1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Була тиха неділя. Люди, заохочені теплим сонячним промінням, прийшли у дитячий парк навпроти. Дали дітворі погратися в пісочниці й погойдатися на гойдалці. Дехто з дітей спускався з гірки. Сидячи на лавці, старі люди невтомно стежили за дитячими іграми. Із садового стільця на веранді Аомаме мимоволі поглядала на цю мирну картину крізь щілини у пластикових жалюзі. Світ ні на мить не зупинявся. У ньому ніхто не задумував убивства, ніхто не переслідував убивці. Ніхто не ховав у шухляді комода загорнутий у колготки пістолет, повністю заряджений патронами калібру дев'ять міліметрів.
«Невже і я коли-небудь, як вони, стану частиною спокійного нормального світу? — запитувала вона сама себе. — Чи зможу одного дня піти разом із своїм маленьким створінням у парк і гойдатиму його на гойдалці та спускатиму з дитячої гірки? Житиму, не думаючи про вбивство когось і не боячись стати жертвою? Невже така можливість існує у світі цього 1Q84 року? Чи, може, її треба шукати десь інде? Та найголовніше — тоді зі мною буде Тенґо?»
Аомаме перестала стежити за парком і вернулася в кімнату. Зачинила скляні двері й заслонила штори. Дитячі голоси ущухли. Легкий смуток огорнув її душу. Відгороджена від навколишнього світу, вона була замкнена на ключ зсередини. «Удень не слідкуватиму за парком, — подумала вона. — У такий час Тенґо не прийде. Йому хочеться бачити два яскравих Місяці».
Скромно повечерявши й помивши посуд, Аомаме тепло одяглася й вийшла на веранду. Обгорнувши коліна вовняним укривалом, сіла зручно на садовий стілець. Вечір був безвітряний. Небо встелили легкі хмари, які так полюбляють акварелісти, — наче перша спроба тонкого дотику пензля. Незважаючи на них, великий Місяць, повний на дві третіх свого розміру, посилав на землю своє ясне світло. В цей час зі свого місця Аомаме не могла побачити другого, маленького, Місяця. Бо той ховався за будівлями. Але вона знала, що він там є. Відчувала його існування. Залежно від кута зору, він іноді зникав з її поля зору. Але незабаром, безсумнівно, з'явиться.
Заховавшись у квартирі цього будинку, Аомаме постаралася вигнати свідомість з власної голови. Могла за власним бажанням робити її порожньою. Вона невтомно стежила за парком і, передусім, за дитячою гіркою. Але ні про що не думала. Е ні, можливо, свідомість функціонувала. Та загалом завжди приховано, ніби під водою. Аомаме не знала, що відбувається в її підсвідомості. Однак свідомість періодично спливала на поверхню. Як зелена черепаха або дельфін, які вистромлюють голову, щоб подихати. І тоді вона дізнавалася, що досі про щось думала. Набравшись свіжого кисню, її свідомість потім знову кудись занурювалася. Зникала. І Аомаме знову нічого не думала. Ставала спостережним пристроєм, загорнутим у м'який кокон, і спрямовувала свій невинний погляд на дитячу гірку.
Вона поглядала на парк. І водночас нічого не думала. Якщо ж в її полі зору з'являлося щось нове, її свідомість відразу реагувала. Та от зараз нічого не відбувалося. Вітру не було. Гостре, немов медичний зонд, гілля дзелькви не ворушилося. Світ повністю зупинився. Аомаме зиркнула на годинник. Минула восьма. Мабуть, сьогодні вже нічого не станеться. Запав тихий недільний вечір.
О восьмій двадцять три світ знову рушив.
Аомаме раптом помітила чоловіка, що сидів на дитячій гірці й поглядав в одну частину неба. Її серце швидко стиснулося до розміру дитячого кулачка. Скорочення тривало так довго, що здавалось, ніби серце більше не запрацює. Потім раптом воно розширилось до свого попереднього розміру й відновило роботу. Сухо відлунюючи, по всьому організму з шаленою швидкістю побігла свіжа кров. Свідомість Аомаме вмить сплила на поверхню, стрепенулась і взялася до дії.
«Тенґо», — машинально подумала Аомаме.
Та коли розгойдане поле зору вляглося, їй стало ясно, що це не він. Широку голову цього низького, як підліток, чоловіка вкривала в'язана шапка дивної форми — відповідно до голови. Одягнений у темно-синє пальто, він мав на шиї зелений шарф. Шарф був надто довгий, а пальто роздуте настільки, що, здавалося, ґудзики поодриваються. Аомаме здогадалася, що це був «хлопець», якого вона вчора ввечері мигцем побачила на виході з парку. Але насправді він не був хлопцем, а дорослим чоловіком майже середнього віку. Низькорослий, присадкуватий, з короткими руками й ногами. З навдивовижу великою сплюснутою головою.
Аомаме раптом пригадала Фукускеголового, про якого розповідав по телефону Тамару. Чоловіка, який крутився біля садиби в Адзабу й придивлявся до жіночого притулку. Зовнішність чоловіка, що сидів на дитячій гірці, точно збігалася з учорашнім описом Тамару. Цей підозрілий чоловік і після того проводив свої розшуки, аж поки нарешті добрався сюди. Треба принести пістолет. І чого це вона саме сьогодні залишила його у спальні? Глибоко подихавши, Аомаме передусім вирівняла серцебиття й заспокоїла нерви. Е ні, не треба спішити. Хапати пістолет ще нема потреби.
По-перше, цей чоловік не веде спостережень за її будинком. Сидить на верху дитячої гірки і в тій самій позі, як Тенґо, поглядає в одну частину неба. Схоже, що роздумує над тим, що сам бачить. Довго не ворушиться. Наче цілком забув це робити. На квартиру Аомаме уваги начебто не звертає. Вона розгубилася. Власне, що це означає? «Він прийшов сюди в погоні за мною. Мабуть, належить до секти. Безперечно, хитрий переслідувач. Бо добрався до мене від садиби в Адзабу. А проте зараз безборонно виставив себе переді мною і, немов заворожений, дивиться на вечірнє небо».
Аомаме легко встала, прочинила скляні двері й, зайшовши в кімнату, сіла перед телефоном. Тремтячими пальцями почала набирати телефонний номер Тамару. Будь-що треба йому повідомити, що Фукускеголового зараз видно з її квартири. На дитячій гірці парку по той бік вулиці. Наступні дії Тамару сам визначить і, напевне, дасть собі з ним раду. Однак набравши перших чотири цифри, Аомаме зупинилась і, не випускаючи з рук слухавки, прикусила губи.
«Ще занадто рано, — подумала вона. — Щодо цього чоловіка надто багато незрозумілого. Якщо Тамару розправиться з ним як з небезпечним фактором, незрозуміле залишиться незрозумілим. Цікаво, що цей чоловік поводиться так само, як недавно Тенґо. Сидить на тій самій дитячій гірці в тій самій позі й дивиться туди ж у небо. Наче наслідує його в усьому. Аомаме розуміла, що, мабуть, його погляд також зосереджений на двох Місяцях. Якщо це правда, то, можливо, між ними й Тенґо існує якийсь зв'язок. Може, він іще не дізнався, що я переховуюся в цьому будинку. А тому так безборонно, спиною до мене, сидить на дитячій гірці. Що більше вона про це думала, то дедалі переконливішим ставало її припущення. У такому разі, можливо, я дістануся до квартири Тенґо, якщо прослідкую за цим чоловіком. Він виступить у ролі мого провідника». Від такої думки її серце щораз твердіше й швидше закалатало. Аомаме поклала слухавку.
Вона вирішила відкласти на пізніше повідомлення Тамару. Перед тим мала багато чого зробити. Звісно, її підстерігає небезпека. Бо вона, переслідувана, збирається стежити за переслідувачем. І, крім того, її суперник, напевне, досвідчений професіонал. А проте такої важливої нагоди не можна пропустити. «Можливо, для мене це останній шанс, — подумала Аомаме. — А цей чоловік, видно, тимчасово впав у задуму».
Вона поспішила до спальні й, відсунувши шухляду комода, витягла пістолет фірми «Heckler amp; Koch». Спустила запобіжник і, гучно загнавши патрони в патронник, знову його поставила. Пістолет засунула ззаду у джинси й повернулася на веранду. Фукускеголовий усе ще в тій самій позі дивився вгору. Його сплюснута голова нітрохи не ворушилася. Здавалось, уся його увага зосередилася на тому, що бачив у небі. Аомаме добре розуміла його настрій. Така картина справді заворожувала.
Аомаме повернулася в кімнату, одягла теплу, на пуху, куртку й наділа на голову бейсбольну кепку. Нап'яла на ніс прості чорнуваті окуляри. Цього виявилося досить, щоб її обличчя до певної міри справляло інше враження. Обмотала шию сірим шарфом, запхала в кишеню гаманець і ключі від квартири. Бігцем спустилася сходами й вийшла надвір. Гумові підошви її тенісних туфель безгучно ступали по асфальту. Відчуття чогось твердого під ногами після тривалої перерви надавало їй впевненості.
