Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— Живемо як усі, — тихо ворушить губами стара. — Є чого розповісти. Ліцей ось відкрили, увесь
Крим посилає в нашу церковну школу дівчаток. Дахи, спасибі вам, не течуть.
— Та я вам новину привезла, — каже Людмила Іванівна матушці. — Гадаю, що для вашого монастиря буде на добро. Тут планується — звісно, якщо матушка не заперечуватиме — розмістити санаторний комплекс. Переважно для хворих дітей. Пам’ятаєте, я минулого разу питала вас, що за вода в ущелині? Чому до того джерела в старовину ходили лікуватися місцеві жителі? Так з’ясувалося: вода казкова! Не гірша за есентукську. Ще й море не дуже далеко.
Підходять двоє молодих чоловіків. Вигляд у них не показний. Це — Теренс і Зігфрид. Стали оддалік, не наважуючись обтяжувати розмовою високу гостю. Та й вид у них не з кращих: подерті джинси, пом’яті куртки.
Людмила вмить упізнала американського художника. І він оце тут, господи! Ну, кого не сподівалася побачити, то це його. Згадалося раптом про Віруню, просила ж тоді помочі, а сама ось куди щезла.
— Це ви били в дзвони? — питає їх матушка.
— Як ви веліли, — каже Теренс. — Бо вашого ж дзвонаря бандити убили при воротях...
— Отаку людину!.. Отакого доброго чоловіка!.. — тернула по очах Серафима. — А за дзвін вам спасибі. Може, ми ще посидимо разом і за упокій душі убієнного піднімемо чарку.
Взявши Теренса під руку, Людмила Іванівна відводить його осторонь.
— Бачите, в якому світі ми живемо, любий художнику?
— Спасибі, що підтримали Віруню. А в мене був тільки револьвер проти тієї банди. Я знаю їх. Місяць просидів у їхньому підземеллі.
— На них револьвера мало, — мовить задумливо Людмила Іванівна і повертається до людей, які заповнюють монастирське дворище. З усього селища поспішають сюди, хочуть побачити дружину Президента України. По всій же окрузі ідуть чутки про її добрі діла. Славна людина, душевна!
— Матушко, — каже Людмила Іванівна по хвилі, — я хотіла б зазирнути у вашу церковицю. В ній така аура. Аж на душі легшає. Помолимося за нашу землю.
Піднімаються приступцями до брами, хрестяться перед входом, хрестяться у пів-мороці. І аж тут Людмила Іванівна зачіпає ліктем Віруню. Та припадає до неї і шепоче віддано:
— Спасибі, що приїхали. А я ж Теренса знайшла! Є Бог на світі!
— Спасибі тобі, доню, що витримала і не зламалася.
— Та без вас і не знаю, як воно було б.
— А я знаю, Віронько, - пригортає до себе молоду жінку Людмила Іванівна і пошепки видає їй таємницю: — Мені дуже, дуже подобається твій наречений! Кохайтеся і живіть дружньо.
— Хотілося б, — гірко стенула плечима Віруня. І тут побачила Теренса, який скромно стояв позад них. — Ось він, мій рятівник. Мав «викупити» мене у бандита.
— І за великі гроші?
— Давав два мільярди! Всі батькові статки.
— Ну, дорого ж він тебе цінує, — усміхається Людмила Іванівна і в півмороці тисне Теренсові руку. — Спасибі й вам за все. Тепер я розумію, молодий чоловіче, чому ви так шалено били в дзвони. Поздоровляю вас, Лауреате Нобелівської премії! І тебе, моя люба Вірунько. Дивлюся на вас і щиро вам заздрю. В такому храмі, як цей, зустрітися з закоханим — велике щастя. — В очах Людмили Іванівни спалахує лукавий блиск, і вона промовляє майже менторський тоном: — От вам, Теренсе, і тема для великої роботи в майбутньому. А зараз можете поцілуватися. Отут перед образами. Це не гріх. Бог таке любить. Цілуйтеся так, щоб я цю картину запам’ятала на все життя.
БІЛЬ
ПРЕЗИДЕНТА
новела-роздум
Президентові випала нелегка дорога. Він повертався із службового відрядження по далеких поліських селах з тим, щоб, не заїжджаючи додому, одразу ж вирушити в аеропорт і звідти відбути за океан на високу міжнародну зустріч. Одначе на лісовій просіці кортеж президентських машин забуксував у снігових заметах. Президент їхав з дружиною. Вже кілька днів вона слабувала на горло і все ж таки зважилася також летіти з ним.
Президент доторкнувся до її чола.
— Боюся, температура не спадає,— сказав він.
— А я боюся, що нас не витягнуть звідси до ранку,— озвалася дружина.— Ти забув, що з природою і царям не справитися.
— Ох, люба моя, якби тільки царям,— зітхнув Президент.— Нічого, якось проскочимо. Мені після цієї поїздки мулько на серці. Звітували про одне, а сама бачиш, як воно насправді. Не дуже до зими готові. Та й про весну наче забули.
Ззаду накотилося сяйво фар. Одна з машин супроводу підсунулася до президентського авто по глибокій колії, і в ту ж мить озвався радіотелефон: «Крутіше бери! Виходимо на трасу!»
Коли врешті викотилися на трасу — якимось дивом уже прочищену від снігових заметів — і колеса відчули під собою ковзьську гладінь асфальту, Президент, визирнувши у віконце, побачив над полями безкрайній розсип зірок. Не було ні хмарини. Де й поділися віхоли, сніжні круговерті, туманна пелена. Вкочувалися в село, і воно теж здавалося звабливим та сяюче-святковим. Горіли електричні ліхтарі між хатами, мирно поблимували віконця будиночків.
На в’їзді біля перших осель юрмилися ті, хто зустрічав. По дублених кожушках вгадувалися представники місцевої влади.
— Як вони встигли дізнатися, що ми поїдемо цим шляхом? — усміхнувся до дружини Президент.— Всемогутня і всюдисуща братія. Здається, вона правила й правитиме світом у всі віки.
— Не ти її вигадав,— мовила дружина.— І якщо перетривала віки, то нас і поготів перетриває.
Зазирнув помічник Президента, моложавий чоловік у засніженім моднім пальті. Сказав, що сільські жителі хочуть погомоніти з Президентом. Народу чимало. Давно вже тут стоять, мерзнуть.
— Хай би мерзли ті, що в кожушках,— відповів стомлено Президент.— І нащо було виводити людей у такий мороз. Хай ідуть по домівках.
— Дві години чекають. Якось незручно.
Розмова з людьми на продутому морозяним вітром узбіччі випала нелегка. Та й одразу стало ясно, що поява найвищої особи в державі привела на трасу найперше скривджених, усіх, кому болить, кому зимно і сутужно. Більше зібралося жінок, до того ж літніх. Радості й утіхи на обличчях не було видно. А вітер як на зло допікав до кісток, і Президент, розпитуючи про побутові негаразди, про виплати і невиплати, про лихі ціни на продукти, про відключення світла, почувався пригніченим і ніби винуватим.
Час квапив. Якимось дивом |керівні особи в дублянках відтиснули жіночок і, ховаючи в комірах розчервонілі обличчя, натякнули Президентові, що вони хотіли б виявити йому велику ласку, подякувати за увагу (яка увага, що за фальш!) і тому пропонують трохи відпочити неподалік у затишній оселі, повечеряти там і в загальних рисах познайомитися із значними досягненнями району, оскільки він за всіма офіційними показниками найкращий в області, всі укази Президента тут виконуються, реформи йдуть повним ходом, села багатіють, розбудовуються...
— Які реформи! Хто розбудовується? Голови колгоспів та кооператори! — зненацька хтось злісно вигукнув з юрмиська.
Президент обернувся на той голос. Господи, він упізнав його. І... не повірив. Так гостро, з викликом міг кинути слово тільки його давній шкільний товариш (прізвище забулося), його шалений приятель Андрій. Ну, ясна річ, це ж він, вже добряче зістарений дядько інтелігентного вигляду, в такому ж, як і всі його колеги, кожушку, гостро втуплювався очима в сановного гостя. Колись були друзями-нерозлийвода, аж доки життя не розвело їх по крутих стежках. Президента — в царство техніки, а Андрія — в обійми медицини. І ось доля звела їх знову.
Президент зробив крок до Андрія. У серці потепліло, захотілося обняти його, глянути у вічі. Але той тільки стримано і чемно простягнув руку. Хтось із районного начальства сказав Президентові, що це — головний лікар сільської лікарні Андрій Павлович Горбенко.
— Знаю, представляти не треба,— радо сказав Президент.
І тут ще дужче защеміло серце. Двадцять літ не бачилися. Життя минає, а коли вдарить сивина і зустрінеш давнього приятеля отак серед голого поля, в юрмиську чинослухняних осіб, то вже й прірва між вами.
