Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

ВАРВАРА-ХАНУМ

1

– Нене!

– Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.

Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:

– А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!

Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.

– Чоро, ви, часом, не посварилися?

– Так, – тихо відповів хлопець і відвів погляд.

– З-за чого?

Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:

– Не з-за чого, а з-за кого… З-за полонянки.

– З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?

– Так.

– Чого ж ви посварилися?

Чора раптом припав щокою до материного плеча.

– Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…

– Я знала це, – спокійно відповіла мати. – Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…

– Так, вона казала це…

– От бачиш!

– Але це нічого не значить! – вигукнув хлопець з відчаєм. – Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!

Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.

– А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.

– Батько! Батько! – розхвилювався хлопець. – На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він – з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…

– Ну?

Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:

– Мені соромно тобі казати, нене…

Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.

– Він відмовив тобі, Чоро?

– Так.

– І налаяв тебе?

– Так.

– Що ж він казав – що сам одружиться з тією полонянкою?

– Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це… На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:

– Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?

– Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич – ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.

– Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю… – з болем промовила мати.

Чора обняв й.

– Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!

Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.

– Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?

– На цей раз – у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!

– І це говориш ти – син мурзи? – здивувалася мати.

– Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!

– Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був…

– Дякую, нене, за науку.

– Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!

Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.

– Ось вони, – сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.

Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.

– Салям, Варвара-ханум, – вклонився він майже до землі. – Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!

– Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, – скривилася жінка. – Покажи мені її.

– Вона тут, ханум. – Наглядач показав на вузенькі двері. – її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, – дорога пташка! – Він відімкнув двері, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння – і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.

– Як тебе звати, дівчино? – спитала збентежена її красою Варвара.

Стеха мовчала.

– Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?

Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.

Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття – жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.

– Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? – спитав Чора.

Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:

– Стехо! Це ти, Стехо?

Дівчина здригнулася, зблідла – і раптом з криком метнулася йому назустріч.

– Дядьку Іванику! – Вона впала чоловікові на груди, заридала. – І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?

Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.

Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.

– Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули – не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан…

– О боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…

– Ну, ти не тужи – він знайде вас! Ось тобі хрест! – Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. – Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити – знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…

Перейти на страницу:

Малик Владимир Кириллович читать все книги автора по порядку

Малик Владимир Кириллович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Чорний вершник отзывы

Отзывы читателей о книге Чорний вершник, автор: Малик Владимир Кириллович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*