Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
Віруня стояла під шовковицею, чекаючи Людмилу Іванівну. І навіть не здогадалася, чому вона так болісно здвигнула плечима, підійшовши до неї. Є речі, про які краще не здогадуватися. Вони є й годі. І всім добре, що вони є насправді.
Пробудження зі сну для Теренса було, наче він випірнув із чорної морської безодні. Спершу хапнув ранкового повітря, далі побачив блякле небо над собою, і аж тоді почув чужомовну балачку.
Говорили німецькою мовою. Зовсім поряд. Оті самі «лицарі» в чорних блискучих плащах. Чимось нагадували есесівців, якими запам’яталися Теренсові з одного страшного фільму. У фільмі інтелігентного вигляду есесівець з комендантської роти мав звичку перед ранковою кавою виводити з дитячого ревіру котрогось малюка в брудній смугастій сорочечці, ставити його підмуром і стріляти йому межі очі. Після того він старанно витирав свій пістолет — не дай Бог, щоб не лишилося на ньому краплини крові! — і повертався в свою канцелярську штубу допивати гарячу каву.
Ці не стріляли дітей, а тільки погукували на них. Піднявшись з високої трави, Теренс побачив автобус з потрісканими шибками і двох типів у чорних лискучих плащах. Вони підсаджували лицеїсток, допомагаючи їм сідати в машину.
У дівчат були настрашені обличчя, настрашені очі і настрашені голоси. їх витримати Теренсові було несила. Він підвівся, високий, в пом’ятій сорочці, з неголеним обличчям і змученими очима. Наблизився до німців і сказав їм на доброму берлінському діалекті:
— Не будьте свинями! Ви ж європейці!
Почувши таку образу, один з «лицарів» розмахнувся чимдуж і ... ударив би люто, але другий «лицар», щось пригадавши, притримав його. Сказав, що це ж той самий «американець», син міліардера, якому нещодавно присуджено Нобелівську премію.
— Нобелпрайзтрегер! — вигукнув бовдур з радістю, начебто премію було надано йому. — О, прі-ма! — І ще розгонистіше засміявся. — То що гер пройзтрегер (лауреат) тут роблять? Яким дивом він опинився в цьому забутому Богом монастирі?
Теренсові вже не хотілося вести балачку з чорними плащами, він махнув рукою і пішов до головного дому. Його завели в келію настоятельки, і він побачив Магістра.
— Чому ви тут? — вирячив на нього булькаті очі Магістр, який саме допивав спеціально для нього зварену каву. — Я ж наказав вам вилетіти на повітряній кулі до моря.
— Ми впали в море.
— От і прекрасно. Тепер ви будете з нами. Якщо хочете їсти, прошу. Стіл, звичайно, не лукуллівсь-кий, але дещо смачненького є. Прошу. Можна й по чарчині.
Теренс від трапезування відмовився. Похмура келія навівала смуток. Хотів запитати про тих переляканих ліцеїсток. Але щось у ньому обірвалося, він взяв мовчки пляшку, налив собі гранчак горілки і випив, не закусюючи. Магістр, сопучи, обсмоктував свиняче стегно, плямкав товстими губами, ніяк не міг нажертися і раптом запитав:
— Підете з нами?
— Так... Тільки я прошу...
— Кажіть швидше. Зараз вирушаємо.
— Прошу залишити фрау Віру в монастирі.
— Чому ви за неї клопочетеся? Мали з нею статевий контакт? Чи такий типаж подобається вам, як художнику?
— Це моя наречена.
— О, колосаль! Я сам хотів на ній одружитися.
— Я дуже вас прошу... молю вас!.. — У Теренса раптом блиснула в голові шалена думка, шалений варіант обміну: — Послухайте, гер Магістр, ви хотіли б стати мільярдером? Не мільйонером, а мільярдером?
Товсті плямкаючи губи завмерли над кісткою, в очах Магістра проясніло, все лице взялося веселою хмаркою. Почуте зробило на нього враження, навіть змусило замислитися. А чому б і ні? Є такий шанс? Після повернення в Мюнхен він вкладає всю суму в банк Шредера — є така солідна, цілком надійна фінансова установа! — відкриває собі рахунок, і маєш на все життя — розкіш! Тільки ось проблема — де їх дістати, до бісового дідька?
— Повна гарантія.
— Цілий мільярд?
— Якщо будете поводитися благородно, як належить справжньому тевтонцю — може бути й два мільярди!
— Та ви сказилися, Теренс!
— Я сказився тільки від кохання, а такий сказ — ознака благородної душі, — закивав головою молодий художник. — Отже, домовилися. Ви лишаєте фрау Віру в монастирі, я замість неї вирушаю з вами в дорогу, в Німеччині ми зв’язуємося з моїм батьком, президентом «Мажестік-12», договір у нас буде укладено зарані, і ви — мільярдер!
Німчака підкинуло зі стільця, він ледь не перекинув пляшку, потягнувся до Теренса, щоб обняти його, і вже був би притиснув його до своїх грудей, як раптом двері розшарпнулися, і поріг переступив начальник охорони Вернер. Сказав дрижачим голосом:
— Гер Магістер, ми, здається, запізнилися. Нас засікли. Пролетів літак.
— Звідки він узявся? — верескнув роззухвалений Магістр, якому саме змигнула в голові щаслива ідея — стати мільярдером. — Усім готуватися в дорогу! Завантажуйте машину продуктами з монастирської комори.
— Не встигнемо, гер Магістре. Єдиний шлях — пішки через горіі.
— А ворота що?..
— Не проїдемо.
Спустилися вниз. «Лицарі» стояли під муром, тримаючи в руках наготовані до бою свої автомати, біля автобусу збилися в купу дівчата-ліцеїстки. За ворітьми щось гарчало, гуділо, вистогнувало. Чулися голоси.
І тут сталося неймовірне. Неначе якась залізна потвора вдарилася лобом у залізну браму, гарчання її подужчало, перейшло в ревище, брама хитнулася і з брязкотом упала на землю. І в ту ж хвилю велетенська вантажна машина «Краз» вкотилася на монастирське дворище. За нею вкотилася друга, третя, четверта... ревище заливало двір, вантажівок все прибувало й прибувало, годі було їх перелічити, височенні кузови заповнювали весь простір. Мотори ревли як скажені, а у воротях з’являються все нові і нові велетні, і не було їм ліку.
Потім зненацька мотори замовкли, і давка тиша впала на монастир. Тільки ще гори, здавалося, відлунювали оте ревище і шаленіння двигунів, та й вони врешті оповилися тишею.
Ще мить, друга, залізні велети хмуро дивляться на старовинну церковицю, мовби вишукують об’єкт свого подальшого наступу. У моторів своя примха, своя затятість. Після, мовити б, танкової атаки починається атака піхотна, а простіше кажучи — з усіх кузовів вискакують з ломами, лопатами, дрючками копачі, розкочуються по всій просторіні монастиря, беруть в облогу святу обитель.
«Лицарів» наче вітром здуло. Десь полопотіли, чкурнули, прихопивши свої валізи з коштовностями. Ген-ген по гірських стежках порозбігалися чорні плащі. Зникли, розтанули разом зі своїм всемогутнім Магістром.
— Гей, де ви, гер Магістр? — гукає з приступців вантажівки Зігфрид. — Ма-гіс-тер! Комен зі гер!
Зненацька вгорі на дзвіниці вдарив дзвін. Забемкав лунко, загудів у передвічір’ї урочистими звуками на всю округу. Людмила Іванівна задирає голову. Її той дзвін трохи навіть наполошив. Не пожежа ж. І не бойовисько. Хоч могло й таке бути, коли вдерлися крізь ворота оці розпашілі, нестримні вантажні машини. Ну, хто б міг подумати, що робочі хлопчаки здатні на отакий патріотичний удар? Кажуть, місцеві татари, із тих, що не мислять себе поза Україною.
Людмила Іванівна вдячно позиркує на чорнявого парубчака, біля якого вже гуртується група водіїв. А кажуть: чужий нам народ! Дурниці! «Один народ моєї землі, моєї України, — втішається думкою Людмила Іванівна. І тут же, похопившись, дістає з торбинки мобілку. Натиснула ґудзички, полинула до свого чоловіка. — Любий мій! Заспокойся, все владналося. А було таке, що страшно сказать... Скільки я пережила, скільки надивилася і начулася. Ось приїду, буде в нас розмова. Дуже лагідні ми до деяких типів. Жаліємо їх. Тільки нас вони не пожаліють. Тримайся, любий. Бережи себе! Бережи діток наших!»
Бемкання із дзвіниці згасло, тільки відлуння його ще довго розкочувалося по ущелинах гір.
Побачила матушку Серафиму.
— Матінко, люба, ну, слава богу, пережили лихо, — гордовито і заразом втішно мовила до старої Людмила Іванівна. — Говорила я зараз із чоловіком. У всьому світі отаке робиться. Чорна гідра підняла голову. Терористи кляті. А все з-за душевної спустошеності, з-за озлоблення, жадібності, заздрощів. Та годі вже про це... Ось вам від моїх дітей. — Людмила Іванівна тихенько, щоб людські очі не завважили, всовує старенькій якийсь згорток, певне, дарунок. — Не питаю, як ви живете. Може, й добре, що я побачила це на власні очі.
