх докупи. Звісно, пропустити це повз увагу не можна.
— І ще одне я хотіла б у вас запитати, — сказала Аомаме.
— Питайте.
— Якщо згаданий мешканець будинку — справді Тенґо Кавана, то я хотіла б, щоб він не зазнав жодної шкоди. Якщо ж усе таки комусь і доведеться її зазнати, то я замість нього з охотою погоджуся на таку роль.
Тамару знову на хвильку замовк. Цього разу не було чути нічого, навіть стуку кінчика кулькової ручки об стіл. Він віддався роздумам у світі мовчання.
— Перші два ваших прохання я можу виконати, — сказав Тамару. — Бо це належить до моїх робочих обов'язків. А от щодо третього прохання я не можу нічого сказати. В ньому замішано багато особистого, чого я не можу зрозуміти. Крім того, з власного досвіду я знаю, що не так легко впоратися з трьома завданнями одночасно. Хоч-не-хоч доводиться ставити щось на перше місце.
