Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Збагнула. Губи сіпає від вдячності до дівчини, яка змогла зламати порядок.
— А малі, оці-от, наші справжні, — Олег продовжує інструктаж більш впевнено, — хай поскидають з себе ті речі, які їм особисто дарувала Марина. Так вона тримала біля живих мертвих. «Тлін до тліну», — так Євка сказала. Що з тими речами робити, ти ж знаєш? — то вже до мене чи то твердження, чи запитання. Я розпачливо стинаю плечима.
— Я знаю, — майже хором кажуть Тетяна та Інка. Правда, Інна пошепки додає кілька слів на адресу турботливої матінки, щедрої та ніжної, яка схильна приймачатам такі обновки дарувати. Її калічена англійська рятує погано: була б справді невинною малою — спаленіла б від брудної лайки. Але тут і Тетяся, забувши про маску справжньої леді, схвально киває. Арсен здивовано й трохи збентежено дивиться на Олега. Так, ніби прогледів раніше щось дуже важливе, тож тепер визирає в усі очі Я згадую малюнок з підписом «Зозулята зими», який намалювала Єва, мертва сестра Олега.
Більше ми не встигаємо ні про що подумати, ні про що запитати. Бо світ розриває потужний вибух.
І я кудись провалююся.
Післямова
Олег
Бувають дні, коли мрієш, щоби життєві неприємності обмежувались чимось звично-буденним. Як-от позапланова перевірка податкової, недбалість підлеглих чи медово-в’їдливий голос у слухавці — то директриса школи, в якій навчаються мої вихованки: «Олеже Дмитровичу, це добре, що Ірина так любить… сестричку і заступається за… е-е-е Вероніку. Але, якби це м’якше сказати, — звісно, що м’якше, адже щоразу сама директриса телефонує, бо спонсорські немаленькі вкладені в цю приватну школи, от гроші й відпрацьовує справно. — Тобто, шановний пане Олеже, погодьтеся, ваша Вероніка досі, попри щоденні співбесіди з найкращим психологом міста, який у нас працює, залишається дикою кішкою. Ну тобто агресивною дещо… надміру. Можливо, деякі її, е-е-е-е, тобто манера поведінки провокує однокласників на неоднозначні вчинки… ні-ні, все розуміємо, дівчинка не зовсім домашня, їй важко звикати… але, може, ви також зі своєї сторони, тобто порозмовляєте з дівчатами…» Розмовляю, регулярно.
Та це все будні і проблеми буденні. А от що робити, коли телефонує Мала і зі справжньою радістю повідомляє наступне: «Брат Ромка нарешті зміг приїхати! Уявляєш, Олеже! Тетяся зраділа дуже-дуже! І він зрадів, що з нами все гаразд, хоч і виду не подає — увесь такий насуплений». Незнайомому Ромці щиро співчуваю. Лихо у нього багатооке. Одної Руслани вистачить, аби не сумувати. А тут ще такий подарунок долі — «майже дружина» також з конкретним прибабахом у голові. І дивне оточення його дівчат: подруга-упирка, типу хлопець Руськи — Арсен, неоднозначний тип, слід сказати. А тепер Роман, очевидно, ще й зі мною познайомитися схоче. «Подякувати» щиро, коли дізнається, кому зобов’язаний зміною сімейного стану, який перетворив його в один момент на двічі батька. Бо Арсен уже приходив. Просто до офіса. Схоже, хотів набити пику «улюбленому» клієнту просто на його, клієнта, робочому місці. Претензії висував: «Руся обох всиновлює, уявляєш?! Обох! Благодійник, блін, вишукався, дякую красно!» Не втримався, зробив очі невинні: «Як всиновлює?! Мова йшла про взяття під опіку, так і документи оформлялися. І ти ще дякувати маєш мені, а не лаяти, бо твоя мала спершу відразу трьох хотіла, так я Тетяну ледве вмовив хлопця собі взяти. Як там його, Бориско, здається. Тетяна ж спершу лишень на дівчинку погоджувалася, Марійку, бо мовляв, на якусь Марту та дуже схожа, а що ім’я інше — то й добре, бо доля інша буде…» Арсен після почутого так офігів… кхм, тобто здивувався. Тьху ти, тепер доводиться за кожним словом слідкувати…Звідки у малих дівчат така чіпка пам’ять на дурниці? Так-от, так «здивувався щиро», що розвернувся і пішов геть. Навіть про останній гонорар забув спитати. А я не встиг нагадати. Тож має привід ще раз завітати сюди. І ліпше не сьогодні.
Відриваюсь від паперів, підходжу до вікна, вдивляюся у брудну зимову вулицю. Потім повертаюся до компа, вишпортую із-під стосу паперів диск і ще раз уважно переглядаю сюжет, який недавно транслювали по місцевому телебаченню. Про трагічну загибель відомого підприємця, благодійниці місцевого масштабу, бла-бла-бла… і просто гарної людини, яка, попри нелегку долю і втрату близьких, змогла замінити нещасним осиротілим діткам маму, обладнавши в своєму розкішному особнячку сімейний дитбудинок… бла-бла… Звісно, це неповторна Марина Іпатіївна… Передача побудована так, аби й дурню стало зрозуміло: про жодне замовлення на вбивство і мови не може бути. Звісно, на Землі інколи й з янголами трапляються нещасні випадки. Обережніше треба бути, людоньки, витік газу — не жарти, хай йому, вогонь не вибачає найменшого недбальства. Навіть засмучено-глибокодумну мармизу головного пожежника міста показали. Кілька схвильованих слів про те, що, можливо, вельмишановна благодійниця змогла б таки врятуватися, якби не визволяла діточок. (Може, варто вшанувати пам’ять хвилиною мовчання чи просльозитися?) Та, на щастя, знайшлися добрі люди, які в пам’ять про вельмишановну добродійку, пожаліли дітей, котрі знову осиротіли, не дозволили нещасним пережити ще одне потрясіння, тобто повернутися назад до притулків сирітських, оформили опіку… Молодці, правда? Тож, давайте, любі глядачі, не забувати, що обласна програма з усиновлення все ще діє і брати приклад із небайдужих та свідомих городян! Таких, як Марина Іпатіївна. Хай земля їй буде пухом…
Русланка, як побачила той сюжет уперше, просто дар мови втратила. Потім сказала кілька слів… Таких, що після почутого довго німували всі ми, здивовано витріщаючись на нашу Малу й прикидаючи, від кого вона аж так свій лексикон розширила. Начебто, аж такого (брехня на брехні) вона навіть від нас не чекала.
Поки її шпетили на три голоси — ідилія, блін, Арсен з Інною, ще й із Тетяною на додачу, вперше знайшли спільну мову! — я ще раз пригадав кілька найвдаліших моментів. Гарно журналюги спрацювали, недаремно такі гроші здерли, зарази! Звісно, в репортажі, жодного слова про те, що ці «гарні люди», котрі опікунами бути взялися, опинилися випадково замкненими у підвалі спаленого «через недбальство» будинку. І також мовчок про ще один обпалений до невпізнання жіночий труп… Досі перед очима сліди запеченої крові на білій стіні, дивно, що саме та стіна вціліла після вибуху, не вигоріла зовсім… І то навіть не сліди, а кров’ю намальований хрест, дивний такий. Схожий на той, який мене вчила малювати Євка.
А після пожежі дехто із благодійників тиждень у лікарні вилежувався, разом із комашатами за компанію… Руслана мала б там і більше «відпочивати»: Арсен наполягав, я, звісно, був не проти. Та тут її «майже родичка» нагодилася: мовляв, вдома під наглядом рідних та друзів швидше одужає, тож перевели нещастя наше на домашній «ліжковий режим». Ох, важко нам з нею було, все кудись бігти поривалася, ледве втримали. І якби не шантаж із мого боку та Арсенові вмовляння, то…
— Милуєшся гарно створеною легендою? І дорого коштує отак баки усім забити? — єхидно так, за моєю спиною. Блін, точно у пророки треба подаватися: приперся тут дехто, ніби інших справ немає! Але спершу, мабуть, звільню декого з власних працівників. Я ще не настільки божевільний, аби давати розпорядження без попередження пана детектива до себе пропускати! Ініціатива ж тут точно вимагає покарання.
Озираюся на голос:
— І тобі доброго дня! Не повіриш, не дуже. Ще коли обіцяли перший іміджевий сюжет створити за півціни, про співпрацю домовився. Тож тепер відпрацьовують, то й по всьому. Хто знає, що про мій імідж тепер самі телевізійники думають, але якось не сильно обходить. Аби містом чутки про дітлахів-убивць не розходилися… — і без переходу, із таким же сарказмом луплю у відповідь: — Ну як, Арсене, ти майбутньому родичу сподобався?
