Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
У травні поволі, хоровито із сильними зривами й корчами до Ухт-Печорського краю вривається весна. Небо із зовсім сірого, або чорного іноді, ніби ненароком, ставало синюватим. Краї хмар почали іноді обережно підбарвлюватись, тайга по-своєму насторожувалась, і коли сходило та заходило сонце, сосни і модрини Не раз усміхнено загорялись і деякий час демонстративно горіли. У кінці травня вітри півдня почали переважати, прибуло сонця, убуло снігів і льодів, потекла вода.
У таборах багато руху. Населення піднеслося до тридцяти тисяч, але третина його лежить. Цинга, відморожені руки, ноги, легені. Вода заливає землянки, баланда, чотириста грамів хліба…
А роботи все таки йдуть. Люди майже повзуть рачки, падають, топляться. Нові і нові свердління, і не вважають на місцевість — багно не багно, нові дороги прокладаються, місця для ферм очищаються, нові виробництва плянуються. Постійні, хронічні зриви плянів виводять Мороза з рівноваги, і він, мов скажений, гальопує верхи із своїм вохрівцем Бляхою, із своїм вовкодавом весь від ніг до голови в багні з червоними очима. І куди вони глянуть — мертві вилазять з багна, хворі повзуть, мов черви, і тягнуть гужво далі.
— Що? Не піде? — Мороз лізе сам по пояс у воду, всі на нього дивляться…
— Сил нема, товаришу начхоз! — чути голос мов би з домовини.
— Давай без жартів, хлоп'ята… Ліквідуєте прорив — по кілу хліба додатково й по пачці махорки з ларька. Не ліквідуєте — лишаєтесь тут… Вибирай!
Ноги й руки, що були вже мертві, оживають, тягнуть балани, вбивають палі, мостять багно. Мороз з лопатою в руці, за ним Бляха — велетенська округла пика, в руці нагай…
— Ну от! І піде! А ну ще разок! Ану ще! Натисни! І пішло! І маємо хліб та махорку!
Збоку на латці мокрого снігу ті, що вже остаточно здалися. Деякі з них конають, інші вже зробили своє діло і спокійно, нарешті, відпочивають, дармащо наполовину у воді з снігу. До Мороза підходить несміливо бригадир:
— А що з ними, товаришу начхоз? — і показує на мокрі купи лахміття.
— Що їм? — питає Мороз.
— Охляли, товаришу начальник. Особливо той он… Безрукий… Каліка.
— Тут нема калік, — каже Мороз. — У багно з ними! — Мороз лише кинув погляд на безрукого і розмашним кроком, весь мокрий, пішов. Але відходячи приказує: — На санбазу з ними!
Того ж вечора Мороз переглядає нові списки своєї робочої сили геть за північ у своїй бібліотеці і якось так ненароком натрапляє на Петрова. Так. Це і є він.
Мороз бере телефонну трубку, викликає Дикого.
— Товаришу Дикий, — каже він йому байдуже. — На санбазі знайди місце Петрову. Без руки. Так. Без руки… Поняв? Припильнуй. Завтра запитаю. — І Мороз кладе трубку… Але списка не лишає. Це цікавий список. Імена й імена. Ось, наприклад, дивись і любуйся. Круглов. Зрештою Круглових в СССР безодня, але це ж Іван Сергійович, а хто не знає Івана Сергійовича, хто не мав в руках його величних творів? Мороз сягнув за енциклопедією. «Відомий радянський учений, соціолог, професор з Марксо-Ленінського інституту, член ВКПб з перших днів його заснування…» і так далі, і так далі… Цікаво, дуже цікаво. Мороз відкладає списки і береться за інше…
«Качество питания и функции организма» — така назва книги якогось Флора Кашкіна, що її зібрався переглянути на сон Мороз у зв'язку з прохарчуванням його робочої сили. Не дає йому та справа спокою. Невже нема ніяких можливостей нагодувати людей? Дати їм бодай досить звичайного хліба? У цілому СССР? На просторі двадцяти мільйонів квадратових кілометрів? Де ж люди? Наука? Господарство? Просто не віриться! Де справді дівся хліб? Чому вічний голод? Питає, шукає, думає. Та сама дума, що вже не раз його мучила і на яку не може знайти ліку.
Флор Кашкін, наприклад, дає пораду на пристосування організмів, говорить про «благородне діяння білкового режиму харчів порівняльно з углеводами», про «засвоєння хліба грубого помолу» з різними домішками, передусім з корою берези, що, мовляв, підвищує «засвоєння білка з 70 % на 80–85 %, як також дуже збільшує ефективність харчування навіть при дуже низькому кальорійному раціоні. Для прикладу наводить досвіди з прохарчуванням тварин, які при мінімальному харчовому раціоні давали максимум життєтворчої енергії. «Ті зміни надолужуються реакцією багатьох інших важливих фізіологічних функцій» і т. д., і т. д. Мороз не видержує і шпурляє брошуру в куток.
— Патякання! — виривається у нього крізь зуби.
Двері потиху відчиняються, і входить Наталка. Мороз круто до неї повертається. Вона тепер повна володарка його «приватного» володіння. Бій з Мотрею зведено, виграно і залишено в забуття. Тепер мучить її інша проблема, пригадала бо часи, коли то вона ділила з Іваном ложе з моху Гісенського лісу, коли то стільки здавалось і стільки сподівалось і стелячи тепер його постіль і вкриваючи його широкий тапчан тими різними шкурами, у ній самій заворушилися і почали швидко розростатися всілякі пожадання.
І так однієї ночі, коли Мороз увійшов було до своєї спальні і почав роздягатися, двері враз відчинилися, і на порозі з'явилася Наталка.
— Приймеш? — заговорила з місця. Мороз глянув на неї. Щоки, уста, груди. Спокуса велика.
— Ні, — несподівано кинув він.
— Ну, ну… Відколи це у святці мітиш?
— Ні. На цей раз не вигорить… Та коли тобі мало твого Пєтьки — наряд пошлю. Тут хватить кустарів. Є такі, що за таку шинку життя дадуть. — Наталка зрозуміла, що таки «не вигорить», і пішла.
Не була зла, ані дрібно хтива. «Той клятий» їй направду сподобався, але що тут? Дійшло до того, що й Пєтька помітив і почав метать на Мороза. Знав бо, хто саме розкладає шкури на його ложі, і не вірив, що там усе в порядку. А одного разу Мороз навіть таке кинув:
— Ми ж браття…
А Наталка на це:
— Які там браття. Двоюрідні, а до того від різних батьків. Колись же не питав…
— То було… Але засохло.
І нічого не вийшло. Іван має свої думки. Ось з Канева приходять вісті. Голод там. «Досвід над тваринами вказує, що перехід від одного раціону харчування на інший, викликає ряд довготривалих…» А там же Вірочка. А там же Мар'яна. А там же всі рідні. Правда, там і Андрій, але чи буде все те йому по силі. І Мороз вирішив висилати «зразки» не лише до Москви, але й до Канева. І на цьому тлі у них з Наталкою дійшло до порозуміння. Наталка зайнялась цією справою і досить успішно. Пакунки з найпотрібнішими харчовими продуктами помандрували до Канева. Але все це треба робити обережно. Кожний Морозів порух бачить весь СССР, кожний державний рубль, хутро, оленяча шинка криється його головою, хоча що тут, зрештою, і сама та державна голова варта, однак не гаразд нею газардувати…
І от входить Наталка…
— Ну? — питає Мороз з помітним невдоволенням. Наталка мовчазно передає листа. Різким рухом Мороз його розриває, навіть не дочитав.
— На! Тут триста! — каже до Наталки і подає їй купу банкнотів. — Чекай! Зроби це вже завтра. Там у Дикого дістанеш все. Йди!
Наталка бере гроші і виходить, Мороз знову бере листа і з нього випадає маленька фотографія. Очі його стають розгубленими.
— Вірочко, — шептав десь там в собі без звуку і віддиху. Хотілось вирватись, злетіти, крикнути. Ходив лише по кімнаті, мав скривавлені уста і очі, налиті тяжким гнівом.
І враз задзвонив телефон. Повідомляли згори, з його власної метеорологічної станції, що завтра буде снігова буря, і питали, чи виходити на працю.
— Ні! — кинув Мороз і положив телефонну трубку. Одразу все забув, ходив далі, виймав і ховав фотографію. Навіть його вовкодав, що лежав збоку на шкурі, відчував настрій свого пана, підняв голову, насторожив уха і питально дивився на нього.
Цієї ночі Мороз не міг як слід заснути, був не тут, не з цими людьми, і коли о шостій годині ранку, як звичайно, прокинувся, щоб о восьмій опинитися за тридцять кілометрів на місці буравлення пункт номер дванадцять, то робив це механічно і несвідомо. І здивувався, що не знайшов на місці праці ніяких робітників. Зайшов до телефонної польової будки і подзвонив до Дикого.
