Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
ВАРВАРА-ХАНУМ
– Нене!
– Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.
Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:
– А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!
Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.
– Чоро, ви, часом, не посварилися?
– Так, – тихо відповів хлопець і відвів погляд.
– З-за чого?
Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:
– Не з-за чого, а з-за кого… З-за полонянки.
– З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?
– Так.
– Чого ж ви посварилися?
Чора раптом припав щокою до материного плеча.
– Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…
– Я знала це, – спокійно відповіла мати. – Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…
– Так, вона казала це…
– От бачиш!
– Але це нічого не значить! – вигукнув хлопець з відчаєм. – Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!
Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.
– А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.
– Батько! Батько! – розхвилювався хлопець. – На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він – з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…
– Ну?
Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:
– Мені соромно тобі казати, нене…
Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.
– Він відмовив тобі, Чоро?
– Так.
– І налаяв тебе?
– Так.
– Що ж він казав – що сам одружиться з тією полонянкою?
– Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це… На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:
– Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?
– Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич – ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.
– Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю… – з болем промовила мати.
Чора обняв й.
– Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!
Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
– Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
– На цей раз – у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
– І це говориш ти – син мурзи? – здивувалася мати.
– Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
– Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був…
– Дякую, нене, за науку.
– Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.
– Ось вони, – сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.
– Салям, Варвара-ханум, – вклонився він майже до землі. – Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!
– Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, – скривилася жінка. – Покажи мені її.
– Вона тут, ханум. – Наглядач показав на вузенькі двері. – її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, – дорога пташка! – Він відімкнув двері, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння – і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
– Як тебе звати, дівчино? – спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
– Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття – жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
– Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? – спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:
– Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла – і раптом з криком метнулася йому назустріч.
– Дядьку Іванику! – Вона впала чоловікові на груди, заридала. – І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.
Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
– Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули – не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан…
– О боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
– Ну, ти не тужи – він знайде вас! Ось тобі хрест! – Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. – Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити – знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
