Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Як ти? – спитала тихо.
– Треба валити, – відповів я теж тихо. У цьому закутку наче нікому було підслуховувати.
– Ти можеш стати паничем…
– Вони вбивали дітей. І жінок. Усіх рабів. Я не хочу тут залишатися.
Вона мовчала.
– А ти, Понамко, ти хочеш? – спитав я.
– До цього вечора хотіла. Тут все просто і зрозуміло для мене. Тут цінується хоробрість та сила, а не хитродупість, як у нас. Але тепер… Не знаю.
– Я все для себе вирішив.
– Ти можеш…
– Я валитиму. При першій-ліпшій нагоді. Краще здохну, але тут не залишуся.
– Я поговорю з Непийпивом.
– Ні. Він накаже стратити мене, і все. Нікому нічого не говори. Просто треба якось опинитися на Заставі.
– Завтра ми їдемо туди.
– Мені можна з вами?
– Я попрошу за тебе.
– Добре, – кивнув я.
До нас підійшов молодий джура. Весь у крові. Показав Понамці кисет.
– Сім по десятку! Тільки дорослих! – похвалився він. Понамка знайшла сили посміхнутися. Кивнула головою. Джура пішов здавати вуха. Хлопчик з тих, які їй подобалися. Стрункий, високий. Може, Понамці дійсно краще було залишитися тут? Вона любила змагання, ненавиділа схиблену та гнилу українську дійсність, де успіху досягали майже виключно хитродупі покидьки. А тут вона – панич, тут вона може битися та їсти, робити свої найулюбленіші справи. Мені важко буде без неї, але якось виживу. Нехай вирішує сама.
Вже коли почало світати, до куреня повернулися останні джури. Сказали, що раби вийшли зі схованок, поснідали і сховалися у сараї. Джури доповідали, що рабів залишилося дуже небагато. В деяких сараях зовсім нікого, в інших по десятку, по два. Один з джур сказав, що вбив якогось раба, у руках якого була шабля.
– Він торгнувся на мене з засажки, я ледь встиг відбити удар, зарубав його. Ось шабля. Джурська.
Порахували джур. Виявилося, що не вистачає трьох. Ніхто не здивувався. Кожної Великої крові гинуло кілька джур. То через нещасні випадки, то через рідкісні випадки спротиву рабів. Слуг послали шукати тіла. Невдовзі вони привезли вбитих джур. У двох – пробиті голови, у одного зламана шия, мабуть, впав з коня. Ніхто нічого не запідозрив, і Непийпиво проголосив бенкет. Всі посідали за столи, я був з джурами і їв смажене сало та пив пиво. Бенкет тривав до обіду, а потім всі повлягалися спати. Вночі мені снилася кров, перерубані горлянки і відрізані вуха. Багато.
Розділ 13
Я – полководець
Я прокинувся ще вночі. Вийшов у двір куреня, побачив, що сторожа чергує на стінах і біля воріт. Яка б гулянка не була, а про безпеку на Січі не забували. Попросив у слуг чаю. Заради мене вмить повісили на вогонь чавунок і швиденько нагріли воду. Заварили, потім налили у кухлик. Вже допивав, коли підійшов якийсь слуга, сказав, що він тепер служить Набоці.
– Мій пан наказав передати, що як тільки світатиме, поїдемо на Заставу. Жеби ти був готовий.
– Добре? А де пан зараз?
– Сидять з Непийпивом.
Я пішов ще трохи поспати, але не спалося. Відчував себе дуже погано. Так само, як колись у колонії. Тікати звідси будь-як, аби тільки не залишитися. Тікати чим швидше, тим краще! Тікати! З цих кривавих країв. Як не було погано в Україні, але там мене не примушували вбивати. Там не було стільки крові. Дістатися до Застави і там вже вигадати, як втекти.
Я остаточно все вирішив ще до того, як сів на коня і ми поїхали. Непийпиво, Понамка, я, двоє слуг і ще кілька мулів, навантажених документами Непийпива. Проїздили біля порожніх сараїв. Понамка спитали, де раби, які вижили.
– Всіх, хто вижився, зібрали в один сарай. А спорожнілі сараї заселять бидлом з іних куренів.
– І багато вабоєно було?
– Біля п’яти тисяч рабів. Скільки треба.
– А скільки треба?
– Жеби бидла не більше, аніжелі сто на одного панича. А їх було більше. Зле то, тому зчинили Велику кров.
В одному місці побачили, як раби копали глибоку яму.
– Сюди скидатимуть трупи бидла, жеби від них не було вроду, – пояснив Непийпиво.
Ми їхали далі. Вже недалеко біля кордону з куренем Соломахи почули дивний скрекіт.
– О, дивіться, мала залізна птаха! – скрикнув Непийпиво і вказав на невеличкий літачок, що летів над нами.
– Красю, що це? – спитала Понамка, яка знала, що я цікавлюся різними літаючими об’єктами.
– Здається, БПЛА.
– Що це таке?
– Безпілотні літаючі апарати, – я уважно спостерігав за його польотом, бо він же міг вдарити по нас. Але ні, полетів собі спокійно далі.
– Ти щось вєдаєш про них? – зацікавився Непийпиво.
– Дещо.
Він махнув рукою, і слуги зупинилися, ми ж від’їхали метрів на сто.
– І що це таке? – спитав Непийпиво.
– Залізні птахи, тільки без людей всередині.
– І для чого вони?
– Ці для розвідки, але є й такі, що можуть кидатися вогнем та вбивати. А що, раніше таких тут не літало?
– Ні. Тільки останні дні. Майже з усіх куренів сповіщають, що зочили се.
– Майже з усіх? То Січ уважно вивчають, – кивнув я.
– Хто? – Непийпиво підозріло подивився на мене.
– Я не знаю, але думаю, що скоріше вороги, аніж друзі.
– Звлаща багато їх над Заставою. Звідти ознаймили, що лічать їх десятками. Тому я і вирішив овамо поїхати.
– Логічно, що саме там малих залізних птах багато. Вони летять уздовж ріки Снів, а вже від Застави розлітаються по Січі. Треба попросити людей із Застави спробувати збити таку штуковину. Ну, валчити.
– Валчити? Як? – спитав Непийпиво.
– Узяти той мушкет, яким я стріляв у чужинців. Краще кілька. Поставити людей на стінах і чекати, коли ці штуковини будуть повертатися. Потім нехай стріляють. Якщо поцілити хоча б кілька разів, ця штуковина впаде.
– Коли приїдемо, підеш на стіни, – сказав Непийпиво.
– Поки ми приїдемо, вони вже можуть полетіти.
– Тоді завтра.
– А завтра вони можуть не прилетіти, бо все розвідали.
Помітив, що Непийпиво роздратувався від того, що я не погоджувався з ними, а тримався своєї думки. Втрутилася Понамка.
– Крася має рацію. Було б краще збити таку штуку вже сьогодні.
– Добре. Тоді завітаємо до куреня Соломахи, і я розкажу се!
Непийпиво вдарив коня п’ятами і зірвався з місця. Ми за ним, позаду слуги з мулами. Непийпиво був злий. За деякий час сповільнив хід. Я теж, щоб не наближатися до нього.
– Їдь сюди! – нарешті наказав він.
– Слухаюсь! – ось я вже був поруч з ним.
– Що вони розгають тут?
– Не знаю, але зазвичай так роблять перед нападом. Перед бранню.
– Це ті ж самі, яких вабоїли біля Застави?
– Навряд чи. У тих були лише мушкети, але не було залізних птахів. А ото раніше, коли бачили великих залізних птахів, що тоді відбувалося? – згадав я про те, як над Січчю вже літали гелікоптери.
– Вони літали і звенділи бидло. Із кожного куреня по два-три раби.
– І для чого? – запитав я, хоч джура не мав запитувати. Але Непийпиво не звернув уваги.
– Чужинці охоче купують бидло, а то, мабуть, схотіли зберегти пінязі.
– Але ж вони могли вкрасти значно більше в одному місці. Напасти на сотню рабів, перебити охорону і набрати рабів, скільки схочуть. Для чого літати по всій Січі і хапати усього по два-три раби?
– Ти мене истязати будеш? – нарешті розгнівався Непийпиво.
– Брате, заспокойся, – сказала Понамка, яка уважно слухала. – До чого ти ведеш, Красю?
– До того, що чужинці поводили себе дивно, якщо вважати, що крали рабів просто, щоб вкрасти.
– А для чого ж тоді вони крали? – Понамка теж трохи занервувала.
– Я не знаю, – зітнув плечима.
– Ти тільки отруту у вуха підливати вєстиш! – рикнув Непийпиво.
– Вибачте, пане, я мовчу.
Я трохи відстав, боявся Непийпива. По дорозі зустріли натовп рабів, яких гнали, щоб заселити спорожнілі сараї куреня Мухи. Кілька сотень рабів, розбиті на п’ятірки. Кожен слуга вів по три п’ятірки рабів. Кілька паничів і з десяток джур для охорони. Слуги зігнали рабів з дороги, щоб пропустити нас. Паничі трохи поговорили з Непийпивом, і ми поїхали далі. Невдовзі ми були у курені Соломахи. Нас запрошували пообідати, але Непийпиво відмовився, сказав, що поспішає. Забіг до башти, щоби зв’язатися з Заставою. Я попросив чаю. Коли зчинився шум на стінах.
